«Хоробра сімнадцятка» («MUSIC OF SURVIVAL») — це трагічна і тріумфальна історія сімнадцяти бандуристів, які були насильно вивезені з України до німецьких таборів примусової праці у 1942 році. Після закінчення Другої світової війни їм пощастило потрапити у американську окупаційну зону, і просто дивом уникнути повернення у радянський союз, а в 1949 році потрапити до Америки і цим забезпечили альтернативний розвиток інструменту.
У програмі показу фільму запланований виступ заслуженого артиста України, бандуриста Володимира Войта.
Він з музичної династії, його батько Володимир Войт-старший був солістом легендарної Державної капели бандуристів України (сьогодні ім. Г. Майбороди). Войт-молодший закінчив Національну музичну академію України, де поглиблено вивчав бандуру та старосвітські інструменти. Багато гастролював по світу. Особливою для нього стала зустріч з канадським майстром Віктором Мішаловим у Торонто 2006 року, де Войт опанував секрети традиційної бандури зразка Георгія Ткаченка, та бандури харківського типу — тієї самої традиції, що збереглася в діаспорі завдяки «Хоробрій сімнадцятці».
Упродовж багатьох років Володимир Войт є солістом оркестру Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г. Г. Верьовки, музикантом-віртуозом. У інтерв’ю «Вечірньому Києву» він розповів про своє бачення розвитку бандури.
Для нього бандура не просто національний символ, а універсальна мова, здатна розповідати не тільки про минуле, а й бути напрочуд сучасною. Можливо, саме тому його творчість так органічно поєднує академічну школу з діаспорними традиціями, а власні композиції — з переосмисленням класичної спадщини.
— Документальному фільму «Хоробра сімнадцятка» уже «виповнилося» понад 10 років. Чим цей показ важливий саме зараз?»?
— Мені пощастило бути на прем’єрі у Торонто в кінозалі TIFF (Toronto International Film Festival) — дуже відомому залі. Режисер фільму Орест Сушко запросив мене виступити на прем’єрі, хоча у Канаді та США чимало «своїх» бандуристів, навіть були присутні учасники Капелі, про яку йде фільм. Я спеціально летів до Торонто для цього виступу. Це була осінь 2014 року, тривало російське вторгнення на Донбасі, яке багато хто сприймав як щось досить локальне.
— Як змінилося сприйняття фільму за ці роки?
— Абсолютно інакше сприйняття зараз, ніж 10 років тому. Мало того, цей фільм почали знімати у Харкові у 2010 році. Тоді мешканці міста не надто гостинно сприймали громадян Північної Америки з камерою, хапали за руки, проганяли, кричали — це був дуже дивний час. І чим західніше ми рухалися — через Полтаву, Київ, Переяслав, Кременець, Львів і аж до Карпат (це був шлях бандури і шлях капели) — тим менше було такої реакції. У Києві вже багато хто допомагав, на заході зустрічали дуже тепло.
Так от, під час прем’єри історія капели часів Другої світової війни — це була історія про давно минулі часи… А коли я тепер передивляюся фільм, кадри ті самі, але моє сприйняття кардинально змінилося. Коли бачу вибух, у мене мороз по шкірі пробирає. Розумію, що це за вибух. Коли стріляє гармата в фільмі чи летить авіація — це уже не просто кадри з фільму, це те, що ми, українці, всі переживаємо просто зараз.
Розповідь про табори примусової праці теж сприймається по-іншому. На момент зйомки з тієї «Хороброї сімнадцятки» — 17 хлопців-бандуристів, які були вивезені примусово до таборів у Німеччині — залишалося тільки двоє. Потім залишився один — Петро Іванович Китастий. Минулого тижня він помер.
— Хлопці з цієї капели бандуристів були не єдині, хто з бандуристів опинився в еміграції?
-Маємо три виразних хвилі — після поразки УНР в еміграції опинився Кобзарський хор Василя Ємця.Започаткував кілька студентських ансамблів гри на бандурі в околиці Праги та Подебрадах. Найкращим бандуристом, крім самого Ємця, був Михайло Теліга — чоловік Олени Теліги. Збереглись записи виконання — вони просто надзвичайні! Теліга у 1941 році повернувся у Київ у складі похідних груп Організації Українських націоналістів і був розстріляний німцями у Бабиному Яру. А Ємець не повернувся, поїхав на захід.
Друга хвиля — це, власне, «Хоробра сімнадцятка». Це час Другої світової війни. Але виїхали не лише вони — ще Зіновій Штокало, (знаний також як поет Зіновій Бережан), учні Гната Хоткевича: Леонід Гайдамака, Григорій Бажул. Бажул опинився в Австралії, Гайдамака — в Нью-Йорку а потім в Бостоні. Про Гайдамаку радянські джерела подали, що загинув під час німецької окупації, а він до 1991-го року прожив у США.
