Олександр змалку мріяв бути корисним для людей та для країни. Спершу знайшов себе у громадській діяльності на Донеччині: був організатором багатьох акцій, координував рух "Сильні громади" у Селидовому, де зробив перші кроки в антикорупційній діяльності.
У 2018 році продовжив цей шлях у редакції "Вчасно", ставши журналістом-розслідувачем. Викривав корупційні схеми та бюджетні зловживання посадовців міст Донеччини, годинами малюючи схеми до своїх розслідувань у блокноті у пошуках нових деталей.
На початку повномасштабної війни добровільно долучився до ЗСУ, служив у 37-му окремому стрілецькому батальйоні 60-ї ОМБр на Сумському та Бахмутському напрямках. Загинув у ніч на 25 березня 2023 року поблизу Курдюмівки, на рідній Донеччині, яку дуже любив і яку мріяв знову повністю бачити в складі України.
Олександр Цахнів народився 8 липня 1985 року у селі Сонцівка Покровського району Донецької області. Коли йому виповнилося два, сім’я отримала квартиру і переїхала до невеликого шахтарського міста Селидового. Його мама працювала у місцевій лікарні, батько – у школі. У Селидовому минало дитинство та підліткові роки Олександра.
Разом із молодшим братом Артемом улітку він часто гостював у Сонцівці в бабусі та дідуся, брати захоплювалися музикою та спортом. Дітей виховували у любові до людей, до своєї країни.
"Ми дуже пишалися своїм сином. Він завжди був чесним і порядним. З повагою ставився до людей, дуже любив Україну та свою Донеччину, завжди мріяв бути корисним. Водночас Саша не любив несправедливості", – розповідає мама Лідія Цахнів.
У 1992 році Олександр пішов у Селидівську загальноосвітню школу №6, навчався із задоволенням.
"Саша дуже любив читати, і ми навіть жартували, що немає книжки, яку б він не прочитав, а тому був всебічно розвиненим і міг підтримати розмову на будь-яку тему", – додає Лідія Цахнів.
Успішно закінчивши школу, Олександр вступив до Донецького державного університету управління на економічний факультет. Із 2009 по 2012 рік працював у місцевому пенсійному фонді, після цього до 2016 року – у Державній казначейській службі України, був головним казначеєм відділу доходів та видатків.
Активно займався громадською діяльністю на Донеччині. Був координатором руху "Сильні громади" у Селидовому, організовував багато заходів, які сприяли змінам та покращенню життя місцевих жителів.
Наприклад, у 2017-му провів акцію "МедРеформіБути" на підтримку медичної реформи, добився витрат на очищення гирла місцевої річки Солона. Олександр сприяв розвитку підприємництва у Селидовому, разом із всеукраїнським ресурсним центром ГУРТ був співорганізатором проєкту підтримки малого бізнесу в Селидовому та Новогродівці у 2019 році.
Також у "Сильних громадах" Олександр займався антикорупційною діяльністю, робив розслідування, які часто мали резонанс на загальнонаціональному рівні. Наприклад, у 2017 році він викрив корупційну схему державного підприємства "Селидіввугілля", у межах якої керівники витрачали значні суми на закупівлю продуктів за значно завищеними цінами – м’ясо по чотири тисячі гривень за кілограм та воду по 588 гривень за літр, – у той самий час затримуючи зарплати шахтарям.
У вільний час Олександр любив читати кілька книжок одночасно, дивитися європейське кіно та займатися музикою. Він грав на бас-гітарі, якийсь час виступав із братом і друзями і записував музику з групою Angel Voice Band.
Зі своєю майбутньою дружиною познайомився у червні 2012 року в інтернет-групі поціновувачів поезії.
"Ми спілкувалися два роки, а зустрічатися почали з січня 2014 року. Саша був щедрим, добрим, емпатичним, але водночас і принциповим. Він не міг терпіти несправедливість. Саша був вихований в любові до України та її традицій, тому йому боліли зросійщення та сепаратистські настрої у суспільстві, він прагнув до змін", – розповідає дружина Валентина Зінченко.
Діяльність у громадському секторі у 2018 році привела Олександра до редакції "Вчасно", він став журналістом-розслідувачем.
"Мабуть, на вибір цієї професії вплинула і любов до літератури. Саша ще якось у дитинстві говорив, що мріє стати журналістом, бачити свою країну процвітаючою", – каже Лідія Цахнів.
Олександр проводив розслідування, які стосувалися бюджетних коштів та корупційних схем посадовців Селидового, Покровська, Краматорська, Костянтинівки та інших міст Донеччини. Завдяки цим матеріалам люди дізнавалися правду про зловживання чиновників, очільників комунальних і вугільних підприємств.
Загалом Олександр написав понад сотню статей, у яких йшлося про мільйони гривень, що опинилися в кишенях корупціонерів.
