На Венеційському кінофестивалі, що нині відбувається в Італії, підняли російський прапор, показали п`ятигодинний фільм російського режисера Александра Сокурова, який виправдовує війну Росії в Україні, і включили до основного конкурсу художній фільм про прихід до влади Путіна "Чарівник Кремля" французького режисера Олів’є Ассаяса.
Багато хто сподівався, що останній стане важливим антивоєнним висловлюванням чи підважить міф про загадкову російську душу. Бо інакше навіщо так ганьбитися, зокрема і кінозірці Джуду Лоу, якого запросили на роль очільника Кремля?
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська подивилась стрічку на фестивалі, та розповідає про цю провальну спробу відтворити автентичний російський світ. Проте, вона переконує, що цю стрічку не треба боятись.
"Чарівник Кремля" – екранізація нашумілої книги французького автора Джуліано да Емполі, яка розповідає про шлях Вадима Баранова, вигаданого політтехнолога Путіна. Як і книга, фільм пропонує напівправдивий екскурс життям персонажу, натхненним справжнім творцем сучасного устрою Росії, ідеологом проєкту "Новоросія" Владиславом Сурковим. Роль цього персонажа у фільмі виконав Пол Дано, якого глядачі пам’ятають по ролі головного лиходія в останній ітерації "Бетмена".
Коли з’явилися перші новини про те, що французький режисер Олів’є Ассаяс зніме екранізацію книги, в кіноспільноті і навколо неї здійнялася хвиля жвавих обговорень. Книга Джуліано да Емполі, що вийшла у 2022 році, стала справжнім хітом у Франції, була перекладена десятками мов, але викликала немало застережень. Рецензії на книгу у західних медіа висловлювали занепокоєння змішанням у романі вигаданого світу і реальної політики, що може негативно вплинути на розв'язання питання війни Росії проти України.
Як, наприклад, писав Джошуа Гумінскі у Diplomatic Courier: "Хоча прагнення знайти "саме ту єдину" відповідь або ключ до осягнення (дій Росії – ред.) може бути зрозумілим, зрештою це безплідна справа, яка несе ризик нашкодити справжнім інсайтам і розумінню".
І все ж існувала певна надія, що французький режисер Олів’є Ассаяс приборкає ту симпатію й поблажливість, якою просякнута книга щодо російських керманичів, й поверне її у критичне русло. Автор таких хітів, як "Ірма Веп" та "Персональний шопер", Ассаяс має у своїй фільмографії й політичні роботи. Наприклад, його мінісеріал "Карлос" про міжнародного терориста Іліча Раміреса Санчеса, теж балансував між вигадкою та реальністю, але вирізнявся нетривіальним поглядом на історію. Новий повнометражний фільм Ассаяса, на жаль, не виправдовує очікувань.
Книгу і, безпосередньо, фільм відкриває американський професор, що спеціалізується на Росії. Він вчергове у Москві й самотньо блукає вулицями "найсумнішої імперської столиці світу", як він сам її називає, раптом знаходить собі пригоду. Професор має нездорову одержимість романом Євгенія Замятіна "Ми".
Для професора роман також є своєрідним вікном у сучасну Росію, оруеллівським попередженням про майбутнє федерації. Сумуючи в готельному номері, він виходить на зв’язок із новим другом по листуванню, обмінюючись захопленням Замятіним. І ось за мить вже у заміській садибі інтернет-знайомого. Ним виявляється Вадим Баранов – сучасний аристократ, інтелектуал, політтехнолог Володимира Путіна.
У будинку двоє новоспечених приятелів ведуть розмову за чорним чаєм. Тут Баранов демонструє професорові свій "скарб" – оригінальний лист Замятіна до Сталіна. Коли обидва з захватом хапають заламінований аркуш, складається враження що глядачу пропонують гомоеротичну аматорську фантазію, ніж політичний трилер. Але все ще попереду. Вмостившись на дивані, Баранов починає розповідати незнайомцю історію свого життя, тісно переплетену зі становленням сучасної політичної моделі Росії.
Так і вибудовується структура фільму: флешбеки з 90-х до сьогодення, закадровий голос Вадима, що вводить у контекст сцен, які постійно повертають нас то на диван до співрозмовників, то в засніжене поле на їх прогулянку. Отже, формула "Чарівника Кремля" – поверхова екскурсія в останні 30 років історії Росії та колишніх радянських республік, яка навряд дасть глибше розуміння, ніж стаття у Вікіпедії.
Назвати стрічку відвертою російською пропагандою було б несправедливо. Аргументом цьому може стати її риторика, втім пряма й пласка, як довгий кремлівський стіл для переговорів. Увесь фільм вона стабільно звучить у діалогах Путіна з Барановим і пізніше з Березовським: перший намагається пом’якшити президента, та зрештою потурає йому, другий – жахається від того, куди прямує його країна.
