Російсько-українська війна породила особливу категорію людей – "мешканців нічного метро".
Ці люди не хіпі й не безхатченки – звичайні громадяни різних соціальних верств і достатку, які мають житло, та все одно ночують під землею, незалежно від того, оголошено повітряну тривогу чи ні. Вони приходять перед закриттям метрополітену "на випередження" – раптом серед ночі пролунає сирена.
Метрополітен для них – безпечна спальня. Настане ранок, вони згорнуть свої каремати та ковдри й поквапляться на вихід – до звичайного життя. Щоб увечері знову спуститися під землю і заснути на гранітній підлозі за кілька метрів від рейок. Бо нагорі у квартирах сон їх "не бере". Рівень тривожності в цієї категорії вищий, ніж у більшості людей.
Підземні станції метро проєктували як об'єкти подвійного призначення – міський транспорт та укриття на випадок воєнних дій чи техногенних катастроф.
В епоху "холодної війни" вірилося, що підземка захистить навіть від ядерного удару. Ставили важкі герметичні ворота-затвори, щоб відокремити станції від зовнішнього світу, потужні установки фільтрації повітря, системи резервного електроживлення та водозабезпечення. У тунелях навіть обладнали громадські туалети з розрахунку на десятки тисяч людей.
Метрополітенів в Україні три: Київський – 52 станції, Харківський – 30 та Дніпровський – 6 станцій. Ще є "гібридне метро" у Кривому Розі – швидкісний трамвай, який частково проходить під землею.
З початком великої війни усі підземні станції використовують як укриття. Ну, хіба що не довелося очищувати повітря від радіації і заповнювати людьми багатокілометрові тунелі "під зав'язку".
Але функцію глобального бомбосховища під час ракетно-дронових атак система метрополітену виконує.
У перші тижні й місяці повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році як транспорт метро не працювало. Потяги використовували як притулок для тих, хто ховався від ворожих атак. По кілька діб, а то й тижнів, деякі люди не виходили на поверхню. Особливо це було характерно для Харкова – найближчого до кордону з Росією (25 км) міста-мільйонника.
Коли ж українські війська вибили агресора з Київщини і частково Харківщини, метрополітени відновили рух поїздів, станції повернулися до звичного режиму, ночівлі на платформах заборонили.
Функція "метро як укриття" діє лише на час повітряної тривоги, також уночі в комендантську годину, коли вільне переміщення вулицями заборонено. Заборона припиняється на час тривоги – дозволяється йти в укриття, зокрема й до метро.
З весни 2025 року Росія посилила ракетно-шахедний терор мирного населення, масово обстрілюючи саме цивільні об'єкти та житлові квартали міст. В результаті в Харкові знову дозволили ночувати в метро в березні, а у Києві та Дніпрі – в квітні цього року.
Щоби ближче познайомитися зі світом нічного метро, вирушаю на підземну ночівлю.
Багатостраждальна станція "Лук'янівська" в Києві, яка найчастіше потерпає від російських атак. Хвилин за 15 до закриття спускаюся ескалатором з карематом і спальником.
У захищеному від протягів кутку платформи бачу перших чотирьох людей, які приготувалися до сну.
Двоє вже лежать під ковдрами, ще двоє укладаються на чотирьох принесених з дому складних ліжках.
Моя спроба завести розмову не викликала ентузіазму у відповідь. Жінка сказала за всіх: "Ми дуже втомилися", і лягла під ковдру до мене спиною. Пізніше я дізнався, що ці люди – сім'я, батьки та двоє майже дорослих синів, приходять на ночівлю завжди першими. Ще курсують потяги, поспішають пасажири, а вони, чекаючи на сон, скролять смартфони.
У людській метушні помічаю чоловіка років 30 у теплій осінній куртці з накинутим на голову капюшоном (у Києві +30 градусів, спека.) Вирішую заговорити з ним і не помиляюсь – він справді прийшов ночувати і тому так тепло одягнувся. Звати Владислав, працює в IT-компанії, не одружений, живе неподалік станції, під землею залишається щоночі.