Між іншим, коли почалась Друга світова, переважну більшість музичних колективів з Києва евакуювали. А капелу просто розігнали і відправили на фронт. Загинула маса видатних виконавців, зокрема Данило Піка, учень Опанаса Сластіона, який певний час був керівником капели, Микола Опришко, диригент та видатний педагог.
А зараз ми переживаємо третю еміграцію в історії бандури…
— На афіші фільму зазначено «капела», але ви розповідаєте про неї «капеля». Чому?
— Цікаве питання! В першій, англійській версії фільму, від спікерів звучить «капеля», ба так говорили про себе учасники. Коли ми робили український дубляж фільму, я наполягав на звичній для нас вимові — «капела». Так воно і звучить в українській версії. Але сьогодні я відійшов би від цього і наполягав би на «капеля» і «капелі». Це не вигадка «западенців» — так було і на полтавських, і на харківських афішах. І Хоткевич писав «капеля» у своїх рукописах. Крім того, знайшов старі афіші Полтавської капели — там теж «капеля». І навіть Київська довоєнна капела бандуристів — теж «капеля».
— А що з історичними зв’язками між різними капелами?
—Цьогоріч виповнюється 100 років від заснування Полтавської капели бандуристів, яку провадив Гнат Хоткевич і очолював видатний український бандурист, співак, диригент та педагог Володимир Кабачок. Хоткевич написав для них головні свої твори — героїчну поему «Байда», думу «Буря на Чорному морі». Він створив жанр бандурної оркестри однотипних інструментів — абсолютно авангардні речі. До слова, Володимир Кабачок в 1930-х був репресований, але згодом реабілітований і потрапив у наш хор Верьовки, де грав і навіть очолював оркестрову групу.
Все так переплетено! Зараз ми дивимося, що це різні континенти, через океани, все далеко. А тоді їх було небагато, вони всі зналися.
Петро Авраменко, який грав у нашій Київській капелі з 1964-го року, розповідав: коли хор Верьовки поїхав на початку 80-х до Канади, йому дали буклет, і тільки тоді він дізнався про існування Детройтської капели… Але знав про хлопців, що поїхали до таборів і потрапили до Америки, знав від «діда Глушка» — старшого бандуриста Федора Глушка, який до війни був у капелі.
— Уже багато років у нас нема фабрики, яка б випускала бандури. Чи не спричинить це зрештою те, що бандура може стати елітарним інструментом, доступним лише для тих, хто може замовити індивідуальне виготовлення?
— Вона має стати елітарним! Коли я навчався спочатку в музичній школі, а потім Консерваторії, то побутувала думка, що бандура має бути найпоширенішою, що всі мають грати на бандурі. Тепер розумію — ця думка була хибна.
Бандура — головний інструмент українського народу. Сопілки, цимбали, скрипки та різні струнні є у багатьох народів, а власне бандура — тільки у нас.
Але вона так поширилася, що перейшла в кіч. У мене є TikTok-канал, для мене це наче «соціологічне опитування» де я спостерігаю за реакцією аудиторії. Найбільше переглядів дістають рухливі уривки, де з хором Верьовки грали «The Maneskin» та «Imagine Dragons». Мене лякає злива вподобайок саме на популярні світові хіти, які просто звучать за участі бандури.
Бандура має величезний потенціал для виконання, а слухачів не цікавить питоме українське, питоме бандурне так, як знайомі мелодії. YouTube забитий бандурними роликами, а послухати нема що — не можу 15 секунд витримати. А записи старих майстрів слухаю і хочу повертатися до них знову і знову, бо чую справжній звук.
— Але ж кобзарство історично було максимально близьким до людей…
— Так, але давайте подивимося: чи легко було потрапити в кобзарський цех? Хто міг стати кобзарем? Деякі дослідники говорять, що спочатку це були колишні козаки, а згодом це були незрячі люди.
І навчитися треба було безпосередньо у старця — прожити з ним декілька років. Спочатку він тебе не вчив. Ти не міг прийти до вчителя, взяти кілька уроків і стати кобзарем. Це був певний відрізок життя, який ти мав провести з кобзарем і увібрати від нього музику.
Коли ми з татом видавали збірник його творів для бандури, я наполіг назвати його «Торба міхоноші» — це шевченківський рядок з «Катерини»: «Ішов кобзар до Києва та сів спочивати, торбинками обвішаний його повожатий… хто бублик, хто гроші, а дівчата — шажок міхоноші».
Ця торба міхоноші — як образ того, що цей міхоноша вбирає, ходячи за кобзарем як поводир, той, що водить сліпця, вбирає його репертуар. При такому навчанні знання структуруються в особливий спосіб. І незрячі по особливому передають музику. Можемо тут згадати американських блюзових музикантів — теж сліпих.
