21 вересня у столичній Національній філармонії і 27 вересня у Львівській відбудуться інклюзивні концерти "Музика чуттів", в яких візьмуть участь музиканти з України, Німеччини та Польщі, серед них є ті, що мають інвалідність.
Спеціально для цього проєкту запросили німецького валторніста Фелікса Клізера, який народився без рук, проте це не завадило йому досягнути успіху в музикуванні.
Музична оглядачка УП. Культура Наталка Писанка розпитала у Фелікса Клізера про те, як жити у світі, який не підлаштований під тебе, як не боятися своїх мрій і як мотивувати себе.
Які Ваші очікування від цієї поїздки до України?
Одна з переваг європейського музиканта – у можливості подорожувати світом, знайомитися з багатьма різними людьми, культурами, країнами, містами... Такий шанс отримує далеко не кожен у житті. І, звичайно, поїздка до України – щось особливе, адже ситуація тут зовсім інша.
Я знаю багато українців, своїх колег-музикантів, з якими я виступав. Наприклад, зі скрипалем Андрієм Бєловим ми – близькі друзі, граємо разом дуже багато концертів щороку. Живемо недалеко один від одного, тому часто навіть їздимо на концерти разом автівкою. Це дуже приємно – мати такий досвід.
Але сам я в Україні ще ніколи не був. Тому це надзвичайна подорож з багатьох різних точок зору. Зрештою, моє життя – це подорожувати кудись, приїжджати до оркестру, зустрічатися з людьми й грати музику разом з ними. І для мене саме це є головним, на цьому я зосереджений. У цьому краса музики: ми можемо творити щось разом, навіть не знаючи одне одного раніше. Тож так, ця подорож буде для мене особливою.
Обидва концерти в Україні — у Києві та Львові — унікальні в певному сенсі. Хвилюєтесь?
Звичайно. Я навіть не уявляю, як це – перебувати зараз в Україні за таких умов. Але знаєте, найпрекрасніше – це коли ти вперше граєш разом з новим оркестром, отримуєш можливість пізнати людей особисто, зрозуміти, хто вони, чого прагнуть. Мені випав унікальний шанс виступити у Києві та Львові, виконати два концерти Моцарта, які люблю і грав уже багато разів, але тепер матиму ще одну нагоду зіграти їх двічі в Україні.
На цих концертах в Україні разом з вами на одній сцені виступатимуть діти...
Завжди приємно об’єднувати людей. Звісно, важливо, хто в залі чи хто працює зі мною. Але врешті-решт для мене завжди цікаво бути в контакті з будь-якими людьми. Мати можливість працювати з дітьми та іншими людьми, які зазвичай не так часто відвідують концерти, – це справді щось особливе і фантастичне, я з нетерпінням цього чекаю.
Чому у дитинстві ви обрали для занять музикою валторну, такий непростий для багатьох інструмент?
Гарне запитання, адже у моїй родині й оточенні ніхто не займався музикою. Не було музикантів, не було жодного валторніста, навіть ніхто не грав різдвяні пісні під час свят. Тож коли я прийшов до батьків і сказав, що хочу навчитися грати на валторні, це було щось особливе, бо вони навіть не знали, що це за інструмент, який він на вигляд і про що це взагалі. Я виріс у Ґеттінґені, невеликому місті в центральній Німеччині. Там була одна музична школа, а в ній – єдиний викладач валторни. Так усе й почалося. А чому взагалі з'явилася ідея грати саме на цьому інструменті – досі загадка. Ніхто не знає, звідки я взагалі дізнався про валторну.
Але ж це було величезним викликом, адже поруч не було людини зі схожим досвідом. Хто вас навчав?
Це були звичайні викладачі валторни. Коли я почав займатися у п’ять років, то навчався у музичній школі. Але у 13 років, паралельно зі звичайною школою, став займатися музикою в університеті. Зрештою, 90% гри на валторні – однакові для всіх. Головне – це твій рот, губи, потік повітря. Зазвичай валторністи використовують праву руку в розтрубі, щоб змінювати тембр, звук, артикуляцію. А я мусив знайти спосіб робити все це своїми можливостями – ротом, губами, подачею повітря у мундштук. Багато чого я навчився самостійно.
