"Сезон від 1 березня до кінця листопада. 150 гарно облаштованих кімнат і 4 вілли з видом на романтичний замок. Залізнична станція. Різноманітні водолікувальні процедури, електротерапія, масаж, лікувальні гімнастика, дієти та клімат". Такою рекламою в 1902 році львівська газета "Руслан" запрошувала клієнтів до мінерального курорту Ельґерсбурґ у Німеччині. І реклами потрібно було немало, адже німецькі курорти мали в Галичині потужну місцеву конкуренцію! Це і Трускавець, і Заліщики, і Буркут. В останньому Леся Українка, перебуваючи на водах, написала свою поему "Одержима".
Для відпочивальників надавали кімнати на винайм, облаштовували приватні вілли та будували великі бальнеологічні курорти. Там буяло світське життя з оркестрами, театрами і бібліотеками. Відпочивали тут усі – і принцеси, і цадики, і митці, і представники середнього класу.
Дослідниця повсякденного життя Владислава Москалець спеціально для УП.Культура розповідає, звідки прийшла мода на лікування водами в Україну і як відпочивали люди минулого – у міжвоєння після конфлікту Французької імперії з Прусським королівством (1871) і до Першої світової (1914).
Середина XIX століття; індустріалізація, залізниця і агенції подорожей глобалізують світ і роблять людей неймовірно мобільними. Новий середній клас масово набуває звички їздити в літні мандрівки на лікування, що поєднували відпочинок із туризмом. Хоча Галичина й була однією з найбідніших провінцій Габсбурзької імперії, її заможніші мешканці кожного літа вирушали лікуватися на води.
Якщо в кінці 18-го століття мандрувала знуджена шляхта та втомлені імперські чиновники, то поступово водолікувальні подорожі охоплювали щораз ширші кола. Коли приходило літо, єврейські підприємці й банкіри, українські правники, польські письменники, а частіше дружини цих всіх панів пакували валізи, брали з собою дітей, а часом і слуг та їхали візками чи потягами до курортів – пити мінеральні води.
Взимку вони ж рушали до теплих курортів у Італії чи Далмації – регіону сучасної Хорватії – до так званих кліматичних станцій, лікувати уже серйозніші хвороби, на кшталт туберкульозу. Менш заможні хворі могли поїхати на лікування завдяки благодійним товариствам, які запевняли їм підтримку. Бідніші відвідувачі були звільнені від податку, який платили решта гостей курортів.
Для галичан улюбленими мінеральними курортами спершу були містечка в Чехії – Карлсбад (Карлові Вари), Марієнбад (Маріанські Лазні), Франценсбад (Франтішкові Лазні). Ближчою альтернативою були австрійські мінеральні містечка, такі я Баден, до якого з Відня їздив трамвай, і трохи дальші Бад-Ішль, Бад-Аусзее чи Ґмунден. Ми знаємо про них, адже ці курорти майже щодня публікували так звані "Курлісти" – списки тих, хто приїжджав на відпочинок, де було зазначене місце походження, професія або ж звання.
У пресі, зокрема українській, є згадки і про альтернативні курорти. Наприклад, про лікування за системою Себастьяна Кнайпа в Німеччині, яке стало дуже популярним на межі століть і містило крім мінеральних вод також легку їжу без приправ, льняний одяг і фізичні вправи. Водолікування приносило містам величезні прибутки. Кількість відвідувачів Карлсбаду в 19 столітті зросла від 3713 за 1828 рік до 54 692 в 1903 році. Одночасно там могли перебувати до 13 000 осіб – публіка з різних країн і різних суспільних груп.
Кількатижневе життя на такому "водолічничому" курорті занурювало відвідувачів у особливий світ, з новими правилами, обов’язками і розвагами. Розпорядок дня був строго регламентований і мав підкреслювати дистанцію від повсякденного життя та стимулювати серйозніше ставлення до лікування. Гості курорту зупинялися в готелях чи окремих пансіонатах і щоранку йшли до джерел пити свою регламентовану кількість склянок води.
Лікування включало в себе також ванни – з мінеральною водою чи лікувальним намулом, або ж електричні чи парові лазні. Карлсбадові води мали лікувати хвороби шлунку, кишок, селезінки, печінки, нирок і особливо діабет. Харчувалися гості за спільним столом table d’hôte – щось на зразок сучасного "олінклюзів", або ж за індивідуальною дієтою, яку призначали курортні лікарі.
Хоча лікування було основною мотивацією виїзду на вакації, простори мінеральних курортів творили своє особливе соціальне середовище. Публічні місця містечок – алеї для променадів чи парки ставали ареною для концертів, прогулянок і випадкових зустрічей. Популярним був спорт, особливо теніс, який до Австрії привезли англійські курортники.
Духовні потреби забезпечували костели, церкви і синагоги – достатньо великі, щоб вмістити кілька тисяч гостей. Втім, о 9 вечора всі гучні гуляння і бали припинялися, щоб дати можливість гостям дотриматися режиму дня і відпочити. Курортні містечка пишалися своїми інноваціями, зокрема електрикою, і приваблювали гостей комфортом і постійним вдосконаленням.
Не для всіх такі розваги були прийнятні. Львівська польська письменниця Марія Конопніцка писала, що в Бад-Ішлі ранок можна провести у "світі" – вітаючись з іншими курортниками на променаді, або "поза світом" – втікаючи від людей на гірські прогулянки. Останнє вона з приємністю і робила, воліючи перебувати в компанії дерев і птахів. Український правник зі Стрия Євген Олесницький використовував лікування в одному із закладів Кнайпа в Баварії, для того, щоб дивитися на мистецтво у мюнхенській Пінакотеці – бо вважав, що вона значно переважає за якістю віденські музеї.