Владислав неквапливо розповідає про "місцеві порядки":
– Зараз прибиральниці винесуть з підсобки розкладні стільці, тапчани – у них є запас. Якщо серед ночі буде тривога, сюди набіжить, ну, сотні дві народу точно, а то й більше – з дітьми, собаками-котиками, з розкладачками, наметами.
Метрополітенівських стільчиків на всіх не вистачить – я завжди приходжу зі своїм.
Втім, поки немає тривоги – тут буде просторо, на ніч зазвичай лишаються людей з двадцять. Всі одне одного знають, як мінімум в обличчя. Хочете розмов – приходьте під час тривоги, тоді тут жвавіше, є що почути. Багато дітей, навіть немовлят, їх заколисують, носять на руках по платформі.
Владислав намагається спати завжди в одному місці, яке він собі визначив як "найбільш безвітряне" – без протягів. Поки ми розмовляли, він раз у раз "пірнав" у свій смартфон. Хвилини не проходило, щоб не поділився зі мною інфою про кількість запущених ракет і дронів, маршрути їх прямування тощо.
– "Шахеди" зайшли через Сумську область, – наче між іншим встромляє у розмову Владислав.
За якийсь час так само до слова:
– Балістику запустили. Поки не пишуть, звідки й куди. Якщо це "Іскандери" і на Київ, то їм летіти хвилин 10–12.
– "Шахеди" з Луганська, повернули на Полтаву, але це ні про що, вони ще кілька разів змінять напрямок – заплутують наше ППО.
Відчувалося, що Владислава не відпускає острах. Зовні хлопець ніби спокійний, але водночас "натягнутий". Він ще трохи додав подробиць про хитрощі та підступність маршрутизації російських безпілотників. Схоже, це його вимушено "улюблена" тема. Принаймні на час тривоги.
Ще однією моєю співрозмовницею стала жінка років до сорока. Ім'я назвати відмовилася, професію також. Та я й не наполягав, розуміючи, з якою категорією людей маю справу. Адже тривожність багатогранна – вона і про ракети, і про підозріло допитливих нічних співбесідників на пероні.
Жінка розповіла, що з початку великої війни не було ночі, коли б вона залишалася вдома. Ну, хіба окрім тижнів, коли гостювала в батьків у тихому райцентрі, де від ліжка до льоху два кроки.
Вона живе з чоловіком у квартирі на 18-му поверсі. Спочатку чоловік також ночував у підземці, але з часом перестав боятися. А з нею такого не сталося. Так, каже жінка після паузи, важко місяцями поспіль спати одягненою, на гранітній підлозі. А що робити?
В розмові з нею намагаюся увімкнути доводи розсудку:
– У Києві зо 4 мільйони людей, а ракет із "шахедами" прилітає кілька десятків, і то не щоночі. Ймовірність, погодьтеся, невелика…
– Та яка різниця, скільки ракет!? – нервово перебиває співрозмовниця. – Десять, сто, тисяча… Мені вистачить однієї маленької! І взагалі, навіщо випробовувати долю? Ну, навіщо?! Не розумію…
– Так, він випробовує долю. Найближча мені людина і… (знову тривала пауза). Він може заснути в ліжку. Я не можу. Якби могла, певно, якось інакше би почувалася.
Останній потяг вже пройшов, вимкнули ескалатори, стало тихо. Так тихо ніколи не буває вдень: лише з тунелів долинає слабкий монотонний гул повітряних потоків.
Жінки-робітниці з широкими швабрами беруться за вологе прибирання. Не підвищуючи голос, вони неспішно перемовляються між собою, перебуваючи на різних краях платформи, і їх добре чути. Так і хочеться сказати: "як в раю" – такої "божественної" акустики вдень нізащо не відчути.