Розкажіть про ваш інструмент, якого звуть Алекс. У нього ж є власна сторінка в Instagram, чи не так?
Це невелика історія. Коли почався COVID у 2020 році, концерти різко скасували. Я саме мав виступати у Зальцбурзі. Прилітаю в Австрію, а мені кажуть: "Концертів більше немає». Я одразу повернувся назад до Німеччини, тепер мені не було чого грати. Минуло кілька тижнів, і я вирішив перевірити: чи з інструментом усе гаразд? І тоді подумав: "Йому зараз так нудно, нічого не грає, нічого не відбувається. Потрібно щось вигадати". Я купив очі-на-клейках і прикріпив їх на інструмент – так народився Алекс. Потім Алекс почав подорожувати світом і грати, це було дуже кумедно – створювати щось нове разом з Алексом.
Ви вже видали дві книги, перша – автобіографічна, друга з'явилася на світ нещодавно. Про що вона?
Її видали минулого року в Німеччині. Останні роки я багато думав над питанням: хто ми є і що можемо зробити, аби досягти бажаного в житті. Є так багато речей, які можуть робити нас щасливими, і вони не обов’язково великі. Але з іншого боку, ми часто боїмося робити нове. Іноді після концертів до мене підходять люди, зазвичай ті, хто вже на пенсії, і кажуть: "Усе життя я мріяв навчитися грати на піаніно, але тепер мені 69, 71, 75… і вже занадто пізно". Але ж немає жодної причини, чому у цьому віці не можна навчитися грати. Навіть у 85 років можна почати опановувати новий інструмент. Ідея книги – мотивувати людей робити те, що вони люблять, і йти за своїми бажаннями. Адже часто простіше робити те, що хочуть від тебе інші: батьки, родина. Важливо зрозуміти, хто ти є, які твої мрії та чого ти прагнеш у житті. І знайти мотивацію йти за цим. Я хотів написати книгу, яка допоможе людям зробити своє життя трішки прекраснішим.
Багато наших воїнів мають серйозні поранення, деякі втратили кінцівки. Як Ви думаєте, ці концерти можуть стати для них мотивацією? Можливо, вони прийдуть на концерт, щоб послухати Вас, і це підтримає їх, дасть їм надію?
У житті є обставини, які ми можемо змінити, і є ті, які змінити неможливо, – наприклад, країну, в якій ми народилися. Це часто призводить до фрустрації – коли ми намагаємося змінити щось, на що не маємо впливу. Але якщо зосередитися на собі: хто ти і які можливості маєш, то відкривається інший шлях. Віра в можливості не означає, що все буде легко і швидко. Це означає, що рішення існують, і треба навчитися їх знаходити.
Коли я ріс, світ не був створений для мене – все було зроблено для людей з руками. Тож кожну справу я мав адаптувати під себе. Це я почав робити змалечку, у 2–4 роки, і такий досвід допоміг мені на все життя. Але люди, які жили у "нормальному" світі, де все для них, опинившись у новій ситуації, мусять шукати нові рішення. Іноді не можна спитати поради, бо ніхто не має такого досвіду. Тому так важливо навчитися довіряти собі: знати, що вихід є, а твоє завдання – знайти його, навіть якщо це займе роки. Це непросто, але можливо.
Для мене найважливіше – завжди робити те, чого я хочу. Моя мрія з дитинства – грати на валторні якнайкраще, навіть не знаючи, що у майбутньому можна робити з цим інструментом і навичками гри на ньому. Коли справді чогось хочеш і бачиш можливість йти за мрією, додаткова мотивація не потрібна. Це як із шоколадом: якщо ти його любиш, тобі не треба себе змушувати його їсти – це вже твоє уподобання. Так само для мене – робити те, що я люблю: грати, писати книги, говорити на різні теми. Це моя особиста пристрасть, і мати можливість у житті йти за нею – найбільший привілей.
Наталка Писанка, спеціально для УП.Культура
Приїзд Фелікса Клізера на запрошення Національного будинку музики став можливим завдяки підтримці Goethe-Institut Ukraine та Українського культурного фонду.
