Він був кадровим офіцером, випускником Національної академії сухопутних військ. Впродовж 11 років служив у лавах Збройних сил України. У 2014 році Микола Дупешко обороняв Луганський аеропорт. Після початку повномасштабного вторгнення став начальником розвідки 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. 29-річний воїн загинув у грудні 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Покровська Донецької області. Посмертно йому надано орден «Золота Зірка» та звання підполковника.

— Микола родом із села Малий Кучурів, що на Буковині, — розповідає «ФАКТАМ» дружина героя Катерина Дупешко. - Зростав у люблячій сім'ї — у колі батька Івана, матері Людмили та братів Сергія та Андрія. Мати з батьком завжди працювали, були заклопотані, тому дещицю виховання дали йому брати. Микола ріс щирим, добрим, розумним, дуже кмітливим та активним. Пам'ятаю, як зараз: сидить такий щасливий, усміхнений та розповідає, як у дитинстві пішов гратися з хлопцями. Тоді була зима, надворі холодно й дуже багато снігу. А вони пішли з хлопцями до річки й довго там гралися. Потім Микола прийшов додому весь мокрий, але такий щасливий, хоча мати його й сварила. Або був випадок, коли він із сусідом поїхав на возі із кіньми й нікому не сказав, всі його шукали, хвилювались, а він просто там заснув. Коли повернувся додому, то всі були щасливі, хоча, звичайно, сварили через хвилювання.

Якось Микола розповідав, що в дитинстві у нього були іграшки, але переважно ті, які дісталися від братів, були й нові, але не завжди була змога купляти все новеньке… І мені тоді стало так сумно за нього, бо я б хотіла, щоб він мав все, що бажав. У мене виступили сльози на очах, я обійняла коханого, а він посміхнувся й сказав: «Це все одно моє найкраще дитинство, найяскравіше». І тоді в мене була така гордість, бо, незважаючи ні на що, він вмів знаходити позитив в усьому!

— Знаю, що Микола займався спортом? Які здобутки мав?

— Футбол, баскетбол, волейбол, теніс, біг — все це було в його житті. Він їздив на шкільні змагання з легкої атлетики — на дистанції 200 та 300 метрів. Згодом відвідував секцію вільної боротьби, неодноразово посідав призові місця. Потім займався панкратіоном, на міжобласному рівні, завойовував здебільшого призові місця. Майже вийшов на професійний рівень, але травма завадила його спортивній кар'єрі, на жаль. Крім того, коханий був дуже ерудованим. Постійно брав участь в олімпіадах з фізики, історії України, математики, екології…

— Якщо під час випускних років, то бути військовим, тому одразу по закінченню школи у 2013 році підписав чотирирічний контракт із 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. А вже з 2020-го по 2024 роки мріяв про тихе, спокійне життя, свою СТО. Але завжди його великою та найзаповітнішою мрією були мотоцикли. Воно й не дивно, в підлітковому віці він скуповував запчастини і зібрав власного мотоцикла — «Карпати». Як багато щастя було в його очах, коли він про це розповідав.

— Розкажіть про бойовий шлях Миколи до повномасштабного вторгнення. Ким і де він служив?

— Одразу після школи він підписав контракт зі Львівською 80-ю бригадою, згодом перевівся до Чернівців і проходив службу в нинішній 82-й десантно-штурмовій бригаді (тоді ще Львівська 80-та, частина якої базувалась в Чернівцях). Тут і проходять подальші три роки його життя. У 2014 році їх відправили обороняти Луганський аеропорт.

