Відтворені знамена битви під Оршею, які на початку вересня підняли в Лаврі, виглядають майже як музейні артефакти. Але насправді вони — не про минуле. Вони про теперішнє. Про війну, в якій герби й нарукавні емблеми військових частин знову стали бойовими знаками — маркерами єдності, історичної тяглості й нашої неподоланої державності. Це частина тієї «революції памʼяті», яку ми проживаємо всією країною — через мову символів, що повертають нас до великої історії.

Чому реконструкція хоругв армії Костянтина Острозького — це не просто форма вшанування перемоги, а політична дія? Як Орша перегукується із сучасністю на теперішній символіці ЗСУ? І що відчуває геральдист, коли переносить старий герб із середньовічної мініатюри на емблему сучасної бригади?

Про це ми говоримо з Олексієм Руденком — заслуженим художником України, головним спеціалістом відділу розвитку військової символіки та геральдики в Центральному управлінні розвитку матеріального забезпечення Міністерства оборони України. Саме його команда відтворила оршанські прапори.

Це інтерв’ю — не про дати. Це розмова про символи, що не старіють. І про знаки, які вписують нас у європейську історію — і допомагають її продовжити.

«ПАРАД ХОРУГВ»: ПЕРЕМОГА, ЯКА ОБ’ЄДНАЛА ПРАПОРИ

— Пане Олексію, ми з вами зустрічаємося у Національному військово-історичному музеї України — місці, де сучасність буквально перегукується з минулим. Чому для вас важливо говорити про Оршу і геральдику саме в такому просторі?

— Для мене це дуже рідний простір. Я співпрацюю з Національним військово-історичним музеєм ще з 1992 року — уявіть, це вже кілька десятиліть. За цей час я звик до цих стін і до того, що тут представлено правильний, цілісний погляд на військову історію України. Якщо в Національному музеї історії України показують широку панораму, то тут акцент саме на військовому вимірі, і це надзвичайно важливо.

Коли ми говоримо про Оршу, то це один із тих рідкісних епізодів нашої історії, який можна назвати безсумнівною перемогою. А таких у нас небагато. Вона ще й дуже емоційно забарвлена, бо символізує період, коли українська нація поставала як повноцінна спільнота — із власним лицарством, усіма іншими соціальними групами.

Отже, якщо підсумувати, то битва під Оршею 1514 року — це одна з найгучніших сторінок нашої військової слави. І не тільки тому, що перемога була здобута за участі великої кількості наших земляків. Її провів саме наш князь — Костянтин Острозький, великий гетьман литовський, якого недаремно називають «некоронованим королем України-Русі».

Крім того, ця перемога нас єднає із союзниками. У ній пліч-о-пліч воювали українці, литовці, поляки, білоруси. Тоді Велике князівство Литовське було єдиним державним утворенням, до якого входили значні українські землі — Волинь, Центральна України, Сіверщина, а до складу Корони Польської — Червона Русь (сучасна Галичина). І саме тому Орша так важлива для нас сьогодні.

— Я не професійна історикиня і сьогодні представляю радше широку аудиторію, якій цікаво зрозуміти символіку Орші. Ми звикли бачити її як знану воєнну перемогу. А якщо подивитися очима художника і геральдиста — що тут головне у мові тодішніх знаків?

— Передусім я справді дивлюся на Оршу очима художника. Це одна з небагатьох битв XVI століття, яка зображена на великому епічному полотні, який сьогодні можна легко знайти за запитом у Google. Автор картини, на жаль, невідомий: дослідники припускають, що це міг бути учень Лукаса Кранаха Молодшого, деякі називають його ймовірне ім’я — Ян Крель, який працював для короля Польщі та Великого князя Литовського та Руського Сигізмунда І «Старого» й Костянтина Острозького. У будь-якому разі — це ренесансний твір із потужним візуальним рядом.

На цьому полотні князя Острозького показано тричі: вперше під час переправи через Дніпро, коли він командує переправою через водну перешкоду, вдруге — коли князь спрямовує у бій важку кавалерію і втретє, коли він сам очолює атаку на московитське військо. Для мене важливо, як блискуче показані наші вояки. І я кажу «наші» свідомо, бо Велике князівство Литовське й Руське — це теж наша історія.

Ми бачимо союз українців, литовців, поляків, білорусів, а також німецьких і чеських найманців. Сьогодні це особливо символічно: перемога стала можливою лише завдяки єдності.

