Михайло Дамаскін півтора року не міг ходити через це поранення в спину. Знову встав на ноги завдяки тому, що українські лікарі вживили йому нейростимулятор. Вже через три місяці він почав ходити, а через вісім — пробіг 100 метрів за 12, 2 секунди! А 400 метрів — за одну хвилину і 10 секунд! Михайло завоював медалі на багатьох змаганнях. Але він не тільки займається спортом — працює в одному з міністерств і вчиться в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

— За яких обставин вас поранило? — ставлю питання Михайлу Дамаскіну.

— Це сталося під час невдалого для нас штурму. Нам довелося відступити, і саме коли ми відходили, мені прилетіло в спину. Це було на Херсонщині. Власне там, на півдні мене й застало повномасштабне вторгнення. У війську я з 2019 року — підписав контракт, служив у десантно-штурмових військах.

— Напередодні поранення у вас було передчуття, що станеться щось недобре?

— Певно, що було. До того ніколи перед штурмами не телефонував рідним. А тут щось підштовхнуло подзвонити. Трубку взяв мій маленький син, розплакався, казав, що дуже сильно мене любить. В той момент у мене в голові наче стрільнуло — з’явилось відчуття, що сьогодні щось станеться.

— Не знаю чи питати… Все ж спитаю: в перші дні, тижні, місяці після поранення виникали думки про суїцид?

— Однозначно ні. Моя дружина тоді була вагітна другою дитиною. Мріяв гуляти вулицею з донькою за руку як повноцінна людина — не на колісному кріслі. Тож думок про суїцид не було і, вважаю, не буде й в майбутньому.

— Вам лікарі запропонували встановити нейростимулятор чи ви самі дізналися про таку можливість, збирали на нього гроші? Чув, що він коштує приблизно півтора мільйона гривень.

— Якщо не заперечуєте, розповім цю історію дещо детальніше. Почну з того, що я був на реабілітації в Латвії і там познайомився з народним депутатом України Тарасом Тарасенком. Він розповів, що маю шанс знову ходити — для цього треба встановити нейростимулятор. Пояснив, що це можуть зробити в Києві в Інституті нейрохірургії імені академіка Ромоданова. Після повернення в Україну я звернувся в цей інститут. Завідувач відділення доктор медичних наук, професор Ігор Богданович Третяк після обстеження сказав, що зможе допомогти. Перший нейростимулятор, який він мені поставив, український. Коштує не півтора мільйона, а набагато менше — 20 тисяч гривень. Я за нього заплатив власними грошима. Зараз в мене вже два нейростимулятори. Другий також українського виробництва. Щоб придбати його для мене, інститут знайшов благодійника, який взяв на себе витрати.

— Що ви відчули, коли лікар Ігор Третяк сказав, що зможе вам допомогти знову ходити?

— Насправді, я не тішив себе надіями. І це правильно. Адже якщо операція не дала б бажаного результату (а такий варіант міг бути), то я просто продовжив жити з тим станом здоров’я, який мав. Вирішив собі, якщо після операції почну ходити — прекрасно, якщо ні — то й ні. Я вам більше скажу: якщо в майбутньому мені доведеться повернутися в чотириколісне крісло, в прірву душевного відчаю не звалюся. Я усвідомлюю, що таке може статися, тому не відкладаю життя на потім — зокрема, беру участь у всіх спортивних змаганнях, на які є можливість потрапити. Це важливо не лише для мене, але й інших ветеранів і ветеранок, які отримали важкі поранення. Бо своїм прикладом надихаю їх не замикатися в чотирьох стінах, виходити в люди, прагнути досягати вершин.

— Я правильно розумію, що після того, як вам поставили нейростимулятор, ви спершу почали потихеньку ходити й поступово перейшли до тренувань з бігу?

— Не так. Ви не повірите, але насправді я замкнувся в домі. На перші відбіркові змагання до національної збірної України серед ветеранів мене витягнув мій товариш Дмитро Полов’ян, який повернувся з полону і взяв участь в міжнародних змаганнях з адаптивних видів спорту для ветеранів Invictus Games (Ігри Нескорених). Він наполіг, щоб я зареєструвався на відбір в збірну, і тоді я й дізнався, що таке адаптивні види спорту.

