Відома танцівниця та хореограф, переможниця проєкту «Танці з зірками» Олена Шоптенко з початку повномасштабного вторгнення разом з сином живе в Австрії. Каже, що наважилася на переїзд тільки заради маленького Олексія. Майже чотири роки вимушеної еміграції далися в знаки: Олена отримала серйозну травму, пережила депресію та навчилася рятувати не тільки себе, а й оточуючих.
- Я вірю, що танець має силу об’єднувати людей навіть тоді, коли слова безсилі, — сказала Шоптенко, започаткувавши благодійний танцювальний проєкт, який зцілює і допомагає.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Олена Шоптенко згадала початок вторгнення, найбільший страх та вміння, якого набула завдяки танцю.
— З початком повномасштабного вторгнення багато чого змінилося, — зізналася Олена. - Я деякий час, навіть, не могла визначитися — я хореограф-постановник чи займаюсь танцювальною терапією. Все почалося з танцювального флешмобу у Відні у 2022 році. З часом я зрозуміла, що такі події обʼєднують нас, тих, хто вимушено зараз живе за кордоном. Проєкт United by dance став тією «точкою», де всі мої корисні суспільству вміння зійшлися. Він культурно-дипломатичний, танцювальний і зцілюючий. Практика показала, що, коли люди танцюють всі разом, виникає потужний терапевтичний ефект. Це йде ще з часів наших пращурів. Через рух можна показати свою позицію і відчути людей поруч. Проєкт — це моя мрія. Він пройшов вже у Відні. Попереду Берлін, Братислава і Прага. Сподіваюся, продовжиться іншими містами Європи і кожного разу з якоюсь місією.
— Наскільки зараз комфортно ви почуваєтеся у Відні?
— Звісно, я у вимушеній еміграції і не відчуваю себе на 100 відсотків комфортно. Але я не звикла жалітися. Так мало статися, що живу у культурній столиці Європи і маю щось важливе зробити. Звісно, моє життя змінилося, але зараз я маю неймовірний досвід проживання за кордоном і розумію, як працює європейська система. Є багато труднощів, але головне — безпека мого сина.
- Він і є тією «причиною», чому я поїхала з України. Олексій, якому сім років, зараз вчить мову та знаходиться у безпеці — фізичний і ментальний. Є моменти, повʼязані зі швидкою зміною середовища і тут важлива, як усім нам, підтримка. Вважаю, що це місія батьків — виростити здорове покоління українців.
Зізнаюся, коли ми тільки приїхали до Австрії, я почала відчувати свою меншовартість. Це було дивно — у мене величезний досвід, я двічі чемпіонка світу і витримаю будь-яку конкуренцію. Але цей синдром меншовартості нам надала у свій час росія. Зараз я дивлюся на свою дитину — у нього цього немає. Він зростає зовсім з іншим відчуттям себе.
— Незважаючи на життя у Австрії, ви часто буваєте в Україні.
— Раз на два місяці я приїжджаю сама, без сина. Єдиний раз брала Олексія, коли нагально потрібно було зробити операцію, буквально на три дні. Я памʼятаю, як він стресував на початку вторгнення, коли чув вибухи, тому не готова його повертати.
— Взагалі ви для себе розглядаєте повернення?
- Я ніколи не хотіла емігрувати. Ніколи. Знаєте, у мене зараз життя на дві країни. Це нелегко, але наразі для мене — це найкращий варіант. Мені потрібно надихатися своєю Батьківщиною і бути тут корисною. Як буде далі, не знаю. Стан очікування переріс в стан абсолютного прийняття. Просто робиш те, що вмієш найкраще. А далі, нехай буде, як буде.
— У березні минулого року у вас була складна травма коліна. Як зараз нога?
— Краще, але я все ще прохожу реабілітацію. Це такий період, коли ближче до сорока років — вилазять всі травми минулого. Розумієш, що 30 років танців безслідно не пройшли. І в якийсь момент відчуваєш, що твоє тіло не залізне. Після травми мені доводиться набагато більше часу приділяти собі, своєму тілу. Добре, що розуміння цього, нарешті, прийшло, бо я не ніколи не берегла тіло і тепер маю наслідки.
— Ви почали ділитися власним досвідом не тільки танцювальним…
— Так, а й психологічного відновлення, бо через танцювальний прояв покращується психологічний стан, можна позбутися затиснутих емоцій. Впевнена, що танець має бути невідʼємною частиною кожного дня — танцюй і розвантажуй свою голову.
- Він грає у футбол. Став капітаном команди. У Відні відкрилася школа футбольного клубу «Шахтар», там українське комʼюніті, його однолітки. Вважаю, ніщо так не виховує характер, як спорт. Щодо танців, мені здається Олексій поки до них не готовий. І питання не в координації, а у сприйнятті. Він дуже активний, йому треба бігати. А у танцях багато кропіткої роботи та навчання. Подивимось, що буде далі, але я буду підтримувати Олексія у всіх його проявах.
— Чому ви опинилися саме у Відні?
— Все дуже просто. Вже давно у Граці живуть мої двоюрідні сестри. І коли почалася паніка на початку вторгнення, ми поїхали на західну Україну, а потім було прийнято рішення переїхати до родичів. Декілька місяців ми прожили у Граці, потім перебралися до Відня — я вирішила, що мені саме потрібна столиця, де набагато більше можливостей. Знайомих у мене тут не було, я просто взяла сина, і ми поїхали. Досі не розумію, як у мене це вийшло. Мабуть, на адреналіні.
— Ви жили у гуртожитку для біженців?
— Мені допомогли місцеві австрійці. Через знайомих знайшли квартиру з умовою, що буде жити ще одна родина. Десь рік так і жили двома сімʼями. Коли все більш-менш стало зрозуміло, переїхали і живемо окремо.
— Що пішло з вашого життя з цією великою війною?
— У мене зникло бажання будувати, укорінюватися. Я мінімаліст, не люблю велику кількість речей. Хочеться завжди «на легко». Зникло бажання стабільності, як у наших батьків. Найкраще, що ми можемо дати зараз дітям, розуміння, що вони зможуть зі всім справитися, навички та ментальний стан. Жити в моменті, здатність приймати рішення, спираючись на себе. Прийшла цінність не матеріального, а людей.
— У мене завжди була хороша англійська, а німецьку вивчала декілька років, починаючи з восьми. Тому, коли приїхала до Австрії, трохи її розуміла, потім ходила на курси. Я вдячна своїй мамі, яка наполягала на вивченні мов. Те ж саме я роблю для сина — навички, які даєш дитині з самого малечку, будуть у нагоді в майбутньому.
— Що мрієте зробити після нашої перемоги?
- Хотіла б мати танцювально-терапевтичний центр, який допоможе людям тримати свій психоемоційний стан. Я сама не усвідомлювала, яким інструментом володію. Це прийшло, коли почала збирати людей на площах міст у танцювальних проєктах. У мене інструмент був завжди, але я його не використовувала. Зараз пізнаю інші грані танцю, руху і не перестаю цим захоплюватися. Насправді, я сама особливо після травми відчула, наскільки рух відновлює.
Раніше «ФАКТИ» публікували розповідь про життя в Чехії дизайнерки Анни Моргун, яка ледь вижила під час окупації Київщини. Анна вважає, що повернення в Україну — не поразка. Це новий шанс.