— А якщо подивитися саме на прапори й хоругви: які символи були тоді ключовими і що вони означали?

— Ну, для початку там були хоругви з образом червоним хрестом Юрія Змієборця на білих полотнищах. Це був спадкоємний символ Руського королівства, а червоні хрести на білих полотнищах чітко маркували загони з наших земель, якими командував князь Острозький.

Польські війська йшли під білим орлом Сигізмунда, перевитих латинскою літерою «S» на червоних полотнищах, литовські й київські — під власними гербами. До речі, для киян буде цікаво: є припущення, що серед київських хоругов майоріла синя з білим ангелом — символ Київської землі (детальніше про цей найдавніший символ читайте у матеріалі «Сьогодні кожен впізнає у гербі Київщини — герб Москви»: інтерв’ю з геральдистом Олексієм Руденком про некоректну символіку»).

На полі битви майоріли й інші стяги: герб Радзивілів — «Тромби („Сурми“, Труби»). Зустрічалися і білі вимпели з горизонтальною червоною смугою, полотнища, які нині білоруси вважають прообразом свого національного прапора, та хоругви татар-липків із півмісяцем і зіркою. Це був справжній «парад хоругов» — поєднання європейської військової традиції та місцевих символів.

— А московська символіка — вона там є?

— Так, на картині добре видно й московське військо — суцільна кіннота, озброєна в татарському стилі, з характерними «бумажними» шапками. Вони виглядали згуртовано, але у фіналі опинилися в пастці між Дніпром і Кропивною, де частина загинула, а багато хто потрапив у полон. Серед них, до речі, московський полководець Іван Челяднін, який після поразки пробув у неволі аж цілих 30 років! Це була своєрідна помста: адже сам Костянтин Острозький після поразки у битві при Ведроші 1500 року свого часу провів сім років у московському полоні і не міг не відповісти ворогам.

— Ви часто наголошуєте, що українська геральдика набагато давніша за московську. У чому це проглядається, якщо подивитися на битву під Оршею?

— Московська держава формувалася як один з улусів Золотої Орди. Її «збирання земель» виросло на уламках Орди, і все — тип правління, мислення, символіка, навіть мова — мало східне походження. До XVI століття вони користувалися уйгурським письмом, а не слов’янським. Це була типова східна держава.

Натомість Русь у складі Великого князівства Литовського та частково Корони Польської розвивалася в європейській традиції. Наша геральдика бере початок ще з XI-ХІІ століття — одночасно з Візантією та Західною Європою. Князі Русі користувалися тією ж системою, що й шляхта Польщі чи Литви. Уже тоді було видно вододіл: «азійщина» Москви проти «європейськості» Русі. І геральдика — один із головних доказів цього.

— Пане Олексію, а що конкретно було зображено на стягах Острозького?

— Якщо говорити конкретно про князя Костянтина Острозького, то його рід мав власний герб «Острога»: острогу (шпору) зірку й півмісяць. На картині битви цей знак завжди поруч із князем — хоругва з його родовим символом супроводжує його у всіх сценах.

— На початку вересня ми всі стали свідками того, як відтворені хоругви війська князя Костянтина Острозького представили у стінах Успенського собору Києво-Печерської лаври…

 — Так, мав деяку причетність до цього (сміється, — ред.) Ми цього року відтворювали одну з ймовірних хоругв роду Острозьких: на червоному полотнищі — срібний хрест, який ділить полотнище на чотири частини. На полотнищі були присутні чотири ключові символи. Це так звана «Погоня Руська» — святий Юрій, що вбиває змія.

Це «Погоня Литовська» — лицар із занесеним мечем і двораменним хрестом на щиті. Це вже згаданий герб Острозьких «Острога». Острозькі були пов’язані родинними зв’язками з князями Слуцькими, тому знак Слуцьких, срібний знак у вигляді перехрещеної стріли вістрям вгору над півколом кінцями догори, — також розташовувався на полотнищі.

— Чи можна сказати, що хоругви Острозького були своєрідною візитівкою українських земель?

— Вони чітко демонстрували, що ми належимо до великих європейських державних утворень, і водночас відображали етнічну основу війська. Адже князь привів хоругви, зібрані на українських землях, насамперед із Волині — краю з глибокою традицією. Волинські прапори — білі з червоним хрестом — походили від символіки Руського королівства. Це дуже важливий маркер.

— На вашу думку, чи можемо розглядати цю перемогу як ранній приклад єдності Східної Європи?