Коли події фільму сягають часів Помаранчевої революції в Україні, Баранов приїздить до Березовського, щоб обговорити "українське питання": "Україна завжди була невід’ємною частиною Російської імперії, ці протести проплачені Америкою", – каже він. На що Березовський відповідає: "Вадя, це демократія, слово, яке ти давно забув".
Однак така риторика абсолютного зла проти краплі здорового глузду з’являється у фільмі як щось очевидне, але не дуже красномовне чи інтелектуальне. Персонаж Путіна, наприклад, не має жодної драматургічної арки, що геть не робить честі Джуду Лоу. Після першої появи він одразу стає президентом, висловлює прагнення повернути велич Росії, проголошує бажання відновити її вертикальну політику і врешті перевершити Сталіна. Його зловісний погляд перед інавгурацією майже не змінюється з роками правління – тобто увесь фільм.
Те саме стосується й Баранова, чия історія ледь натякає на типову кінотраєкторію: юнак, який зробив фатальний вибір і розчарувався. Виходячи з московських салонів (схожих більше на паризькі кав’ярні), у вушанці (серйозно?) він зітхає над "великою долею Росії" й жахом, що її чекає. Його відчай міг би звучати переконливо, якби не подавався ретроспективно – зі зневажливою інтонацією оповідача на дивані, який інтонацією говорить: "так воно мало бути, така доля Росії, що поробиш".
Ассаяс подекуди намагається розважити глядача, але і посміховиськом герої не стають. Зал, імовірно, мав би сміятися з того, як Джуд Лоу гротескно відтворює відомі відео Путіна – на кшталт "вона потонула". Чи сцени з п’яним Єльциним. Проте постать Путіна тут не викликає ані відрази, ані симпатії. Лоу намагається щосили, його схожість з Путіним початку 2000-х вражає, здебільшого завдяки перуці й костюму. Джуд, який побудував собі карʼєру граючи ідеальних красунчиків в найрізноманітніших жанрах, ролі монстра не витягнув.
Очевидно, справа в обмеженому сценарії, а не його таланті. А проте, на пресконференції актор зізнався, що захопився дослідженнями свого персонажа, але не боїться наслідків; що відчував повну довіру в руках режисера.
Виконання Лоу обмежується опущеними кутиками губ та підвищенням голосу на Баранова. Він втілює муміфікацію зла, яке завжди було злом. І хоч із цим важко сперечатися, абсолютно незрозуміло, чому в "політичному трилері" немає драматичного розвитку героя.
Це підводить до головного питання: а навіщо взагалі ця картина була знята? Вона не достатньо інтелектуальна, щоб бути сатирою й попередженням, але й не має ані краплі тієї магії для романтизації російського духу. "Чарівник Кремля" не розуміє, ким він є, і перетворюється на невмілу спробу гри в русофілію без кінематографічного таланту.
Просто неймовірно, наскільки неприродним є відтворений російський світ, наскільки облизаною є російська естетика, хоча у знімальної команди було стільки ресурсів для натхнення. Зазвичай, коли герої говорять іншою мовою, ніж історичні прототипи, завдання створити автентичність лягає на плечі художників-постановників і костюмерів. І навіть із цим у фільмі катастрофа.
Наприклад, одна з перших флешбек-глав присвячена "новим росіянам" 90-х. Баранов каже, що молодь його покоління радісно святкувала падіння залізної завіси "упивався безліччю можливостей, що лежали в них під ногами". Далі йде сцена вечірки у сталінці: молодь в елегантному варіативному одязі танцює і пʼє, у туалеті відбувається лесбійський секс, а одна з героїнь на килимі співає експериментальну музику поруч із голим чоловіком на ланцюгу.
Це виглядає щонайбільше як американська тематична вечірка у "російському стилі", а щонайгірше – як волога фантазія про вільну Росію 90-х. Жодного сліду від економічного колапсу й травми радянських часів у цій сцені немає, що виглядає вкрай лицемірно щодо історії країни, до якої режисер проявляє симпатію.
Ховаючись за ярликом "політичного трилера", "Чаклун Кремля" не має ані краплі політичної напруги, драйву екшну, його сконструйований світ не захоплює – нічого з того, що могло б зачарувати глядача й компенсувати сумнівність наративу. Тут згадується "Анора" – стрічка, яка напряму не стосується політики Росії, але романтизує російський менталітет. "Анора", як не крути, – талановито зроблене й добре зігране кіно, яке досягло небувалих висот у минулому нагородному сезоні.
У "Чаклуна Кремля" немає еквівалентних якостей, тієї магії кіно, яке зробило б його дієвим знаряддям у руках пропаганди. Але так само він не має жодної відповідальності й емпатії до чутливої теми України у момент, коли поняття правди про війну настільки викривлене потужною пропагандистською машиною, а воєнні злочини Росії ризикують бути девальвованими. Шкода, що цей фільм через хайпову повістку зайняв чиєсь місце в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю.
