На початку вересня у галереї «Portal 11» відкрилася персональна виставка Марії Левитської «Україна. Геноцид культури. Пам’ять каменю», що стала глибоким мистецьким висловлюванням про втрату, пам’ять і опір.
На думку авторки, цей проєкт є не лише її мистецьким висловлюванням, але й свідомим жестом збереження культурної спадщини та протидії її витісненню з історичної пам’яті.
Через візуальні образи Марія Левитська повертає до життя кам’яні артефакти, символи та голоси, що опинилися на межі забуття. Особливо актуальним це звучить сьогодні — в умовах війни та окупації, коли знищуються унікальні пам’ятки, що формують ідентичність України.
«Згадую… мені 10 років. Крим. На Азовському узбережжі село Кам’янка… Старовинне покинуте татарське кладовище. Татар виселили, нікому діла не було до цього каміння. Навкруги маленької кринички з солонуватою водою були розкидані розбиті плити… Придивишся, а там незрозумілі написи. Я кидала відро у криничку і роздивлялася загадкові написи. ДЕПОРТАЦІЯ… такого слова я не знала», — згадує Марія Левитська.
Цей досвід став точкою відліку для художньої рефлексії, що перетворилася на щит проти забуття. Роботи Левитської — не просто живопис, а інтерпретація болю, втрати та гідності, що втілюється у фактурі каменю, яскравих кольорах і символічних деталях, таких як квіти — еманація життя і відродження.
Виставка постає як акт культурного спротиву, особливо актуальний у часи війни, коли знищуються не лише людські життя, а й матеріальні свідчення існування цілих народів.
Пензель художниці перетворюється на зброю — оборонну чи наступальну, залежно від контексту, як це було у попередніх серіях «Маріуполь. Бестіарій війни» та «Азовсталь. Полонені».
У новому проєкті Левитська повертає голос каменю, роблячи його відчутним, майже дотиковим, і водночас вкладає у нього емоційний заряд, здатний пробудити глядача. Її роботи — це не просто мистецтво, це медіація між минулим і теперішнім, між особистим досвідом і колективною пам’яттю
«Роботи Марії Левитської у виставці „Україна. Геноцид культури. Пам’ять каменю“ постають як щити — спроба захистити крихкі, але значущі артефакти від забуття. Через яскраві кольори, фактурність каменю та символіку квітів художниця вдихає життя у зникле, перетворюючи пензель на зброю культурного спротиву. Це не просто живопис — це емоційний струм, що пробуджує пам’ять і спонукає до дії», — вважає Лариса Тарасенко, архіваріуска та дослідниця історії Національної опери України.
Проєкт реалізується за підтримки «Українського культурного фонду».
Марія Левитська — народна художниця України, знаменита театральна художниця-постановниця та майстриня сценічного костюма. Вона народилася в Києві та здобула освіту в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури України, де навчалася живопису й сценографії в майстерні Данила Лідера. Свою творчу діяльність розпочала на кіностудії імені Олександра Довженка, працюючи над постановками та костюмами.
З 1989 року Левитська обіймає посаду головного художника Національної опери України ім. Тараса Шевченка. Вона є членкинею Національної спілки художників України, Спілки кінематографістів, а також академіком Національної академії мистецтв України. Її внесок у культуру відзначено численними нагородами, серед яких — орден Княгині Ольги II ступеня, Національна премія України імені Тараса Шевченка, театральна премія «Київська Пектораль», звання «Людина року — 2000», а також Орден «Зірка Італії» — найвища державна нагорода Італії для іноземців. У 2025 році вона отримала Велику Золоту медаль Національної академії мистецтв України.
За свою кар’єру Марія Левитська створила сценографію та костюми для понад 160 постановок — опер, балетів і драм — в Україні та за кордоном, зокрема в Японії, Канаді, Словенії й Польщі.
Виставка Марії Левитської «Україна. Геноцид культури. Пам’ять каменю»
Коли: до 14 вересня, п’ятниця — неділя з 11:00 до 19:00
Де: вул. Трьохсвятительська, 11
До теми: Венеція у барвах театру: столичний музей демонструє ювілейну виставку Марії Левитської.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