— Так, тут немає суперечностей. Тоді існував спільний простір, який об’єднував різні народи. І символи Острозького це чудово відображають: для литовців та білорусів він гетьман, для поляків — полководець об’єднаних держав Корони Польської та Великого Князівства Литовського та Руського, для українців — князь і оборонець Русі. Це приклад союзної пам’яті, спільної для всіх.

— Пане Олексію, стає цікаво: а як сучасний геральдист може відтворити прапори XVI століття, якщо оригінали не дійшли до нас?— Джерел насправді чимало. Наприклад, польський хроніст та історик Ян Длугош ще у XV столітті замалював усі хоругви під Грюнвальдом — це така своєрідна «книга прапорів». Є й інші описи, мініатюри, панегірики.

Коли я працював над оршанськими стягами, дуже допоміг молитовник королеви польскої: представниці італійського міланського роду Сфорца Бони Сфорца, прикрашений ілюмінаціями Станіслава Застрельника: там кожна деталь прапорів виписана неймовірно точно.

А якщо подивитися на знамениту картину битви, то там теж видно ключові символи — польського орла, червоні хрести святого Юрія, інші відзнаки. Усе разом дає достатньо матеріалу, щоб максимально близько відтворити тогочасну символіку.

— Ми сьогодні милуємося кольорами й візерунками старих хоругв. Але для воїнів XVI століття що було важливіше: краса чи впізнаваність прапора?

— У геральдиці головне не картинка, а опис. Тому твори художників, які зображували герби та прапори, могли відрізнятися у дрібницях — у відтінках, пропорціях, деталях тощо. Але якщо герб або прапор відповідав геральдичному опису, він вважався правильним і впізнаваним.

Хоругви робили майстри певної школи, найчастіше іконописці. Це була копітка робота: розписували шовкові полотнища олійними фарбами або навіть вишивали вручну. Такі гаптовані прапори могли створюватися роками й коштували величезних грошей, тому здебільшого належали князям чи королям.

Декотрі прапори XVII століття дійшли до нас у такому стані, що можна навіть визначити походження тканини: один зроблений на італійському шовку «терчанелла», інший мав турецькі клейма, ще один — із полотна турецького намету.

Частина цих хоругв збереглася тільки тому, що після поразок козаків литовський гетьман Януш Радзівілл 1651 р. передав їх польському королю Яну ІІ Казимиру, а згодом вони потрапили до шведів під час т. зв. «Шведського Потопу» 1655-1660 рр. І добре, що саме туди — бо якби дісталися Москві, їх би або знищили, або привласнили.

— А чи можна сказати, що традиція військової символіки справді дожила до нашого часу?

— Безперечно. Ми переносимо історію в сучасність. Наприклад, 30-та механізована бригада носить ім’я князя Костянтина Острозького й має в емблемі його родовий знак. Польсько-литовсько-українська бригада в Любліні теж використовує символіку оршанської доби.

Є й реконструкції одностроїв: згадаймо форму почесної варти ЗСУ, створену за мотивами уніформи гетьмана Скоропадського зразка 1918 р. Військова символіка сьогодні об’єднує знаки від княжої до козацької доби. Вона створює місток між епохами й дає відчуття тяглості державності, яку в нас так довго намагалися відібрати.

— Тобто сучасна символіка ЗСУ — це не лише дизайн, а й сенс. Яке її головне послання для українців?

— Дуже просте: «Україна була, є і буде». Нас не змогли знищити тисячу років тому, п’ятсот років тому чи сто років тому — і не знищать тепер. Усвідомлення, що ми — нащадки героїв, дає нам силу продовжувати їхню справу.

Важливо пам’ятати не лише поразки, а й перемоги. Московити навіть свої поразки перетворюють у «славу». Згадаймо Бородіно 1812 р.: вони втратили все, навіть спалили Москву — і досі називають це перемогою.

Нам же потрібна послідовна політика вшанування власних перемог — таких, як Орша. Тоді московити півстоліття не наважувалися атакувати терени ВКЛ. І сьогодні українцям важливо бачити в цих перемогах не тільки історію, а й ресурс ідентичності та доказ нашої належності до європейської цивілізації.

— Ще цікаво, а як на сучасній Росії сприймають відтворення оршанських хоругв?