— Не виходили з дому, бо був певний психологічний бар’єр?

— Так, саме психологічний бар’єр. Він виник, бо суспільство почало відштовхувати мене від себе ще в перший період після поранення. Про що конкретно йде мова. Коли я з’являвся на вулиці, перехожі або намагалися на мене не дивитись, відверталися, або витріщалися. Це б’є по нервах, травмує психіку. Не дивно, що навіть коли мені поставили нейростимулятор і я знову почав ходити, не відважувався виходити на вулицю.

Але я ніколи не почувався самотнім, адже мене підтримують дружина, діти, мама, друзі. Вони — мій стимул досягати максимуму в житті. Я не тільки займаюсь спортом, а й працюю та вчусь. Певний період був співробітником Міністерства ветеранів, зараз в іншому міністерстві. В якому саме, озвучувати не хочу — задля безпеки моєї сім’ї.

— Не кожний здоровий юнак здолає 100 метрів за 12,2 секунди, а ви змогли це навіть з нейростимулятором після важкого поранення. Я правильно розумію, що це вже фактично не аматорські, а професійні результати?

— Відповім так: коли я показав такий час, мені запропонували місце в паралімпійській збірній України з легкої атлетики. Але через важкість поранення, яке маю, вирішив відмовитись.

— Раніше ви професійно займалися спортом?

— З трьох до вісімнадцяти років я займався в Академії футболу «Металіст» Харків. І паралельно з цим — легкою атлетикою. А після 18 років сталася травма коліна, тож довелося обмежитися тренуваннями на любительському рівні.

— Скільки годин без підзарядки працюють ваш нейростимулятор?

— Той, що зараз, — дванадцять годин. А перший, який в мене був, значне менше — треба було заряджати через кожні три години.

— Якщо заряду вистачає на дванадцять годин, то ви, певно, працюєте повний робочий день?

— Так. Іноді навіть доводиться трудитися понаднормово. Поєдную роботу і навчання в Могилянці (Національному університеті «Києво-Могилянська академія») на кафедрі публічного управління та адміністрування.

— Як же ви знаходите час для роботи?

— Першу половину дня я на заняттях, другу — на роботі. А увечері ще й спортом займаюсь.

— Стараюсь щодня, але не завжди виходить. І все ж завдяки спортивному минулому навіть прогалини в тренуваннях не заважають мені завойовувати медалі на змаганнях.

— Які з медалей для вас найдорожчі?

— Оскільки минулого року загинув мій батько, кожну медаль присвячую йому. Тато ще малого мене привів в спорт, мріяв, щоб я став професійним спортсменом.

— Ні, з різних видів спорту. Крайня медаль з бігу була приблизно півтора року тому. Річ у тім, що в мене стався перелом ноги під час тренування. Кістка вже понад одинадцять місяців не зростається. Власне це типова проблема серед людей зі спінальними травмами. Нам треба всіляко уникати переломів.

— Як же ви переміщуєтесь зі зламаною ногою?

— Ходжу на своїх ногах за допомогою милиці. Оскільки не відчуваю болю від шиї до низу, то запросто переміщуюся.

— Нейростимулятори слід час від часу міняти?

— Мені казали, що ні. Я на зв’язку з лікарем, за потреби (коли відчуваю, що щось не так як слід) звертаюся до нього і ми корегуємо програми на пульті.

— Вам потрібно дотримуватись певних режиму дня і дієти?

— Ні. Але живу за розкладом, бо мені це треба. Щодо дієти, то я сам її собі розробив через те, що є проблеми з органами тазу. Щоб у 28 років не було потреби користуватись памперсами, обираю їжу, яка не шкодить кишківнику.

— Підтримуєте зв’язок з ветеранами, у яких також спінальні поранення?

— Так, на зв’язку з ними. Ситуація така, що деяким нейростимулятор допоміг стати на ноги, деяким — ні. Бо кожна спінальна травма дуже індивідуальна.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 40-річного ветерана зі Львівщини Миколи Шота, який пережив чотири ампутації, керує автівкою та бігає марафони.

Фото зі сторінки Михайла Дамаскіна в Instagram