13-14 вересня у Києві відбулася прем'єра вистави "Дім" Андрія Жолдака. І це перша цілісна постановка в Україні цього епатажного режисера після 15-річної паузи.
Попри звання "заслужений діяч мистецтв" і ордену, в Україні він позиціонує себе невизнаним генієм: після того, як в 2005 році Жолдак не зміг поставити в Харківському театрі Шевченка "Ромео і Джульєту", він емігрував до Німеччини і ставив в Європі. З 2013 по 2022 активно працював у Росії, в театрах Санкт-Петербурга.
За словами режисера, спектакль "Дім" і повернення до Києва були задумані ним давно. Він пояснює це так: "… коли Україна б’ється на смерть за своє майбутнє, мені важливо бути тут, і в цю лиху годину сказати своє громадянське і художнє слово, поставити виставу разом з українськими акторами у театрі, який із перших днів війни знайшов у собі сили встояти і відродитися для життя і нових сенсів. Це буде вистава про мій Дім, про наш Дім і про сім’ю, адже всі випробування можна подолати, якщо це боротьба за чесність і свободу". Прем'єра "Дому" відбулася у Національному театрі Лесі Українки, який до повномасштабного вторгнення носив назву "театр російської драми".
У перший день премʼєри у Театрі Лесі Українки панувала мало не святкова атмосфера. Подивитися на нову роботу Андрія Жолдака, який, у свій час зажив слави чи не найбільшого провокатора українського театру, прийшло чимало професіоналів і поціновувачів театру. У фойє відчувалось збудження очікуванням: глядачі наче й справді були готові вийти за рамки традиційного театру і побачити іншу перспективу від режисера, який колись закликав до "Аль-Каїди в українській культурі".
Та буде перебільшенням сказати, що "Дім" виявився таким радикальним проявом фундаменталізму в театральному житті України. Вистава стала справді випробовуванням, проте радше глядацького терпіння, аніж зашкорузлих шаблонів та підходів у мистецтві, які так завзято критикує режисер.
Склалось враження, що Андрій Жолдак не просто вирішив показати полегшену версію себе колишнього, а відверто загубився в українському сьогоденні. Він продемонстрував поверхневе розуміння і контексту війни, і запитів прогресивної частини суспільства, до якої він завжди апелював. Вистава "Дім" стала свідченням не мистецької відстороненості та позачасовості, а втрати емоційного та інтелектуального зв’язку режисера із своєю батьківщиною.
Вистава створена як родинна сага, що розповідає про життя декількох поколінь сімʼї: зародження кохання, народження дітей, відносини між батьками та дітьми, пристрасть, втрати, насилля, самотність, очікування, повернення, втрата ілюзій, розчарування. Андрій Жолдак не обмежує себе у часі – вистава триває 4.5 години і це підсвідомо створює окрему напругу – під час воєнного стану залишається покладатись лише на випадок, що дійство не буде перерване декілька разів повітряними тривогами.
Цей темпоральний вимір вистави, разом із відсилками до крихкості часу Райнера Марії Рільке, є справді цікавим і, напевно, найбільш вдалим прийомом режисера. Жолдак дозволяє умовам воєнного часу диктувати те, що саме побачать глядачі у калейдоскопі сцен із "Дому", і з чим вони повернуться у свої домівки: в очікуванні усього "доброго", яке так навʼязливо пропонує Жолдак, з сумʼяттям від раптовості війни, яка з "нікуди" прийшла у дім, з жорстокістю та відвертістю, які вона провокує.
На початку кожної із двох дій Андрій Жолдак вирішує пояснити свій задум глядачам: на його думку, завдання театру – пошук нової мови і тому не варто шукати лінійності викладу сюжету у постановці. Прикро, що режисер вирішує вдались до такого пояснення, адже саме по собі воно нівелює ефект несподіванки, інтелектуального пошуку, на який можуть бодай би наважитись глядач. Так, він мало не одразу розуміє, що його очікує спектакль, де поряд із текстом, режисер вдаватиметься до невербальних методів комунікації: мови тіла, танцю, гучної музики.
Втім, зважаючи на запити глядацької аудиторії, це також звучить як попередження – нового контенту для чергового хіту у Tik-Tok тут не варто шукати. Частина публіки розуміє це не одразу і покидає залу лише в антракті.
У виставі режисер анонсує провокацію, закликає зібрати "свою" історію із пропонованих сюжетів. Але що ми бачимо у цих "уривках"? Андрій Жолдак транслює стереотипне уявлення родинної ідилії, яку зненацька зруйнувала війна. Глави саги пропонують традиційні ролі "чоловіків" та "жінок", де першим відведена роль "воїнів", а другим – "берегинь". Одні йдуть на війну, інші – чекають, сумують, сходять з розуму, доводять себе до алкоголізму, втішають чи оплакують.
Ба більше – саме уявлення про війну подекуди нагадує запозичення з радянських фільмів про "велику вітчизняну", де війна вривається в життя "звичайних людей" і так само раптово закінчується. Чоловіки рутинно йдуть на війну і так само повертаються з неї (чи ні), жінки вчиняють перелюб, вагітніють в надії на те, що "все буде добре".
І саме тут простежується чи не найбільша відірваність від справжнього життя у місті, яке Андрій Жолдак називає своїм домом. Навіть якщо для багатьох українців війна і справді настала зненацька, то четвертий рік повномасштабного вторгнення не залишив місця на інфантилізм, який ознаменував перші місяці, насичений обіцянками "двох-трьох тижнів" та швидкого контрнаступу. Одинадцятий рік російської агресії розвінчує усталені уявлення про конвенційну війну, про емоції і переживання людей, що перебувають у ній.
Андрій Жолдак життєствердно заявляє, що ми маємо не намагатись відтворити втрачене, а спробувати створити нове, те, чого ніколи не було. І тут йому складно заперечити. Питання у тому, що нового ми можемо створити, ретельно оминаючи не лише відповіді, але й самого питання "чому війна прийшла у наш дім?", як це робить Жолдак. Чи достатньо самого "перестати стріляти", щоби попередити нас від наступних воєн? Чи ми зможемо колись ще повернутися до уявлення про майбутнє, в якому "все буде добре"? І головне – чи ми захочемо жити у такому світі?