«Коли ми лише заїхали, всі ходили в бахілах… так старались зберегти все в чистоті. Але потім всім було байдуже, адже ворог наступав, — так згадував ті події Микола. — Колись я думав, що війна — це як знімають у фільмах, що все просто: поїдемо, постріляємо і повернемось…»

Історій про АТО було не багато, але й не мало. Він згадував та розповідав їх тоді, коли хотів сам, і то було ненав'язливо. Ми могли гуляти набережною Одеси чи парком Львова, і він ділився потаємними частинами тієї великої історії довжиною в чотири роки на той момент. Знаю, що чоловік отримав поранення, переніс операцію на коліні. Згодом знову ротація в зону АТО, де й було прийнято рішення разом із хлопцями продовжити цей шлях в дещо іншому статусі…

У 2016 році Микола вступив до Одеської військової академії, навчався на факультеті десантно-штурмових військ та морської піхоти… Після закінчення академії отримав звання молодшого лейтенанта та за направленням повернувся до 80-ї бригади. Підписав черговий контракт на 5 років! Перші пів року були відносно спокійними, потім постійні навчання, полігони, відрядження… і так тривало ще півтора року.

Після Нового, 2022 року їх мали відправити на схід, щоб замінити хлопців у зоні АТО, але вони так і не доїхали… Велику війну чоловік зустрів у Миколаївській області, де згодом із групою на гвинтокрилих полетіли стримувати колону…

— Як ви познайомились з Миколою? Чим підкорив ваше серце?

— Ми жили в одному селі, навчались в одній школі… Він старшокласник, а я ще така мала. Вчилась в одному класі з його сестрою, в нас були спільні друзі, загалом тоді він був для мене просто другом. До одного моменту. Якось він відвів мене в бік і сказав, що я йому подобаюсь. Ну, розумієте… Він був старшим на 4 роки, хорошим, добрим, спортивним, але на той момент я в ньому бачила лише друга, а він більше не бачив в мені подруги. Потім Микола намагався залицятись, але я не давала шансів… І так ми перестали взагалі спілкуватись аж до 2015 року. Я тоді була у стосунках (тепер знаю, що вони були дещо токсичні)… Микола мені написав. Те просте «привіт» викликало в мене усмішку, і я відповіла. Потім зав'язалась розмова, ми спілкувались так цілий день. Потім Микола запитав, чи в мене хтось є. Я сказала, що відповім при зустрічі, на що отримала: «Зараз приїду. Ти де?» Згодом, після певного спілкування у колі друзів, Микола відвів мене в бік, де повторив своє запитання… Я відповіла, що у стосунках, але вже три місяці думала, чи потрібні мені такі відносини, і хотіла розірвати їх. Просто не було сміливості… Ми ще довго гуляли й розмовляли, потім він провів мене додому та сказав наступне: «Ти мені дуже подобаєшся, і я б хотів бути разом, але якщо твої стосунки серйозні, я прийму це і не буду заважати». Тоді я зрозуміла, що він єдиний, хто викликав у мене такі емоції, хто через стільки років не здався і вирішив знову випробувати своє щастя. Цим він підкорив моє ще таке юне, але вже до біса закохане в нього серце! Наступного дня вирішила закінчити попередні стосунки й нарешті відповісти йому «ТАК»… Після чого Микола сказав: «Я бігав за тобою так довго…» А я відповіла подумки: «Нарешті добіг!»

У травні 2018 року коханий зробив мені пропозицію… 13-та дощова неділя, ми на оглядовому колесі, я боюся висоти, тож, нічого не підозрюючи, підіймаюсь із заплющеними очима (як і зазвичай), та чую такий рідний і ніжний голос збоку: «Катюнчик! Я дуже сильно тебе кохаю!» І я така «міс паніка»: «Всьо, ми помираємо». Він продовжив: «Хочу прожити з тобою все життя! Ти станеш моєю дружиною?» Я розсуваю долоні та бачу його на одному коліні… В повному шоці, з панікою в голосі відповідаю: «Так!»

Я навчалась у Чернівцях, Микола — в Одесі. За кожної можливості ми намагалися їздити одне до одного… Він — майже кожні вихідні, я — на канікулах. Потім вступила на заочне відділення, щоб тільки мати змогу бути поруч з ним. Нарешті ми разом!

Одружилися ми 2 жовтня 2021 року, через три роки після пропозиції, і майже одразу я поїхала за ним до Львова. Взагалі завжди намагалась їздити за Миколою, де тільки могла, незважаючи на те, чого мені це коштувало! Я покидала рідних, друзів, лише б бути поряд з ним! Завжди!