— Це їх дратує. В цьому можете навіть не сумніватися. Московія не любить визнавати поразки, а Орша — саме про це. Найбільш цитований у них «дослідник» Алєксєй Лобін, нині кандидат історичних наук РАН, первісно узагалі не історик, а колишній військовослужбовець внутрішньоїслужби, який працює радше як пропагандист. Це добре показує різницю: наші науковці працюють доброчесно, їхні — здебільшого в межах пропаганди.

Для нас відтворення символів Орші — не лише історія чи мистецтво, а й елемент ідеології. Держава, що воює за незалежність, не може існувати без власного історичного наративу. Москва поширює загарбницькі міфи навіть через культуру. Ми ж мусимо протиставити їм своє: символи, пам’ять, правду. Це наша ідеологічна основа і ресурс стійкості.

— А чи справді за останні роки зросла увага до української мови, історії та символів?

— Так, і відчутно. Але, як завжди, відбувається це з «копняка» — і цим копняком стала війна. Все більше людей переходять на українську мову, цікавляться історією й символами. Це речі, які неможливо відділити. І наше завдання — масштабувати цей інтерес так само швидко, як зараз масштабують виробництво дронів.

— До 2014 року символіка Збройних сил України зберігала пострадянський характер. Ви стали свідком переходу. У чому унікальність нашої нової військової геральдики?

— Тоді ми фактично жили в радянській системі. Це видно й у музейних залах: надмір деталей радянського часу, відсилки до радянських орденів, навіть георгіївські стрічки — уявіть собі! Це було те, від чого потрібно було відмовитися.

Перші спроби змін робилися ще у 1990-х, за міністра оборони Костянтина Морозова. Тоді, наприклад, намагалися українізувати мундир: замість пришитих погонів з’явилися відстібні хлястики для парадного знаку. Це був початок реформ, але радянська основа лишалася.

Справжній злам відбувся після 2014 року, після анексії Криму. Це стало прозрінням: ми будували пострадянську державу, а отримали війну. І стало очевидно, що треба будувати українську державу — навіть у символах.

Унікальність нової геральдики в тому, що вона народилася з партнерства держави, армії й громадянського суспільства. Цивільні фахівці працювали разом із військовими, і влада підтримала цей процес. Завдяки цьому вдалося відійти від радянщини й орієнтуватися на європейські стандарти: мінімалізм, впорядкованість, відповідність натівській системі звань і символів.

Водночас ми інтегрували власну традицію. У підсумку маємо уніфіковану, сучасну й водночас історично вкорінену систему. Це не лише про форму, це про самоідентифікацію: ми будуємо європейську армію з глибоким історичним корінням.

— Як у сучасній геральдиці ЗСУ відображаються символи різних епох — від козацьких прапорів до визвольних змагань ХХ століття?

— Яскравий приклад — прапор 72-ї бригади імені Чорних Запорожців. Це фактично відтворений історичний стяг полку Чорних Запорожців 1919 р. із Адамовою головою та шаблями, який і нині символізує незламність.

У сучасних нарукавних емблемах ми бачимо цей перегук із минулим — від середньовічних традицій до УПА. Вдала й емблема тієї ж 72-ї бригади: вона поєднує історичний символ і місцевий контекст. Червоне поле герба Білої Церкви, чорний трикутник-вістря відображає характерний для історичного полку Чорних Запорожців шлик на головних уборах, на ньому — Адамова голова й шаблі. Це гарний приклад єдності місця, історії та символу.

93-тя бригада пішла іншим шляхом: хоча вона пов’язана з Дніпропетровщиною, свідомо обрала символіку Холодного Яру. Їх надихнула повстанська боротьба й роман Василя Шкляра «Чорний ворон». Це показує, як швидко формується нова традиція на основі історичної пам’яті.

Або Галицька армія ЗУНР. Вона мала характерний знак — «зубчатку» на комірах одностроїв, що позначала рід військ. Сьогодні ці зубчатки бачимо у петлицях генералів ЗСУ. Це пряма спадкоємність: тоді погонів уникали, і розрізнення робили на комірі чи рукаві.

Дуже важливо, що у нашому музеї не «викинули» Другу світову війну, а показали її такою, як вона була. Це створює відчуття безперервності історії. А збройні формування 1917–1921 років дали величезний пласт матеріалу, який і сьогодні надихає та інтегрується в сучасність.

— Які деталі для вас є вирішальними, коли створюєте новий військовий знак?

