Восьме серпня – цю драматичну дату початку російсько-грузинської війни потрібно щороку згадувати в Україні, Європі, пострадянських країнах, зрештою, у цілому світу. Не просто згадувати – осмислювати, рефлексувати, аналізувати, роботи висновки. Замислюватися: чому вона не стала жорсткою пересторогою.

Насамперед для нас, українців. Адже з висоти сьогодення здається, що так просто було провести паралелі, вибудувати аналогії, усвідомити тривожні геополітичні зміни. А вони полягали передовсім у тому, що часи дотримання країнами міжнародних угод, конвенцій, статутів остаточно й безповоротно відходять у небуття. Повертається «стара-добра» політика права сили. Повертається через бунт проти сили права однієї єдиної країни – Росії, яка поступово перетворювалася на фашистську державу.

У чому полягала особливість кавказької війни 2008 року? Передовсім у тому, що Росія вперше виступила в ній як реальна й відкрита сторона конфлікту. До 8.08.08 Кремль більш-менш успішно намагався приховати свою роль у найрізноманітніших «гарячих точках» на теренах колишнього Радянського Союзу. Війна в Молдові? Так це ж придністровці чинять опір «злочинному» кишинівському режиму. Війна в Абхазії? Природна річ: абхазці виборюють своє право на незалежність – усе згідно із закріпленим у Резолюції ГА ООН правом націй на самовизначення. Вірменсько-азербайджанська війна? Ну, тут ми взагалі ні при чім – це давні територіальні суперечки Баку і Єревана. Тощо, тощо, тощо…

Для мислячих людей було зрозумілим, що всі ці воєнні дії «підігріті», інспіровані й керовані з Кремля. Всюди стирчали російські вуха. Ба більше, у них брали активну участь російські військовики, яких згодом евфемістично називатимуть «іхтамнєтами». Але офіційно Москва вдавала свою непричетність.

А от у серпні 2008 року Росія таки зважилася скинути маску й заявити: так, це ми пішли війною на Грузію, щоб її… «примусити до миру». Напасти, щоб «примусити до миру». Відтак таку формулу Кремль використовуватиму як свій випробуваний modus operandi.

Хоча й у грузинській кампанії не обійшлося спершу без «іхтамнєтів» і «проксі». Йдеться про небагатьох схильних до авантюр осетинів, яких російські «миротворці» змушували обстрілювати грузинські села, аби спровокувати Тбілісі на удар у відповідь.

Тоді від російських колег-журналістів почув слушне зауваження, що й сам тодішній президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв був таким собі «проксі». Адже секретом полішинеля є те, що реально віддавав накази про вторгнення саме Владімір Путін, хоч на той момент офіційно й перебував на посаді прем’єр-міністра.

Отже, саме тоді Росія вирішила, що можна вже вийти з тіні й на весь голос заявити про свої імперські плани відновлення СРСР. Ок, тоді ще не «на весь голос заявити», а лише дати зрозуміти світові, що слова Путіна про розпад СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» були не просто ностальгійним зітханням, а керівництвом до дії.

Взявшись за виправлення наслідків «катастрофи», російський лідер зрозумів, що для цього йому доведеться зруйнувати увесь вибудуваний десятиліттями після Другої світової війни глобальний порядок, усю міжнародну архітектуру безпеки. А натомість збудувати нову систему, яка, як йому здавалося, більше відповідала російським інтересам, а головне – його особистим. І центральним його прагненням у реалізації імперських амбіцій природно стане загарбання України. Всієї, не тільки Донбасу чи Новоросії.

От ми зараз, у контексті російсько-української війни, любимо на всі лади нарікати на те, що світ байдужий до нашої трагедії, що допомагає недостатньо, а дехто й взагалі виправдовує Росію. Але хочу нагадати вам суспільні, політичні й медійні настрої в самій Україні в серпні 2008 року. Адже війна відбувалася не десь на Фолклендах, не в Камбоджі, не в Нігерії, а в доволі близькій нам географічно й ментально Грузії. Адже за якихось кілька років перед кавказькою війною в наших країнах відбулися схожі події – Революція троянд у Грузії та Помаранчева революція в Україні. Вони страшенно налякали Кремль, який досі із жахом говорить про можливість «кольорових революцій» у самій Росії. Тоді спершу в Грузії, а потім в Україні були безкровно скинуті корумповані уряди, відновлено систему чесних виборів зі широким суспільним контролем. В Україні тоді як рок-зірку найвищої ліги зустрічали Міхеїла Саакашвілі, а в Грузії під час приїзду нашого тодішнього президента багатотисячний натовп скандував «Ю-щен-ко!». Чи не гучніше, ніж на Помаранчевому майдані. У будь-якому разі наші країни були в ті часи найбільшими друзями, жили на одній хвилі. Здавалося б.