Частина гучних розслідувань, до яких доклався Олександр, стосувалася Покровської міської ради, якою керував Руслан Требушкін, зокрема того, як мер та близькі до нього фірми і друзі збагачувалися з місцевого бюджету. Крім того, Олександр розслідував зловживання Департаментів капітального будівництва й екології та природних ресурсів Донецької ОДА. Йшлося про підрядників колишніх "регіоналів" та соратників Януковича, перевагу для сумнівних фірм під час тендерів.
Статті Олександра активно читала українська діаспора – у Великій Британії, Польщі, Німеччині, Сполучених Штатах, – і реагувала на них.
Колеги пригадують, що Олександр міг годинами малювати схеми до своїх розслідувань у блокноті, шукаючи все нові та нові зачіпки. Вмів зосереджуватися на роботі з великою кількістю документів та реєстрів. Його робочий день ніколи не закінчувався за графіком, зазвичай він продовжував працювати ночами вдома.
"Коли я згадую Сашу, думаю не про роботу. Хоча він був справжнім професіоналом, та найяскравіші спогади – зовсім не з редакції. Якось ми всією командою поїхали на відпочинок. Тоді я вперше побачила в ньому іншу людину – творчу, глибоку. Саша взяв гітару, і вечір одразу став іншим. Ми співали, сміялися, говорили про життя, і я ловила себе на думці: наскільки в цій людині багато світла, скільки глибини", – пригадує редакторка "Вчасно" Анастасія Мазниченко.
Олександр також писав прозу та поезію.
"У нас серед колег був невеликий неформальний чат, куди ми скидали цікаві посилання на фільми та музику, обговорювали події. І одного дня Саша наважився поділитися там своїми віршами та прозою. Він писав їх для себе, нікому не показував, бо був неймовірно скромною людиною. Я тоді подумала: які в нього тонкі відчуття та щира душа. І яка ж це рідкість – така скромність при такому таланті", – додає колега.
Початок повномасштабної війни змінив хід подій. Попри свою продуктивність і любов до розслідувань, Олександр вирішив добровільно мобілізуватися до ЗСУ. Про своє бажання долучитися до війська він сказав дружині на третій день повномасштабного вторгнення. Це рішення її дуже тривожило та лякало, але розуміла, що нічого не може з цим удіяти.
Батькам Олександр не говорив, щоб не хвилювалися, хоча мама каже, що вони здогадувалися: син не стоятиме осторонь і стане на захист країни. У той час до лав спершу тероборони, а потім ЗСУ вже вступив і його брат Артем.
Служити Олександр почав 11 квітня 2022 року в 37-му окремому стрілецькому батальйоні 60-ї ОМБр, у цю бригаду пішов разом зі знайомим, який мав досвід служби в АТО. Спочатку був у штабі діловодом, а у грудні 2022 року через складні стосунки з керівником перевівся на посаду стрільця-помічника гранатометника.
"Саша не терпів приниження людської гідності, тому так і вчинив", – зазначає дружина.
Службу Олександр почав на Сумському напрямку, а в грудні їх перекинули на Бахмутський напрямок.
"Спершу вони потрапили в оточення, потім їх нарешті відправили на навчання, якого до того, як їх кинули у гарячу точку, не було. Військові були абсолютно не готові до цього. А вже опісля Сашу відправили на бойове завдання, де він і загинув", – каже дружина.
Це сталося у ніч на Благовіщення, 25 березня 2023 року, на Бахмутському напрямку поблизу Курдюмівки. Олександр потрапив під мінометний обстріл.
"Саша загинув на своїй рідній Донеччині, яку так любив і мріяв, що окуповані з 2014 року території повернуться до України. Він дуже часто про це говорив ще до повномасштабної війни, а тому не стояв осторонь, а пішов захищати країну. Він дуже хотів знову бачити Донецьк у складі України", – каже мама.
Поховали Олександра 30 березня на Степовому цвинтарі у Селидовому. На церемонії були рідні, побратими, колеги, а також жителі міста.
"Усі питання, зокрема і те, чи йти на бойові завдання, він завжди ухвалював сам. Бувало, що хтось відмовлявся, деякі хлопці не хотіли йти, але він – ніколи. Саша був завжди перший. Втрачати таких людей найважче", – сказав на прощанні командир батальйону Андрій Гудз.
Друзі та колеги Олександра ініціювали перейменування центральної вулиці міста на його честь. На жаль, з кінця жовтня 2024 року місто окуповане і росіяни повернули їй стару назву.
"Ми виїхали до Кременчука минулого року, все не хотіли залишати Сашу на кладовищі в Селидовому. Вірили, що не будемо окупованими", – каже Лідія Цахнів.
Своїми вчинками та поглядами Олександр спростував десятки міфів, які існували довкола Донеччини. Робив усе, щоб регіон став по-справжньому патріотичним та європейським.
"Це чудовий край. Я теж любила Донецьк. Думаю, що абсурдні історії розказують ті, хто чекав на русскій мір. Саша дуже добре знав історію, культуру Донбасу, а тому розумів, що це Україна", – додає Лідія Цахнів.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