— Насамперед — почесні найменування та історичні постаті. Гарний приклад — 155-та бригада імені Анни Київської. Це унікальна історія: ініціатива йшла від французів, особисто від президента Макрона, адже бригада проходила підготовку у Франції та частково отримала французьке озброєння.

Спершу їм зробили емблему зі скорпіоном, що було абсолютно нелогічно. Коли звернулися до нас, ми створили новий варіант: тризуб Ярослава Мудрого (батька Анни), перехрещені мечі того часу і три королівські лілеї — символ її шлюбу з французьким королем. Вийшло і історично точно, і дуже впізнавано.

Візьмімо 30-ту бригаду імені князя Костянтина Острозького. Її символіка побудована на червоно-чорних кольорах: чорний означає землю й помсту, червоний — колір герба князя та кров. Є й знак Острога. А девіз взяли з титулу Острозького — «DEI GRATIA DUX OSTROGIANO» («Волею Божою князь Острозький»). Тому й звучить: «Бригада — волею Божою».

— Символи — це ж не тільки картинка. Їх треба пояснювати, щоб вони працювали?

— Саме так. І це зараз робиться системно. У кожній бригаді є підрозділ морально-психологічної підтримки: вони розповідають історію знаків, пояснюють символіку. Це гуртує людей, створює відчуття престижу й навіть працює на рекрутинг: «Іди воюй під прапором такої-то бригади». Тому символи — це справжній інструмент мотивації.

— Слухаю вас і ловлю себе на думці: ми ж фактично творимо нову традицію. Можна вже говорити, що формується ціла школа української військової геральдики?

— Можна, і без перебільшень. Ми її вже будуємо — і впевнений, що вона стане класикою. Нас у відділі небагато: п’ятеро людей, троє з них — художники. Але саме це дає гнучкість і швидкість. Наш начальник, полковник Тимченко, має і історичну освіту, і художні навички, тож фактично нас четверо практиків, які мислять образами. І навіть такою маленькою командою ми вже бачимо результат: дедалі більше бригад утверджують власну символіку. Це виходить за межі армії й стає частиною національної ідентичності.

— Символи часто обростають легендами й навіть містичними сенсами. Ви для себе залишаєте простір для такої «надлогіки» — чи все ж дивитеся на них раціонально, як на мову геральдики?

— Я радше прагматик, але в силу образів вірю. Є речі, які переконали навіть мене. Наприклад, Жанна Д’Арк. Коли опиняєшся в її батьківщині, у церкві, де її хрестили, відчуття присутності дуже сильне. І її прапор — це не просто реліквія. Він реально «працював» у бою: сама Жанна казала, що хоругва йшла першою, і під нею вони перемагали. Ось так символ набуває містичної ваги для людей.

Але є й інший бік. Бувало, що ворог ідентифікував людей за символікою й карав за це. Є свідчення про каліцтва полонених лише через нашивки чи знаки. І навпаки — татуювання з патріотичними символами допомагали ідентифікувати тіло загиблого воїна. Це жорстока реальність: символи мають не тільки емоційне чи духовне, а й дуже практичне значення — бойове й ідентифікаційне.

— Пане Олексію, на завершення: яку роль ви бачите за символами у формуванні української державності? Чи можуть вони стати тим «цементом», що тримає націю разом?

— Без сумніву. Мій учитель Василь Чебаник казав: «Світом правлять символи і знаки, а не слово і закон». Може, це певне перебільшення, але в цьому є частина істини. Навряд чи хтось пам’ятає статтю Конституції, але прапор чи герб упізнають усі. Це миттєвий маркер «свій» чи «чужий».

Подивіться на футбол — там символи стають релігією. Для держави це працює ще потужніше. Від неолітичних знаків до козацьких прапорів і сучасних нарукавних емблем — люди завжди гуртувалися довкола знаків.

І сьогодні, у війні, це вже не естетика. Це — прапори спротиву й опори нашої єдності. Коли над бійцем майорить стяг його бригади, він знає: за ним стоїть минуле, громада, країна.

У цьому сенсі геральдика — не «додаток до історії», а її серцевина. Вона утримує тяглість держави, яку століттями намагалися зламати. Символи не тільки нагадують про минуле — вони відкривають майбутнє. Бо нація стоїть не лише на законах, а й на уявленні про себе. І саме символи роблять це уявлення відчутним, беззаперечним. Поки здіймаються наші прапори — здіймається й Україна.

Олена ПЕТРИШИН, фото Олексій САМСОНОВ для «Вечірній Київ»