Я поблукав вестибюлем, порахував "постояльців": разом зі мною 31 людина. Цікаві їхні типажі, я умовно визначив їх так:
– міська бабуся-пенсіонерка, метушлива, з поглядом, що бігає, явно зрозуміла, що я в цьому їхньому світі новачок, і з цікавістю мене роздивлялася;
– чоловік-"качок" з типовим для завсідників тренажерних залів іміджем – маленька "передня" борідка і голена голова. Гора м'язів, дорогий спортивний одяг. Зосереджено читав смартфон, сидячи на ще не розкладеному спальному мішку;
– жінки 55+, на обличчях прочитується вища освіта, за професією, можливо, держслужбовиці, лікарки, вчительки;
– невиразної зовнішності молоді жінки – можливо, продавчині магазинів, неговіркі, туляться до станційних пілонів, кутаючись у спальники;
– літні чоловіки, на вигляд робітничих професій – можливо водії, або заводчани.
А ще – цікава парочка, хлопець із дівчиною. Зовсім юні, може й школярі. Вони трималися за руки, тулилися одне до одного, перешіптувалися. Щось мені здається, під землю їх привів не страх перед ракетами, а… перше кохання. І, можливо, перша спроба провести ніч разом. Чи потрібні тут слова, сказав би класик.
Я кілька разів обійшов платформу, люди вкладалися практично беззвучно, наче боялися щось чи когось потривожити.
Двоє ремонтників у помаранчевих жилетах та касках, відкривши люки, поралися з трубами. "Відкачуємо ґрунтові води, які назбируються за день. Щоночі це робиться, на кожній станції", – сказали вони мені. І, схоже, тільки мені було цікаво з ними заговорити – решта не звернули на нашу розмову уваги. Люди тут не задля цікавості, а заради безпеки.
Ремонтники пішли, більшість світильників згасли, запанувала напівтемрява.
Серед ночі я прокинувся від наростаючого гулу – проїхала дрезина-мотовоз, вона везла робітників на дальні станції. Дрезина – цікавий гібрид: колеса вагонні рейкові, кабіна, а позаду неї дизельний двигун від автомобіля МАЗ, що чхає крізь вихлопну трубу. Незвично чути в метро знайомий "голос" двигуна внутрішнього згоряння. Таке буває тільки ночами, коли в тунелях знеструмлені колії, але проводяться ремонтні роботи і треба пересуватись, доставляти обладнання й матеріали.
Вранці, прокинувшись, я поспішив якомога бадьорішим голосом сказати своєму гіду: "Доброго ранку, Владиславе!". Він, заспаний, відразу відповів, як відчеканив:
"За ніч було 362 "шахеди" – з Воронежа, Луганська та Криму. Кримські давно не прилітали – з минулого тижня".
Увімкнулося повне світло, і всі зазбиралися до виходу. Вперше в житті я їхав першим ранковим ескалатором нагору. І вперше дивився на ранніх пасажирів, що спускалися в метро, в обличчя, а не в потилиці. Дивне відчуття: люди здалися мені якось особливо цікавими. Та й вони, схоже, роздивлялися наш "нічний зворотній потік" з не меншим інтересом.
Сьогоднішнє "укриттєве життя" метрополітену не є настільки насиченим і емоційним, як у перші тижні війни, коли станції перетворилися на дивні ком'юніті – приклад самоорганізаційної творчості українців.
"На платформах стаціонарно стояли потяги, і люди самі визначали їхню "спеціалізацію". В одному вагоні – громадяни похилого віку з особливими потребами, в іншому – сім'ї з маленькими дітьми. Були суто жіночі вагони. Комфорт створювали занавісками з простирадл.
Посеред платформ залишали незайманий простір ("штабні зони"), де радилися люди, які жили на станції, робили оголошення. За графіком призначалися помічники станційних прибиральниць. Власникам собак визначили спати ближче до виходу. Позначалися місця роздачі гуманітарної допомоги, організовувалися медпункти, на волонтерських засадах працювали психологи", – розповідає фахівець із комунікацій Київського метрополітену Оксана Никифорук.
