12 серпня 2025 року стало ще однією віхою в тій історії, яку світова дипломатія воліла б не писати. Білий дім відкрито визнав: майбутня зустріч президента Трампа з Путіним на Алясці не несе зі собою жодних обіцянок миру.
Скромні очікування, обережні формулювання, відсутність плану – усе це звучить як фоновий шум, покликаний заглушити головне питання: що робить президент США за одним столом з людиною, проти якої Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт за депортацію українських дітей? Чому лідер країни, яка уособлює ідею свободи, йде назустріч диктатору, чиє ім’я асоціюється зі зруйнованими містами, масовими вбивствами і насильством?
Ні, це не «дипломатичний жест». Не «миротворча ініціатива». Це не про складну геополітику. Це про моральний провал. Про системне розкладання етики міжнародних відносин. І про те, що світова політика знову починає пахнути не переговорами, а оборудкою. Оборудкою з трупним присмаком.
Усе, що зараз робить Трамп, супроводжується завуальованою фразою: «Ми хочемо почути, наскільки серйозні наміри Путіна». Але які ще наміри потрібно почути, якщо останні три роки вони лунають з кожного підвалу зруйнованого міста, з кожного тіла, знайденого в братській могилі, з кожного плачу української дитини, яку вивезли вглиб Росії і віддали на «перевиховання»?
Трамп не може цього не знати. Служби доповідають. Конгрес в курсі. НАТО б’є на сполох. Україна показує. Європа вимагає. Але він їде. Не в Київ. Не у Варшаву. Не в штаб-квартиру ООН. Він їде в Анкоридж, на крижану периферію Америки, щоб вислухати людину, яка щодня б’є ракетами по житлових будинках. Це не помилка – це свідомий вибір. А значить, і відповідальність буде свідомою.
Коли Трамп тільки повернувся в Білий дім у січні цього року, він голосно заявив: «Усі війни припиняться, як тільки я сяду за стіл». Він говорив це з посмішкою власника казино, який розклав карти перед глядачами, знаючи, що грає без правил. Світ чекав на диво. Україна сподівалася на хоч якесь прискорення перемоги. Але за пів року з вуст президента не прозвучало жодного стратегічного плану. Тільки риторичні хмари – «ми працюємо», «будемо говорити з обома сторонами», «треба знайти спільну мову».
Але з ким саме він хоче її знайти? З Путіним – людиною, для якої «спільна мова» означає капітуляцію України, відмову від територій, зняття санкцій, а в перспективі – знищення всієї системи міжнародної безпеки? Президент США робить вигляд, що між Україною і Росією є «середина». Але як можна бути посередником між тим, хто обороняється, і тим, хто руйнує?
Ця зустріч на Алясці – не перша спроба Трампа «розрулити» війну, як він сам це називає. Але раніше він хоча б тримався в рамках позірної об’єктивності. Тепер все інакше. Тепер його слова – це явний прояв майже особистої зацікавленості. І коли він каже, що «Путін запропонував план» – навіть якщо «неідеальний», – у нього це фактично звучить так: я вірю в миролюбність мого друга Путіна. І це вже не наївність, це участь у грі, правила якої диктує Кремль.
Пригадується, як, ще будучи кандидатом у президенти, Трамп сказав на одному з передвиборчих мітингів: мовляв, Путін розумний, він знає, що отримає більше з Трампом, ніж з Байденом. Тоді це звучало як провокація. Тепер це – геополітичний факт. Путін отримує: зустріч, увагу, паузу, в яку можна перегрупуватися. А Україна – отримує тривогу, нервозність союзників, сповільнення поставок зброї і відкладені пакети допомоги.
Саме в цьому – суть. Занадто багато разів за останні три роки слова Трампа звучали як сигнал: «зачекайте», «не поспішайте зі санкціями», «вислухаймо Росію». Кожен такий сигнал працював на Путіна. Він допомагав відстрочити удари, розтягнути фронт, накопичити резерви, деморалізувати підтримку України. І тепер, коли фронт знову загострюється, – знову зустріч. Знову «план». Знову нічого конкретного, крім загальної фрази: «Довіра до інстинктів Трампа».
Але ці інстинкти вже не раз підводили. Він обіцяв вдарити по агресії – але вдаряв по союзах. Він говорив, що «США не будуть оплачувати чужі війни», але забув, що Україна – це не чужа війна. Це – фронт, на якому вирішується доля майбутнього порядку у світі. Якщо Україна програє, наступною буде Балтія. Потім – Польща. Потім – хтось ще. Не тому, що Путін так сказав, а тому, що він саме так діє. Він не зупиниться сам. Його можна тільки зупинити. І це не вимагає «оцінки його настроїв» – це вимагає волі.