— Чи все ж таки є бажання зробити щось нове, щось своє, дати бандурі сучасного звучання?
— Бандура — це музика. Не лише епіка і розповідь, а ще й звук. Який насамперед є фізичним явище. А фізичне явище не може бути архаїчним або сучасним.
Вже на початку XX століття в джерелах зустрічаємо, що кобзарі складали новотвори. Вони не лише тримались «жмені» тих дум чи творів. Це як Євангелія — її записали в III столітті, а до цього передавали усно. Коли інформація передається усним способом, вона інакше запам’ятовується.
Знаючи з досвіду вивчення передачі Святого Письма усним способом, можемо бути впевнені, що думи, які співались навіть до Другої світової війни, досить точно збереглись від доби бароко.
Дехто виступає проти назви «твори» або «мистецтво» в контексті кобзарства. Зокрема, Михайло Хай (український етномузиколог, доктор мистецтвознавства, завідувач та провідний науковий співробітник відділу етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України, професор кафедри музичної фольклористики НМАУ ім. П — ред.) казав: «фольклор узагалі є не мистецтвом, а народною художньою практикою…кобзарство — це передусім фольклорна (сільська) музична практика мандрівних незрячих співців-музикантів, старців/„старчиків»…» Мистецтво — це коли є композитор, аркуш нотного паперу, олівець, і він працює з музичною формою.
Повторюся, що бандура має абсолютно унікальний, неповторний тон і звук. І для мене також цікаво виконувати не «нотну музику», а грати спонтанно. Цікаво, що те, до чого дійшли американські авангардисти в 50-ті роки, у нас існувало в традиції. Були певні випереджальні моменти у кобзарстві, у нашого першого зрячого бандуриста-інтелігента Гната Хоткевича.
Тому я граю сучасну музику. Сподіваюся колись дорости, щоб спробувати відтворити кобзарські рецитації, хоча знаю, багато слухав і дещо читав, але сьогодні, мене в особливий спосіб цікавить саме звук, який дає бандура.
— Не можу не запитати про розстріляний з’їзд кобзарів. А що з цього легенда, а що реальність?
— Це одне з найпопулярніших питань. Костянтин Черемський, харківський дослідник, присвятив багато років вивченню цього питання. У книзі «Повернення традиції», що побачила світ у видавництві Олександра Савчука цього року, є великий розділ про репресії 20-х, 30-х років. Черемський працював в архівах СБУ, там все подано з фотографіями документів.
Розстріляний з’їзд — це збірний образ. Репресії тривали роками. Не було одного моменту, коли все відбулося. Так у П’ятихатках, у Харкові є Меморіал жертв тоталітаризму — там є імена Кучеренка, Хоткевича та інших.
Репресії стосувались не лише незрячих традиційних музикантів. Бандура була поширена серед зрячих і серед інтелігенції. Мало того, чимало бандуристів вже жило і в самій Росії. І фізично неможливо було зібрати всіх кобзарів та бандуристів в одному місці швидко. Але були анкети, які розповсюджувались по клубах культури. Хто грає на бандурі, мав зголоситись, написати, які твори в репертуарі, від кого навчився. Це був спосіб зрозуміти кількість бандуристів. Це тривало, можливо, декілька років — розповсюдження по території всього СРСР. Очевидно, хотіли зробити щось масове, але документу про масове знищення в один момент на сьогодні не знайдено.
— Ми говоримо про «кобзарів», але маємо на увазі тих, хто грав на бандурі?
— Науковці намагаються розділити кобзу та бандуру. Але на початку XX століття ці слова вживалися як синоніми. Остап Вересай свій інструмент називає то кобза, то бандура. А зараз говорять, що його інструмент — це головний зразок кобзи. Мій приятель з Аргентини, бандурист та дослідник Олесь Береговий сказав влучно: «Кобза — це бандура Остапа Вересая».
Сьогодні ми можемо говорити про різні види бандури — харківську, яка мала радіальні струни, як віяло. Модель «полтавка», яку зробили у таборах примусової праці в Німеччині в часи Другої світової війни брати Петро та Олександр Гончаренки, які були родом з Ольшан на Волині. Вони придумали модель інструмента, на якому можна було лівою рукою грати як на харківській бандурі, але який мав паралельні струни, як на київській. Знаєте, скільки коштувала бандура в таборах? Два блоки цигарок! Віктор Франкл писав, що цигарки були найтвердішою валютою в таборі.
Між іншим, після Другої світової Гончаренки по всьому зарубіжжі розповсюджували свою модель — безкоштовно висилали креслення і плани. Брали кошти тільки за фотокопії та поштове сполучення. Цей інструмент, на якому зараз граю, зроблений в Англії, в Ґлостері, у 1983 році майстром Василем Глядом — модель Гончаренків.