На станції "Вокзальна" тоді знайшла притулок родина біженців із Чернігова з дитиною трьох тижнів від народження. Вони прожили там приблизно місяць, їм виділили одне зі службових приміщень, яке стало для родини тимчасовою домівкою. Хтось із персоналу приніс дитячу ванночку, у чайнику заварювали ромашку, щоб купати дитину.
Траплялися і курйози. Уявіть: ніч, люди на платформі сплять, але оголошують повітряну тривогу, відбувається пуск ескалаторів, народу прибуває. І раптом лунає обурений жіночий голос: "Що за шум і неподобство, чи не можна тихіше, і взагалі – вимкніть світло, ніч надворі, усі сплять!". Хтось сміється, хтось сприймає це як егоїзм і хамство, обурюється. Зрештою ситуація якось сама собою розрулюється, у "підземнім королівстві" знову панують тиша і спокій.
Своєрідний рекорд київського метро-укриття – 70 тисяч людей на підземних станціях одночасно. Це сталося 10 жовтня 2022 року, коли росіяни чи не вперше завдали масованого удару по центру міста в ранішню годину пік.
"Люди на платформах стояли дуже щільно, тому з міркувань безпеки тимчасово призупинили рух поїздів", – згадує Оксана Никифорук.
Натомість у Харкові було гарячіше. Там, за словами міського голови Ігоря Терехова, в перші дні агресії у підземці переховувались 150–160 тисяч людей одночасно. На великих станціях – як "Героїв Праці" на окраїнній Салтівці, що її обстрілювали найбільш інтенсивно – на платформі одночасно збиралося до двох тисяч людей.
Найменший метрополітен – Дніпровський, максимальна кількість людей під час тривоги тут – орієнтовно 3000 осіб на всіх шести станціях одночасно.
Чому люди щоночі йдуть у метро, навіть коли немає повітряної тривоги?
Так працює інстинкт самозбереження, – пояснює Ярослава Попович, психотерапевтка, співробітниця Центру стресостійкості Києва. У когось він активований у моменти небезпеки і знижується за спокійних умов, у когось – утримує тривогу та паніку тривалий час.
– За статистикою, після стресових ситуацій самовідновлюються (повертаються до норми) приблизно 84% людей. 14% підпадають під увагу фахівців з психосоціальної допомоги, і лише декілька відсотків потребуватимуть госпіталізації, оскільки можуть зациклитися на рівні безпорадності та підвищеної тривоги, – продовжує Ярослава.
– Мені, приміром, довелося працювати з жінкою, яка після пережитого, перестала ночувати вдома. Квартира стоїть зачинена, на роботі вона домовилася з начальством про ночівлю в укритті офісу. Вдень працювала як завжди на робочому місці, але коли наближався кінець робочого дня, і треба було йти додому – її накривав панічний страх. Все, що завгодно, тільки не спати в своєму ліжку, в своїй квартирі.
Як бути? Від'єднувати у свідомості людини реальне від уявленого здатна психотерапія. Але це не швидка робота, може зайняти місяці, навіть роки. Просування йде "по міліметру".
При цьому, передумовою нормалізації завжди є усвідомлення самою людиною її розладів і бажання позбавитися їх. Психотерапія насильно не працює.
Нещодавнє спільне дослідження Координаційного центру психічного здоров'я Кабміну України з ЮНІСЕФ показало: 47% українців зазначили, що мають високий рівень стресу.
Тож це тепер наша жорстка "нова нормальність". Війна якщо когось і обійде смертями й руйнуванням, то майже гарантовано "зачепить" тривогою, острахом, жахами.
Когось повільно вбиває саме лише слово "балістика", а хтось живе за принципом: "кулю, що мене знайде, я не почую".
