Вона була найвідомішою галицькою кулінаркою періоду міжвоєння, авторкою найпопулярнішої книжки з куховарства і невісткою Івана Франка. Ольгу Франко-молодшу часто плутають з її свекрухою, адже вони повні тезки. Попри відому родину, частиною якої вона стала, Ольга була самобутньою постаттю. Вона глибоко дослідила гастрономічну культуру, довела, що українська кухня не провінційна, а вишукана і вписана в світовий контекст. Для неї кулінарія була мистецтвом і філософією. Водночас авторка популярної книжки з куховарства дбала про здоровʼя читачів, її рецепти були корисними для здоровʼя.
Однак бути дружиною вояка УСС та УГА – доля непроста. Зі своїх 90 років 45 Ольга Франко прожила вдовою. Другу половину свого життя вона присвятила онукам. Що вона готувала членам своєї сімʼї та як випікала кексики для ляльок, цікаво розповіла директорка Інституту франкознавства Наталя Тихолоз. Вона прочитала онлайн-лекцію для Центру гендерної культури.
Ольга-Марія Білевич народилася в сімʼї священника зі села Вирів Камʼянка-Бузького повіту. У Буську вона навчалася в українській приватній гімназії імені Маркіяна Шашкевича. 1911 року разом з учнями та своїм старшим братом Олександром 15-річна Ольга Білевич взяла участь у відкритті памʼятника Маркіянові Шашкевичу на Білій горі біля Підлисся. Там вона й познайомилася з 21-річним Петром Франком.
У 1918-1919 році Ольга викладала українську мову в жіночій школі у Буську. А Петро воював – спершу в Легіоні УСС, а потім в УГА.
«Відомо, що Петро Франко у 1918 році надіслав Ользі свою світлину у військовій формі з підписом “дорога Дзюнко, посилаю тобі свою фотографію, що не надто вдалася. Сподіваюся, що зреваншуєшся. Здоровлю сердечно. Петро Франко”», – розповідає Наталія Тихолоз.
У 1918 році, уже після боїв Листопадового чину, Петро Франко зайнявся організацією українського летунства. «У цей час він шукав місця для дислокації летунського відділу Української галицької армії. Він оглянув майданчики біля Рогатина, Стрия, Тернополя, Станиславова і, очевидно, невипадково зосередив свою увагу саме на містечку Красне. Згодом він напише, що в Красному був чудовий летунський майдан, знамениті ангари на літаки, бараки для старшин та стрільців і верстати для точення, стругання, кування і відливання. Але важливим аргументом було й те, що Красне всього лише за 5 км від Буська, в якому на нього чекала кохана Ольга», – розповідає франкознавиця.
4 лютого 1919 року Ольга і Петро взяли шлюб у церкві села Полонична, де жила мама нареченої. На весіллі були й бойові побратими Петра Франка. Наступного дня після весілля у Красному трапилася трагедія: полковник Борис Губер розбирав гранату, яка вибухнула в нього в руках. Загинули восьмеро летунів УГА. Їх поховали у братській могилі.
Ольга жила у Красному разом із Петром, допоки його у травні не відіслали з дипломатичною місією до столиці Королівства сербів, хорватів і словенців Белграда. Звідти він їде до Відня, куди приїжджає і молода дружина.
У Відні Ольга Франко записалася на дворічні курси кулінарії при вищій школі сільського господарства. Петро Франко у цей час започатковує видавництво «Франко, син і спілка» і засновує книжкову серію «Пластовий книгозбір». Однією з праць, які він запланував видати, була книжка його дружини «Кухня в таборі».
1922 року вони повертаються в Галичину. Петро Франко в пошуках праці їде до Коломиї, вчителювати в гімназії. Паралельно він працював в Українській таємній вищій школі у Львові. У подружжя народжуються дві доньки – Віра та Іванна (Ася). Крім виховання дітей, Ольга за прикладом чоловіка, що розвивав спорт, брала участь у тенісних (сітківкових) змаганнях, в 1927 році навіть перемогла на краєвих змаганнях у Львові.
У цей час Ольга Франко працює над своєю кулінарною книгою із близько 1500 рецептами. Її «Перша українська загальнопрактична кухня» з ілюстраціями та кольоровими таблицями вийшла у Коломиї 1929 року. Там були поради з культури споживання їжі, окремі страви для вегетаріанців, хворих, дітей, вагітних жінок, матерів, які годують немовлят.
«Вона призначалася для тих, “хто хоче довго жити”. Там закладена ціла філософія кулінарії, яка базувалася на пропагуванні здорового способу життя. Наприклад, у книзі є розділ “Горівки”, але у ньому немає жодного рецепта. Лише коментар: "Не поручаю (тобто не рекомендую) сіх напитків". І далі пані Франкова пише, що цю культуру алкоголю треба викорінювати із нашого досвіду. Натомість краще вживати квас і домашні вина», – розповідає Наталія Тихолоз.
Її чоловік інженер-хімік Петро Франко як науковець написав вступну статтю. Рецепт іменинного пирога, який свекруха Ольга Хоружинська привезла зі Слобожанщини, в книзі підписаний як руський пиріг.
«Слово “українська” у назві книжки відображало соборницький погляд на Україну. Там галицький борщ сусідить з київським, є закарпатська гарбузівка, харківська юшка, снятинська начинка, телятина по-коломийськи. Тобто за самими найменуваннями страв ми бачимо, що ця кухня справді репрезентувала кухню соборної України в той час, коли вона була поділена між Польщею, Радянським Союзом, Чехословаччиною», – пояснює Наталія Тихолоз.