Разом з тим у Радянському Союзі бандуру, як інструмент хроматизували. Це зробив Іван Скляр, учасник Миргородської капели, яку приєднали до хору Верьовки для того, аби можна було акомпанувати хору в будь-якій тональності. Після цього стиль музикування на бандурі в СРСР повністю змінився.
Що мене турбує — сьогодні носії традиції, яка збереглася зокрема в Америці переходять на те, що їм привозять з України «третя хвиля еміграції бандури». Це перероблені «чернігівські» фабричні інструменти, так звані «фон бандури», що мають довге звучання і є досить гучними
— А хіба бандура має бути тихою?
— Коли кобзар співав, всі мовчали. Пам’ятаєте фільм «Назар Стодоля»? Коли заходить кобзар, всі затихають, чути, як муха летить. Так ніби пророк прийшов…
Сучасні інструменти часто загострені на голосний звук. Але бандура — інтимний інструмент. Валентин Сильвестров каже: «Розумієте, тварина слухає Орфея, а не боїться його. Тому що він прийшов лише з голосом і з арфою… Голос, арфа, арпеджіо, гармонія. Ось і все». Моя мама, яка не музикант, часто повторює: «Я люблю музику, до якої треба прислухатися». Це для мене стало гаслом.
Бандура вимагає камерних умов, як зараз, в момент нашої розмови — є слухач і музикант, ви знаходитеся близько і можете відчути найвиразніші тонкощі музикування. А коли є стадіон з підзвучуванням, коли інструмент ставлять на підставку, танцюють, зіграють акорд це симпатичний інструмент для світу, проте, лише обрис, «shape», як кажуть англійською. Але це не бандура.
— Чи можна зберегти різні типи бандур і заохотити музикантів грати на них?
— Ви зараз зачепили дуже важливу для мене тему. Я є одним із колекціонерів бандур. Серед них — інструмент 1929 року, рук майстра Герасима Снєгірьова, який виготовляв бандури для учнів Хоткевича. Саме цей інструмент став основою для проєкту який можна назвати «Харківська бандура — повернення додому», над яким ми працюємо спільно з видавцем та бандуристом Олександром Савчуком.
Позаминулого року, коли я поїхав до Харкова з харківською бандурою — це був концерт, який зібрав велику аудиторію. Харків’яни хотіли почути «свою» бандуру. Бо вона як «зникаючий вид» — мало, хто на ній вміє грати, нема інструментів та безперервної традиції.
Так виникла ідея передати цей інструмент Олександру Бешуну — найкращому майстрові в Україні сьогодні. Він і його колеги мають виготовити першу серію інструментів харківського типу зразка 1929 року.
Паралельно Олександр Савчук планує перевидати підручник Хоткевича. Ми плануємо запровадити навчання на цьому типі інструменту для підготовлених бандуристів. Сподіваюся, це відбудеться у Києві, а учасниками стануть музиканти з усієї України.
Олександр займається організацією, а я розробкою інструмента і методики викладання. Ми не прагнемо отримати прибуток завтра — проблема масовості у тому, що сьогодні беруть до рук інструмент, а завтра хочуть мати прибуток. Але цей проєкт взагалі не про гроші…
— Що виконуватимете під час показу фільму?
— Почну з розповіді про режисера. Орест працював у Голлівуді, дуже відомий звукоінженер, один з найкращих. Має «Еммі» за звукоінженерію. На Internet Movie Database (IMDB) під його ім’ям — сотні фільмів, багато з яких ми бачили. Він улюблений звукоінженер Девіда Кроненберга. Орест надзвичайно відданий українській справі! Його дідо з маминого боку — Павло Степовий, який робив бандури в Канаді і очолював гурт бандуристів.
Щодо музичної частини, то почну з мелодії «Думи мої, думи» на слова Тараса Шевченка. Цю мелодію приписують Івану Кучеренку, першому народному артисту УРСР. Йому спочатку дали звання народного артиста республіки, а потім розстріляли.
Зіграю «Travel Music» Юліана Китастого, щоб показати, як змінилась музична мова. І «Гомін степів» Григорія Китастого — один з головних творів для бандури, входить у топ-10. А також три свої мініатюри про цю війну, написані у Києві. Називаються: «Світло у вікні», «Чотири п’ятниці до весни», «Темрява в Києві» — про передчуття війни і наших блекаутів. Написані ці твори взимку 2022 року.
У нашому житті взагалі багато символізму. Так, у суботу 20 вересня у Детройті буде похорон Петра Івановича Китастого, останнього героя «Хороброї сімнадцятки», тож під час фільму згадуватимемо про нього, його вклад в українську культуру. Тож щиро запрошую усіх поціновувачів на перегляд.
Наталка МАРКІВ, фото Борис КОРПУСЕНКО, «Вечірній Київ»