Знаєте, Микола був найкращим чоловіком, найкращим не тому, що він був мій, бо він справді був таким! Пам'ятаю, коли ми жили у Львові, настав час постійних відряджень і полігонів, я тоді майже завжди була сама (майже, бо в нас був котик, який подорожував зі мною). І от в якусь із чергових п'ятниць він телефонує мені дорогою додому й говорить: «Є дві новини — хороша й погана… Хороша — я вже їду додому (відносно рання година для повернення, бо їх часто затримували), погана — на вихідних ми знову їдемо на полігон». Я була зла й ображена: чому завжди так? А він прийшов додому з квітами. Коли я запитала, з якої нагоди квіти, він відповів: «Просто мені стало тебе шкода, ти завжди чекаєш на мене, завжди скрізь їздиш за мною, але нам все одно не дають бути разом. Я хотів хоч трішки підняти тобі настрій». Ось чому він був найкращий — завжди знав, на які жертви я йшла заради нього, тому йшов на ще більші заради мене. Він завжди шукав шлях до мене, а я — до нього!

— Де вашого чоловіка застала велика війна? Що розповідав про бої? Коли востаннє бачили його?

— Через певний період після початку повномасштабного вторгнення чоловік став начальником розвідки 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. Як я вже згадувала, він з товаришами був у Миколаївській області, того дня в них згоріли майже всі речі, але він ніколи не здавався. Про бої розповідав небагато, тому що знав, як ми хвилюємося за нього, а він своєю чергою хвилювався за мене та рідних. Востаннє ми бачились 4 серпня 2024 року — це був останній день його відпустки… Останньої, як виявилось пізніше. Я кожного місяця намагалась з'їздити до Миколи, але у відповідь чула: «Я скажу коли… Поки не можна, тут небезпечно!» Для мене, але ніколи не для нього…

— Що вам відомо про обставини його загибелі? Як дізналися про трагічну звістку?

— Востаннє ми розмовляли 12 грудня о 22:06. Я зателефонувала йому, він спитав, чи все добре, і сказав, що передзвонить, що теж дуже скучив. І все, вимкнувся. Я пішла спати, нічого не підозрюючи, вранці була заклопотана та не телефонувала, чекала, доки подзвонить або напише сам. Адже ранки зазвичай були дуже активними в Миколи. Вже після дзвінка моєї мами я дізналася, що його більше немає! І все… Моє життя просто обірвалось, земля пішла з-під ніг. Я намагалась додзвонитись до коханого, до всіх, хто був з ним, до всіх, кого я знала, але у відповідь просто тиша або скупе: «Мені шкода».

Про обставини його загибелі відомо не багато. Лише те, що було у сповіщенні: загинув під час виконання завдання від прямого влучання барижуючого снаряду у місті Покровськ Донецької області. Все, як завжди в армії, — коротко й стисло! За життя чоловік отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудний знак «За оборону Луганського аеропорту», медаль «25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада ДШВ». Медаль «10 років сумлінної служби» мені передали вже після його загибелі. У червні 2025 року коханому надано звання «Герой України» з відзначенням орденом «Золота Зірка» посмертно.

— Як переживаєте страшну втрату?

— Чесно? Не знаю! В день його поховання на місцевому кладовищі там було поховано одразу нас двох. Не знаю, як досі знаходжу сили на будь-що, як досі прокидаюсь вранці, ходжу на роботу, їм, сплю — для мене це просто механічні дії, просто існування, бо це вже не можна назвати життям! Я дуже хотіла б, щоб вулицю, на якій Микола жив, де й зараз проживає його мати, перейменували на честь нього! Власне, цим я зараз і займаюся. А ще хочу, щоб всі знали і пам'ятали його ім'я, знали його шлях, його історію, правдиву історію. Саме тому я зараз все це розповідаю вам. Я пишалась ним завжди! І хочу, щоб ним так само пишалися й інші.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 21-річного поліцейського з Чернігівщини, який став легендою штурмової бригади.