Виїзд на курорти також дозволяв зустрітися людям, які у себе вдома існували в окремих середовищах. Польський шляхтич Маріан-Роско Боґдановіч пригадував, як його мама в Бадені зустріла Марію Крістіну Австрійську, що згодом стала королевою Іспанії. А у Франценсбаді мама знімала віллу поруч із сербською королевою Наталією Обренович.
Серед різних груп, що приїжджали на курорти, вирізнялися хасиди, зокрема галицькі. Белзький цадик Іссахар Дов Рокеах відвідував Марієнбад для лікування, а його прихильники часто слідували за ним. Вбрання хасидів – довгі капоти, капелюхи і кейси – привертало до них увагу, яка могла варіюватися між інтересом та ворожістю. В другій половині ХІХ століття, зі зростанням антисемітських настроїв, у курортних містечках з’являлися поштівки, що карикатурно висміювали хасидів.
Коли поїздки на мінеральні води почали охоплювати все ширші кола населення, досить швидко зазнали розвитку місцеві курорти з мінеральними водами в Карпатах – Криниця, Щавниця, Івонич, Риманув, Трускавець. Попри те, що вони не були такими відомими на всю Європу як Баден чи Маріанські Лазні, ці містечка швидко збирали свою аудиторію, зокрема родини з маленькими дітьми. До Щавниці частіше приїжджали з Королівства Польського, а до Івонічу – з Галичини.
Боґдановіч згадував, що до місцевих курортів їхали на своїх візках з кіньми і зі своїми слугами. Галицькі родини на курортах продовжували запрошувати одна одну в гості так само, як і вдома. Путівники по курортах першої половини століття зазначали, що Івоніч також був популярніший серед єврейських відвідувачів. Містечка мали ті ж розваги, що й більші курорти, тобто оркестри, великі зали для зустрічей, спорт. Їхній розвиток часто залежав від власників і забюрократизованість могла гальмувати впровадження інновацій, таких як на більших курортах.
Трускавець став одним із найбільш відвідуваних курортів ще в ХІХ столітті та продовжував залишатися важливим напрямком у міжвоєнний період (1918–1939), в радянський час і під час Незалежності. В 1912 році в містечку було 1500 кімнат на винайм, а також вілли й невеликі двори. В міжвоєнний період до них додалися модерністичні будинки відпочинку, збудовані з урахуванням тогочасних уявлень про гігієну і здоров’я, а в радянський час в міському ландшафті домінували великі багатоповерхові санаторії на багато сотень місць.
Пити можна було чотири види мінеральних вод: "Марію", "Софію", "Броніславу" і "Нафтусю", які обіцяли вилікувати цілу низку хвороб – від недокрівʼя до неврозів.
На початку ХХ століття сезон тривав з 15 травня до кінця вересня і крім лікування пропонував для розваг читальню преси, бібліотеку, театральні вистави та курортний оркестр Шварцманоффа. Для тих, хто хотів фізичної активності, були кеглі, теніс і численні піші маршрути, зокрема до копалень нафти у Східниці чи скельної фортеці в Тустані.
Частина популярних курортів з того часу тепер не існують або мало відомі. Зокрема, Буркут, село з мінеральними водами в Карпатах, колись був одним із найбільш багатообіцяючих місць відпочинку, куди, зокрема, приїжджала Леся Українка. Багато відпочивальників зі Львова їхали до Великого Любіня через його сірководневі джерела. Це також пришвидшила нова залізнична гілка в 1903 році.
У карпатському Косові розташовувалася лікарня Тарнавського, який пропонував клієнткам і клієнтам спеціальне вегетаріанське харчування. Прикарпатський Делятин надавав доступ до мінеральних джерел. Частина цих курортів занепала через руйнування Першої світової війни, віддаленість залізниці чи просто зміну пріоритетів у відпочинку.
Після Першої світової набрав популярності масовий туризм, уже необовʼязково повʼязаний з лікуванням. Зʼявилися інституції, які займалися розвитком туризму, наприклад, Ліга Сприяння Туризму і Центральне Бюро Вакацій у міжвоєнній Польщі. До мережі потягів тепер додалися літаки й автобуси.
Воєнні руйнування, зміни кордонів і збідніння населення призвели до зростання популярності місцевих напрямків. У Галичині таким характерним прикладом є містечко Заліщики, яке було розташоване одразу біля румунського кордону. Польська Ліга підтримки туризму намагалася привернути увагу до нього, рекламуючи містечко як "кліматичну станцію".
Згідно із запевненнями туристичних брошур, у Заліщиках було більше сонячних днів на рік, аніж у решті частин Польщі. В містечку була вища температура, швидше дозрівали фрукти і навіть виготовляли вино. Відпочивати можна було на пляжах, де грав оркестр і працювали кавʼярні. Також можна було кататися на каяках і човнах по Дністру чи відвідати фестиваль вина. Одним із основних плюсів для уражених економічною кризою людей були невеликі кошти за відпочинок.
Під час повномасштабного вторгнення Галичина знову стала одним із основних напрямків відпочинку українців. Окрім мінеральних курортів тут багато гірських сіл, туристичних баз із басейнами, саунами і чанами чи фізичних активностей. Хоча такі місця, як Трускавець чи Ворохта, виконують свою функцію ще з ХІХ століття, їхній вигляд кардинально змінився – від невеличких сіл з віллами до хаотично розкиданих новозбудованих готелів. Частина туристичних місць, таких як Буркут, забуті й цікавлять хіба що дослідників історії туризму чи поціновувачів романтики закинутих місць.