Але що трапилося під час нападу Росії на наших грузинських друзів. Пригадуєте, які медіа-тренди ми спостерігали навколо кавказької війни? Зовсім не однозначні. Неодноразово доводилося читати тексти, здавалося б, недурних і зовсім не проросійських публіцистів, де в розв’язанні війни звинувачувалося грузинське керівництво і передовсім Саакашвілі.

А пригадуєте, як тоді Верховна Рада з «помаранчевою» більшістю голосувала щодо десятка постанов про грузинсько-російську війну? Забули вже? А я вам нагадаю: жодної не вдалося ухвалити. Розсвареним коаліціянтам – БЮТ і «Нашій Україні» – більше залежало на тому, щоб поставити політичні підніжки один одному, аніж засудити російську агресію. Тож постанова про засудження військової інтервенції Російської Федерації на територію Грузії, заява «Про військову агресію Росії проти Грузії», заява щодо засудження акту агресії Російської Федерації проти суверенної держави Грузія тощо набирали по кілька десятків голосів. А тодішня прем’єрка Юлія Тимошенко взагалі хихикала на бридкі жарти Путіна про Саакашвілі.

Зайве казати, що в такий спосіб кувалася перемога Віктора Януковича на наступних президентських виборах. Перемога, яка привела Україну туди, де ми зараз перебуваємо.

Пригадаймо теж, які суспільні настрої зафіксувала тодішня соціологія? Згідно з опитуванням громадської думки, яке провів Центр Разумкова наприкінці серпня 2008 року, найбільшу групу серед українців (30%) становили ті, хто вважав агресором у тій війні саме Грузію. Росію звинувачувало лише 25%. А ще 20% стверджували, що винні в конфлікті рівною мірою обидві сторони. Нині нам здається така статистика неймовірною. Так і хочеться крикнути: «Це не ми! Це брехня! Такого не може бути!». Але факти, як то кажуть, річ вперта.

Чому я нині вирішив нагадати українцям про їхню тодішню соціологічну ганьбу? Та бодай для того, щоб зрозуміти, чому через шість років від тих подій німці, французи, італійці тощо дивитимуться на російську інвазію в Крим і на Донбас крізь пальці, чому вони «поведуться» на кремлівську пропаганду про «захист населення від фашистів», не поспішатимуть зі запровадженням санкцій, усе ще співпрацюватимуть зі злочинним путінським режимом.

У вересні 2008 року мені випала нагоду побалакати з тодішнім віцепрем’єром Грузії Георгієм Барамідзе. Я не міг не поставити йому запитання, яке в контексті тієї війни мене найбільше хвилювало: «Невже Саакашвілі не розумів, що провокації на лінії розмежування Грузії й Південної Осетії навмисне робляться, щоб заманити його в пастку, підштовхнути до збройної відсічі, аби потім нібито “законно” вчинити інвазію?». Відповідь була така: «Звичайно, і Саакашвілі, і все грузинське керівництво усвідомлювало таку загрозу. Але чи був у нас вибір? Ми терпіли стільки, скільки могли, і навіть більше. Ми апелювали до міжнародних інституцій, їхні представники приїздили на місця й тільки розводили руками. Тож нам довелося врешті-решт вдатися до жорстких заходів».

У світлі нинішніх подій хіба що дуже наївна людина може вважати, що російської інвазії в Грузію можна було б уникнути, наприклад, якби Тбілісі «потерпів ще трішечки». Бо, наприклад, Крим не врятувало від анексії те, що всі тамтешні українські військові частини вирішили побавитися в пацифізм. Як і мінські домовленості, розведення військ, заборона стріляти у відповідь не врятували Україну від повноцінного вторгнення.

Ну от не вдасться замиритися з Росією ні «просто переставши стріляти», ні «зійшовшись десь посередині», ні «подивившись у вічі Путіну». Лише жорстка силова відповідь.

17 років тому Росія ретельно підготувала і провела свою першу «спеціальну військову операцію» під власними прапорами. Росіяни нахабно вдерлися в Грузію і ледь не дійшли до Тбілісі. Лише погроза тодішнього президента США Джорджа Буша-молодшого ввести в чорне море свої есмінці, аби захистити Грузію, змусила російських окупантів зупинитися.

Чи був покараний агресор після закінчення бойових дій? Аж ніяк. Радше навпаки. Кремль зумів собі виторгувати міжнародну індульгенцію та фактичне право на додатково окуповані території. Захід погодився на доволі беззубий план Мєдвєдєва-Саркозі (Ніколя Саркозі – тодішній президент Франції). Але навіть його Росія так досі й не виконала, зокрема в пункті повернення своїх військ на смугу, яка існувала до бойових дій. Міжнародна слідча група, яка розслідувала конфлікт і намагалася з’ясувати, «хто вистрілив першим», сором’язливо заявила про провину обох сторін.

Чи виніс світ геополітичний урок з кавказької війни? Знову ж – ні. Після цього Кремль ще зміг окупувати Крим і вдертися на Донбас. І щойно після повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року принаймні цивілізована частина цього світу усвідомила, що дипломатією, терпінням, напівзаходами вгамувати агресивні плани Кремля не вдасться.