20 вересня на Національному меморіальному військовому кладовищі поховали урну з прахом воїна-добровольця, майданівця, журналіста та історика Олега Рибальченка.
Три роки родина чекала, щоб молодий Герой знайшов вічний спочинок саме тут. За словами дружини Олега, Анастасії, це було принциповим: ще з 2014 року він наголошував на потребі створення єдиного місця, де Україна з найбільшою пошаною вшановуватиме своїх захисників.
«Олег часто водив мене до Стіни пам’яті біля Михайлівського собору, показував портрети загиблих і казав, що нашій країні потрібен такий меморіал. Це питання турбувало його з перших років війни», — згадує Анастасія.
Олег Рибальченко народився в Черкасах. На 2022 рік йому було 28 років. У 2011 році він вступив на історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вивчав нову та новітню історію зарубіжних країн і досліджував історію Греції. Вільно володів грецькою мовою. Ще зі студентських років був активним учасником руху ультрас «Динамо» (Київ).
Активний учасник Революції Гідності, з початку російсько-української війни Олег пішов добровольцем на фронт. Влітку-восени 2014 року він воював у добровольчому взводі «Синдикат» (у складі батальйонів «Айдар» та «ОУН») на Луганщині (м. Щастя) та Донеччині (с. Піски).
Після повернення з фронту займався громадською діяльністю та працював журналістом, висвітлював резонансні корупційні схеми. З першого дня повномасштабного вторгнення рф знову пішов добровольцем у роту «УВО» (112-та ОБрТрО, згодом 23-й ОБСП при окремій президентській бригаді), брав участь в обороні Києва та командував взводом розвідки.
На жаль, 21 грудня 2022 року Олег загинув у бою на Бахмутському напрямку, у районі селища Кліщіївка. А вже 30 грудня в Михайлівському Золотоверхому соборі відбулося прощання з молодим воїном, проте донині урна з прахом зберігалася вдома у родини. Для них було важливо дочекатися відкриття Національного меморіального кладовища та гідно поховати Олега саме тут.
«Це були дуже складні три роки очікування. Але нарешті мого чоловіка поховали так, як він того заслуговував. Наше завдання тепер — берегти цей простір і шанувати кожного воїна», — сказала Анастасія.
Серед десятків людей, які один за одним приїжджали із квітами на нове кладовище, був і побратим Олега — Сергій Джердж, старший лейтенант, начальник медичного пункту 23-го окремого батальйону спецпризначення.
Він та Олег познайомилися у військкоматі, коли формувалося добровольче об’єднання, що згодом стало 126-м батальйоном територіальної оборони у складі 112-ї бригади.
«Ми починали з охорони Києва та області, стояли на блокпостах, чергували вночі. Олег одразу проявив себе як досвідчений боєць, адже ще з 2014 року пройшов АТО. Для тих, хто вперше потрапив у військо, він був прикладом дисципліни й організованості, навчав інших», — пригадує чоловік.
Згодом побратими перейшли до лав Збройних сил: Олег служив у розвідці, Сергій — у медичному пункті.
«Я запам’ятав його веселим, добрим, відкритим у спілкуванні. Він легко знаходив спільну мову з людьми, завжди був надійним і організованим. Саме таким він залишиться для мене», — додає побратим.
Батько Героя, пан Ігор, у 2022 році теж став добровольцем. Він і досі жалкує, що не пішов воювати разом із сином у 2014 році.
«Я пам’ятаю, як Олег повідомив нас, батьків, що прийняв рішення брати участь в АТО. Він зателефонував і сказав: „Тут така справа…“, але я вже розумів, про що йтиметься, і відповів: „Сине, далі можеш не пояснювати, я все зрозумів“. У мене навіть не виникало сумнівів, що він залишиться вдома. Єдине, про що я турбувався, — щоб йому дали скласти останній іспит після другого курсу і він міг поїхати», — згадує пан Ігор.
Під час великої війни батькові та сину вдавалося списуватися рідко, переважно раз-два на тиждень. Напередодні загибелі, 19 грудня, вони ще встигли поговорити. Олег загинув 21 грудня, на 301-й день війни. Усі його повідомлення збереглися у месенджерах батька, і він досі переглядає їх, жалкуючи, що було мало голосових записів, щоби досі чути голос сина.
Родина Рибальченка уважно спостерігала за перебігом будівництва Національного меморіального військового кладовища. Для них було надважливо, щоб Олега поховали тут одним із перших. Три роки очікування стали часом невизначеності та постійного контролю за перебігом робіт.
«Я часто спілкувався з представниками НВМК, телефонував та просив записати нас у чергу. Зрештою, 1005 діб після загибелі сина, ми маємо можливість прощатись із ним тут», — каже батько.
Для родини цей день став завершенням тривалої очікуваної події — можливістю гідно попрощатися з Олегом та віддати шану його подвигу.
Тепер Олег Рибальченко спочиватиме поруч із кращим другом і побратимом Євгеном Остапенком, який загинув цього місяця. За словами дружини Олега, Анастасії, їхні шляхи були нерозривно пов’язані не лише війною, а й спільним прагненням захищати Україну.
«Олег і Женя боролися за наше вільне майбутнє. Пам’ятаю, як вони сперечалися про створення меморіального військового кладовища, і Женя жартома сказав, що хотів би бути поруч із Олегом. Тепер їхні місця поховання поруч — це символічно. Герої вмирають, але залишають нам свою любов і відданість. Наш обов’язок — берегти пам’ять, шанувати їхні подвиги та ділитися цією любов’ю з усіма», — підсумувала Анастасія.
Героям — безсмертна слава! Ворогам — помста та вічне забуття!
Фото та відео з прощання — Даші Гришиної