А окрім того, книга репрезентувала мультикультурні традиції Галичини. Там є переписи італійської печені, флячок по-французьки, іспанської підливи, зразів по-англійськи, печені по-грецьки, сербських чевапчичів, чеських колачиків, литовського бігоса, щупака по-жидівськи, польських зразів, крілика по-мадярськи. Це була демонстрація включеності української культури також в європейський і ширший світовий контекст, каже дослідниця.
Види сервірування столу (ілюстрації з книжки Ольги Франко)
1930 року Петро втратив роботу в Коломийській гімназії. Подружжя переїхало до Львова, а Петро деякий час працював у Потеличі директором районної молочарні. 1931 року сімʼя переїжджає до Харкова, де поселилася в будинку на вул. Петрашевського 8/4. Вони стали свідками Голодомору 1933 року, але самі мали їжу як іноземні громадяни (Львів належав до Австро-Угорської імперії, а Харків – до радянського союзу). Однак Петро потрапив в поле зору радянських спецслужб.
Донька Віра Франко пізніше згадувала: «Ми жили у Харкові в відгородженій зоні для іноземців. Нас оберігали солдати і навіть у школу мусили їздити машиною. Одного разу після уроків я втекла зі своєю подругою, мене дуже швидко знайшли, але постраждав шофер, який не догледів мене. Ми, діти, мусили гратися лише з дітьми з нашої зони і будь-які переміщення були “не положені”».
1936 року Франки поїхали до родичів у Львів, але вже не змогли повернутися до Харкова. Петрові не продовжили візи: надійшов донос про його антирадянські вислови. У слобожанському місті він запатентував багато винаходів, повʼязаних з молочною промисловістю, якими згодом користувалася радянська влада.
До Другої світової війни Петро з Ольгою видали кілька кулінарно-господарських книг, зокрема, «Всенародна кухня» Ольги з більш ощадливими рецептами. А Петро підготував наукові поради – «Переробка ягід та овочів», «Городина та її вирощування». Професор Поллак з Київського науково-дослідного інституту харчування в 1939 році просив Петра Франка надіслати по пʼять примірників його видань.
У 1939 році Петро став делегатом народних зборів, депутатом Верховної Ради УРСР, першим директором музею Івана Франка у Львові та деканом товарознавчого факультету. Ольга працювала заступницею директора музею Івана Франка. Однак минуле далося взнаки, і 28 червня 1941 року Петра Франка без жодних пояснень забрали енкаведисти. Ольга до кінця життя нічого не знала про долю чоловіка, якого розстріляли майже відразу.
На зміну одному режиму прийшов інший, нацисти призначили Ольгу комендантом музею Франка, але виселили її з будинку поруч, де вона жила. Вони арештували її дочку Віру і помістили у концтабір. А після її повернення в 1946 році вже совєти вислали її в Сибір.
Нова радянська влада не дозволила Ользі повернутися на роботу в музей Франка. Вона доживала віку на вул. Запорізькій зі сімʼєю другої дочки Іванни, опікувалася пʼятьма онуками після передчасної смерті у 1978 році дочки. Вона продовжувала готувати смачні страви, кожному члену сімʼї – окремі. Робила навіть кексики для ляльок внучок.
Наталя Тихолоз цитує спогади дітей і внуків, які вони оформляли як домашній журнал «Наша хата» для себе: «Кожного дня всі дорослі в нашій хаті збираються і йдуть на роботу. Вдома лишається баба [Ольга Франко], яка не працює. Цікаво, як виглядає день нашої непрацюючої баби. Проте нам вдалося зібрати доволі точні і достовірні відомості. Баба встає коло шостої години, коли ще всі сплять. Сходить до саду пильнувати, коли буде йти молочарка. З молоком біжить до кухні пражити. Рівночасно ставить варити каву, для [внука] Петруся – манну кашу. Ганю [служницю] посилає на поліклініку за діточим молоком для Орисі [ще одна внучка]. Смарує маслом булку для вуйка Мирона [зятя], хліб для Асі [доньки]. Цідить через сито молоко і подає сніданок. За той час приходить Ганя. Баба летить на базар, деколи мусить бігти на Галицький базар або на Краківський, якщо на Стрийськім нема того, що потрібно, і приносить з базару повну сітку продуктів. Починається варення обіду в 12 риночках. Борщ для вуйка Мирона з малою фасолькою, ціжений без капусти, моркви і помідорів. Борщ для тети Асі – з великою фасолькою, з капустою, без цибулі, мʼяско без жилок і без товщиків. Для Петруся – шницель. Для Віри – густий борщ з обома сортами фасолі. Обід носить бабці на Радянську [Ользі Базилевич на сучасну вулицю Винниченка]. І зараз бігом назад, бо треба йти з Любкою [внучкою] на балет. А перед тим дати теті Асі підвечірок – чай з молоком, булку з маслом і з медом. Петрусеві – чорний хліб, Любці – чайочок. Так виглядає день нашої непрацюючої баби».
Ольга Франко прожила 90 років, 45 з яких – вдовою, хоч і не знала цього. Нині її напрацювання потрохи відроджують. Внучка Іванна Міліянчук зі своїми доньками створили сайт «Практична кухня. Забуте і нове». Там адаптовують рецептуру XIX-XX століть, зібрану Ольгою Франко, для сучасних умов.
Наталія Тихолоз підсумовує: Ольга Франко створила цілу кулінарну традицію українців і показала, що українська кухня може бути конкурентноздатною, яка акумулювала в себе світовий досвід, що це кухня високої культури, а не тільки вареників і борщу.
Усі фото – з колекції Інституту франкознавства