Але, схоже, воля нинішнього президента США спрямована на інше. Не на опір агресії. А на контроль над порядком денним, де він – не учасник глобальної коаліції, а окремий гравець. Наднаціональний месія, який може поговорити з дияволом і вийти без опіків. Тільки ось за цей фокус розплачуватиметься не він – а ті, хто живе під обстрілами.
Є в цій зустрічі на Алясці щось до болю радянське. Не за формою, а за духом. Показуха. Імітація процесу. Велична, але абсолютно порожня сцена, за якою ховається не мирний прорив, а всього лише вигідна пауза – для Путіна, і персональний спектакль – для Трампа. Білий дім заздалегідь повідомляє: жодних угод, жодних заяв, усе – заради «оцінки намірів». У перекладі з дипломатичного: ми не хочемо нічого обіцяти, але створюємо платформу, де диктатору знову дозволено говорити. Не в суді. Не в клітці. А як рівному.
Але Путіну вже нема чого «оцінювати». Він сам раз по раз публічно формулює умови свого «миру»: визнання анексії, нейтралітет України, «демілітаризація», «денацифікація», ревізія кордонів і – вдумайтеся – роззброєння Європи через руйнування НАТО. Це не ультиматум – це програма руйнування всієї післявоєнної архітектури безпеки. Він її не приховує. Він її вербалізує у своїх виступах, у заявах МЗС, в устах різноманітних телевізійних «солов’їв». Це і є його «мирний план».
А тепер задамося прямим питанням: що отримає Україна від цієї зустрічі?
Відповідь: нічого. Тому що вона в неї не включена. Вона не бере участі у формуванні порядку денного. Більше того, звучить лише туманне «можливо, пізніше буде тристороння зустріч із Зеленським». Пізніше. Можливо. Якщо. Ніби Україна – це не суб’єкт, а об’єкт, який спочатку обговорять, а потім покличуть, щоб пред’явити готове рішення.
Це не просто образливо. Це небезпечно. Якщо головний гарант світового порядку сам іде в тінь, щоб «відчути настрій убивці» – хто повинен залишатися твердим?
Саме так розкладаються альянси. Саме так ламаються моральні координати. Саме так Путін виграє – без наступу, без снарядів, без дронів. Просто сідає в крісло навпроти американського президента і каже: «Ну що, поговоримо по-чоловічому?».
Але є і другий рівень – набагато більш особистий. Щодо Трампа давно склався образ людини, яка не вірить в інституції, але вірить у сильних особистостей. Він ніколи не поважав багатосторонні структури. Він розносив НАТО, ганьбив ООН, зневажав Європарламент. Але він поважав – Путіна, Сі, Ердогана, Кім Чен Ина. Усіх тих, хто тримає владу залізною рукою й демонструє, що закон – це те, що виходить з кабінету вождя. Для Трампа – це не потворність, а ефективність. Не збочення влади, а її апогей. У цьому сенсі його зустріч з Путіним – це не переговори. Це відображення його політичного дзеркала.
І тому він не говоритиме з Путіним жорстко. Він не ставитиме ультиматуми. Він не питатиме про Бучу, про Іловайськ, про депортації, про катівні в Бердянську і Токмаку. Він не поставить жодного з тих питань, які мав би поставити лідер вільного світу. Він просто «оцінить». І, ймовірно, знайде, як це вже бувало, «розумні зерна».
У цій сцені є і приниження для самої Америки. Бо якщо Трамп дійсно вірить, що він – єдиний, хто може «розрулити» конфлікт, минаючи Конгрес, минаючи союзників, минаючи інститути, – він руйнує саму ідею американської зовнішньої політики. Він перетворює державу на особистий бренд. Президента – на шоумена. А війну – на серіал, де можна закрити сезон, якщо рейтинг просів.
Трамп грає у «великого миротворця», але його методи – це не миротворчість. Це шантаж через втому тих, кого постійно бомблять, і тих, хто дійсно хотів би зупинити кровопролиття.
Думаю, пора визнати: Трамп – великий брехун. І всі його слова та дії – відверта брехня. Тому що ця війна не закінчиться компромісом. Вона закінчиться або перемогою України, або руйнуванням усього того, за що стоїть Захід. Поразка України – це не «тимчасова незручність». Це – тріумф фашистської логіки XXI століття. І якщо президент США цього не розуміє – він або небезпечно наївний, або цинічно байдужий.
