Ми звикли сприймати євроінтеграцію крізь призму державних реформ: зміни законодавства, нові регламенти, інституції. Але рідко говоримо про те, як цей процес вплине на громадський сектор.
А він зміниться докорінно — і це відчують усі: від великих аналітичних центрів у столиці до ініціативних груп у віддалених громадах.
Йдеться не тільки про фінансування чи закони, а про трансформацію сектора загалом: хто ми є, як працюємо і куди рухаємося.
Для українських організацій громадянського суспільства євроінтеграція означає нові правила гри.
Вони стосуватимуться і нашої ролі у проведенні реформ, і зміни внутрішніх підходів до роботи.
Я бачу інтеграцію як виклик і можливість водночас. І головне розуміння саме в тому, що це змусить нас, громадський сектор, змінюватися: від "партнерів для держави" — до повноцінних суб’єктів європейського громадянського простору.
Першою і найочевиднішою можливістю стане доступ до ширших мереж. Українські організації зможуть створювати консорціуми з європейськими колегами, запускати спільні проєкти, залучати зовнішню експертизу.
Це критично, бо нам часто бракує знання права ЄС та досвіду країн, які вже пройшли інтеграцію.
Друга можливість — фінансування. ЄС має сильні програми підтримки, однак зараз частина із них доступні лише для членів.
Зі вступом ми отримаємо рівний доступ. Але йтиметься вже не про окремі кошти "на розвиток України", а про спільний європейський ресурс. Це означає, що акцент буде зроблений на якості проєктів і спроможності організацій.
Третя можливість — посилення демократичних стандартів. Громадські організації завжди виступали за прозорість і підзвітність.
Європейські правила підсилять цей голос. Це допоможе нам і самим ставати сильнішими, і вимагати більшої прозорості від держави.
Але разом із можливостями з’являться і виклики. Уже сьогодні складно знайти кваліфікованих фахівців. Хтось виїхав за кордон, хтось змінив сферу. З відкриттям ринку ЄС відтік кадрів може посилитися. Ми будемо змагатися не лише за гранти, а й за людей.
Інший серйозний ризик — невідповідність європейським стандартам управління.
Також доведеться переглянути підходи до інституційного розвитку.
Щоб боротися за фінансування, українським НУО необхідно буде робити акцент на впровадженні політик, удосконаленні процедур, формуванні прозорої структури. У часи турбулентності це може не здаватися пріоритетом, але саме цього вимагатиме європейський контекст.
І ще один ключовий аспект — мова. Єдина робоча мова у європейських мережах і проєктах — англійська.
Ми вже робимо кроки до підвищення знань у держсекторі. Але не менш важливо, щоб і громадський сектор не відставав: особливо на регіональному й локальному рівнях, де ступінь володіння англійською поки що невисокий.
Перший крок — інституційний розвиток. Неприбуткові організації мають уже зараз розбудовувати зрозумілу структуру, розробляти внутрішні політики, процедури, упроваджувати систему управління, що відповідає європейським стандартам. Це має бути постійною поточною роботою, а не додатковою опцією.
Другий — вивчення права ЄС. Без знання європейських правил ми не зможемо брати участь у переговорах.
Особливо корисно аналізувати досвід тих, хто вступив до ЄС у відносно недавньому історичному контексті — наприклад, Хорватії, Румунії, Польщі, країн Балтії. Це допоможе зрозуміти, як працюють механізми фінансування, податкові стимули та взаємодія громадського сектора з державою.
Рівень експертизи у багатьох сферах поки недостатній, і це треба виправляти. Якщо організація працює з екологією чи правозахистом, варто детально розбирати саме європейське законодавство у цих сферах.
Експертів, які здатні цілеспрямовано працювати над позиціями для переговорів, у нас мало, тому кожен підготовлений фахівець буде особливо затребуваним.
Спільні проєкти з європейськими організаціями — це не лише фінансування, а й школа.
Уже сьогодні можна складати карту стейкхолдерів — визначати, з якими організаціями в ЄС можна працювати на рівних. Це допоможе вибудовувати довгострокові відносини, довіру, бути впізнаваними, краще розуміти підходи й правила роботи. Коли організації вже знайомі між собою, значно простіше стартувати в більших спільних проєктах.
Паралельно з цим важливо працювати над власним позиціюванням: які програми і внутрішні документи організація може підготувати вже зараз, щоб мати вигляд сильнішої в очах партнерів та донорів. Це дозволить у майбутньому претендувати не тільки на гранти, а й на бюджетне фінансування в ЄС.
Не менш критично — розвивати проєктний менеджмент усередині організацій. Це і про сталість, і про якість управління проєктами та програмами.
Європейський досвід свідчить: ресурси отримають і великі, і малі організації, але з різними завданнями. Ринок регіональних ГО зростає, донори вже кілька років орієнтуються на локалізацію допомоги — підтримують тих, хто працює безпосередньо на місцях.
Це відкриває для регіональних ГО нові можливості. Приклади співпраці українських громад із містами-побратимами в Німеччині доводять: двері для таких форматів відкриті.
Ключовим за таких обставин стане не доступ до ресурсів, а спроможність локальних організацій: управлінська, лідерська, кадрова. Чи зможуть вони якісно реалізовувати більші проєкти, дотримуючись європейських стандартів підзвітності й прозорості?
Великі ж організації матимуть інший виклик — інтегруватися в європейський простір, де конкуренція жорсткіша, а стандарти досліджень, комунікацій і підзвітності вищі.
Євроінтеграція змінить громадянське суспільство не менше, ніж сферу бізнесу та державного управління.
Попереду — більше можливостей, але й більше вимог.
Ми маємо шанс підняти сектор на новий рівень — зробити його професійним, прозорим і конкурентним у європейському масштабі.
Але скористаються ним лише ті, хто почне готуватися вже сьогодні.
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора
