З 27 серпня по 6 вересня на острові Лідо в Венеції відбулась 82 едиція Венеційського кінофестивалю. Золотого лева за найкращий фільм отримав Джим Джармуш за стрічку Father Mother Sister Brother. Срібного лева за найкращу режисуру дали байопіку Бенні Сафді The Smashing Machine ("Незламний"). Епізодичну роль в останньому зіграв абсолютний чемпіон з боксу українець Олександр Усик.
Традиційно Фестиваль подарував чимало майбутніх гітів, які будуть сяяти на головних кінопреміях світу та збирати рейтинги на стрімінгах. Втім, цьогорічна Венеція радше запамʼятається скандалом: затягнута церемонія нагородження свідчила про велику дискусію від журі – чи варто дати головний приз фільму який розповідає про загибель палестинської дівчинки.
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська відвідала Фестиваль та розповідає, як теми монстрів й війни в Україні фігурували в стрічках основного конкурсу, та яким несміливим виявилось журі. Віддавши головну нагороду комедії Джармуша, можливо Фестивалю час визнати імпотенцію гламурної кіноіндустрії у відображенні карколомних суспільних змін.
Основний конкурс 82-го Венеційського фестивалю був наповнений монстрами та Україною – це, певно, найочевидніше, що можна зафіксувати. Найрізноманітніші страхопуди у автентичному вигляді фантазійного кіно й у метафоричному, що вказують на соціальні жахи сучасності й напряму стосуються України. Програмі Фестивалю вдалося створити неофіційний діалог між стрічками різної якості й позицій, що дає на диво промовистий результат. Втім, знецінений журі.
Парад монстроподібно-політичного контексту фестиваль почав здалеку – фільмом Паоло Соррентіно "Ля Грація". Дуже гарний жест директора фестивалю Альберто Барбера, для якого цей рік був останнім у керівництві: поставити Соррентіно відкривати конкурс. Адже 24 роки тому він дебютував тут із фільмом "Віч-на-віч" – драмою з Тоні Сервілло в головній ролі і Барбері тоді вже керував Фестивалем.
У "Ля Грації", де знову головну роль грає Сервілло, він постає у вигаданому образі президента Маріано наприкінці свого терміну, який має ухвалити кілька важливих рішень. Замість цього, він зайнятий ностальгічними розмовами з друзями, курінням сигарет на даху палацу та тугою за загиблою дружиною. Так політична драма перетворюється, як часто буває у Соррентіно, на історію про старіння з драматичними поглядами назад. Проте далі програма буде стрімко дивитися прямо – крізь призму теперішнього у минуле й у майбутнє
Одним із перших у конкурсі показали фільм Ласло Немеша "Сирота". Угорський режисер, що вразив світ фільмом про Голокост "Син Сауля" (2015), став одним із найнагороджуваніших дебютантів в історії кіно. Це лише третя картина Немеша. "Син Саула" показував епіцентр людської трагедії, "Захід Сонця" (2018) розповідав про події напередодні Другої світової, "Сирота" ж показує тотальну післявоєнну травму.
Це історія хлопчика, який невтомно чекає батька, зниклого в концтаборах. Коли мати знайомить його з новим на рідкість неприємним залицяльником, схожим на справжнього нациста, виявляється, що, він не такий уже й новий, адже стверджує, що і є його батьком. Хлопчик, втім, боїться цього чоловіка як монстра, і веде себе все агресивніше. Цей актуальний, стилізований фільм про масштаби посттравматичного розладу фестиваль зовсім не вразив. Натомість він лише підживив стару, як світ, приказку, що монстрами народжуються, а не стають.
А у фільмі "Бугонія" Йоргоса Лантімоса показано, яким соціальним монстром може стати ображений життям чоловік із телефоном у руках. Американець, типовий фанат конспірологічних теорій про іншопланетян і світову змову, промиває мізки своєму кузену й вирішує викрасти CEO великої компанії (Емма Стоун).
Вони переконані, що вона – представниця Андромеди, іншопланетної раси, здатної впливати на людство, і тому її треба катувати, поки вона в усьому не зізнається. Страшний і смішний фільм Лантімоса, який неофіційно продовжує тему "Еддінгтона", знущається із сучасного поняття правди й людства, що шукає втіхи від складного життя в шкідливих казках. Те, що після "Бідолашних створінь" Лантімос, міфолог сучасного божевілля, звертається до реалізму, щоб наприкінці винести страшний вирок людству, означає, що проблеми у нашої цивілізації серйозні.
Жах капіталістичної машини, втілений у героїні Емми Стоун, виходить на перший план і у фільмі "Немає Іншого вибору" легенди корейського кінематографа Пак Чхан Ука. Головного героя після 25 років праці звільняють із компанії, і нову роботу знайти настільки важко, що простіше вбивати конкурентів, ніж потрапити на співбесіду. Реагуючи на звільнення як на власну страту, він починає фізично страчувати конкурентів. Вбиваючи їх один за одним (що знято неймовірною зухвалістю) картина робить висновок: капіталістичне чудовисько породило моральну безкарність, а суспільство толерує несправедливість.
Статус монструозної теми як фокусної остаточно закріпився після показу фільму Гільєрмо дель Торо "Франкенштейн". Про екранізацію культового роману Мері Шеллі він мріяв від початку своєї кар’єри і незчисленна за рахунком адаптація книжки у руках дель Торо перетворюється на глибоку історію про травмовану дитину у світі чудовиськ. Герой Оскара Айзека, поранений смертю матері в дитинстві й обдарований науковець у сучасності, вирішує піти проти природи й кинути виклик людській смертності. Стаючи батьком нещасного Створіння без минулого, він прирікає його на вічні мандри й сам стає монстром.
Дель Торо майстер роботи з баналізованими історіями, де очевидність сюжету завжди затьмарює іммерсівними створеного ним казковими світу. "Франкенштейн" не є винятком. Залежно від історичного періоду, в який знімали різні версії роману, фільм завжди читався по-різному. У роки Другої світової він слугував метафорою антисемітизму, страху перед чужим. У дель Торо у 2020-х пропонується пригадати елементарне: інколи на монстрів варто дивитися ретроспективно.
З’явившись у першій половині фестивалю, дель Торо, окрім посилення теми монстрів, несвідомо відкрив і українську. Цікава метафорична випадковість полягала в тому, що тіло Створіння було зібране з частин загиблих солдатів Кримської війни, адже режисер переніс оригінальну історію в середину ХІХ століття. Так само він зробив і з "Піноккіо", вмонтувавши історію у Другу світову.
Подивитися на створення монстра ретроспективно запропонував і Олів’є Ассаяс. Щоправда, спроба виявилась невдалою. Про екранізацію популярної французької книги "Чарівник Кремля" про політтехнолога Путіна ми писали після прем’єри. Ассаяс не приніс у сучасний дискурс нічого, крім очевидних фактів: Росія перетворилася на диктатуру, а її керманич – псих. Але якщо дель Торо творить заворожуючу магію кіно, то Ассаяс її знищує, торкаючись чутливої теми війни війни Україні без жодної ідеї, крім опортуністичної.
Натомість значно влучніше поговорити про війну в Україні, вписавши її в актуальний глобальний контекст, вдалося італійському майстру документалістики Джанфранко Розі. Його "Під хмарами" — єдиний документальний фільм у конкурсі, який водночас підсилив позицію незалежних авторів з великою художньою ідеєю. Головним героєм його фільму є вулкан Везувій, який спостерігає за Неаполем від античності до сучасності. Знімаючи руїни Помпеї, Розі показує, як Везувій залишається одним із центрів планети і бере участь у всіх дискусіях.
В одній зі сцен величезне судно з Одеси прибуває в порт із українським зерном на борту, яке, немов попіл від виверження, сиплеться і утворює гори, що нагадують сам вулкан. А сирійські моряки розповідають про війну в Україні й свою власну, так само як і професори історії – про стародавні війни за ресурси й території. Це – найелегантніша спроба з усього конкурсу показати, наскільки змінився наш світ за тисячоліття, залишаючись водночас тим самим. При цьому тема України не маніпулюється, а імплементується як одна з її найважливіших викликів у світовий контекст.
Абсолютно неделікатну, але найгучнішу спробу підсвітити тему війни в Україні, а точніше – світового підкорення Росії, зробила американка Кетрін Бігелоу. Володарка "Оскарів" і майстриня ідеального американського трилера, на цей раз зняла напружений психологічний горор для всіх занепокоєних загрозою майбутньої війни. У її фільмі для Netflix одного ранку в кризовому центрі США дізнаються, що хтось запустив ядерну ракету. Зрозуміти її походження неможливо, збити теж.
Залишається лише у відчаї виходити на міжнародну комунікацію, яка теж не складається. Хоча стрічка до самого кінця не дає зрозуміти, хто запустив ракету, дія фільму лише раз виходить за межі Америки, щоб показати кабінет у Кремлі, де американцям, як завжди, обіцяють абсолютно нічого, але вимагають багато. Локальна іронія для тих небагатьох у залі, хто стежить за невдалими спробами "мирних" переговорів.
Ефект занурення, який створила Бігелоу через показ американських безпекових систем Білого дому й крупні плани політиків, далеко не всім на фестивалі сподобались – говорили про його безцільність і театральність. Можливо, дискусії тривали б, якби ввечері не показали фільм, який перекрив усі теми, що були до того.
На початку 2024 року в Газі загинула шестирічна Хінд Раджаб, яка намагалася втекти зі своєю сім’єю з сектора, але їхній автомобіль розстріляли ізраїльські танки. Червоний Півмісяць у Рамаллі вийшов на зв’язок із Хінд, залишався з нею на лінії й намагався допомогти, але марно.
Туніська режисерка Каутер Бен Ханья взяла реальні запис переговорів із дівчинкою і створила з нього повнометражний ігровий фільм, від якого фестиваль втратив голову. Та у своїй стрічці вона нічого не зробила для художньої обробки цієї історії: не перетворила її на трилер, не прикрасила, не використала силу кіно для осмислення страшної реальності.
Натомість вона просто програє цю жахливу аудіо-історію й ховає дівчинку знову – аудиторія залила залу сльозами, хоча і прийшла на показ, знаючи кінець. Документальний матеріал у цьому фільмі використовується як ресурс для інсценізації, створення умовних декорацій з людей, що залишаються на лінії з дівчинкою, обігруючи реальний запис акторськими реакціями. Якщо сказати, що у роботі Бен Хані є елемент спекуляції, це не буде безпідставним. Тут і згадується українське "патріотичне кіно", яке теж забуває про етику знімаючи ігрове на свіжих руїнах земель й душі.
Шалений емоційний відгук затьмарив всі розмови про художні якості й етику. Західні критики колективно написали захопливі рецензії, а дехто вже називає цей фільм Голосом Гази. В останні дні фестивалю вже було майже непристойно вголос сказати, що тобі цей фільм не сподобався. Тому все, що показували після, вже не мало сенсу: на фестивалі народилася потужна зброя емпатії до Палестини і пророцтво "Золотого Лева" Венеційського кінофестивалю. Бо важливішого кіно вже не буде, й жодного іншого переможця, на думку більшості, теж.
Щойно фільм відграв усі свої покази, фестивалем пішли чутки, що члени журі сваряться. З огляду на початок фестивалю, коли його спокою загрожувала хвиля протестів від Venice4Palestine, і те, як збентежений президент цьогорічного журі Александр Пейн відмовлявся від коментарів, було очевидно – за лаштунками відбувалися серйозні розмови. Втім не лише щодо політичного, а й художнього, бо Пейн режисер з особливим поглядом.
У серпні Пейн отримав нагороду за внесок у кінематограф на фестивалі в Локарно. Автор такої сучасної класики, як "Небраска" (2013) і "Залишені" (2023), він давав багато лекцій, розповідав про тонкощі сценарної роботи, мудрість режисури й правильну драматургію, до якої ставиться дуже трепетно. Усе те, чого не було у "Голосі Хінд Раджаб" як у художньому фільмі. Фантазії про те, яким може бути конфлікт у журі щодо цього фільму, підтвердилися вже на самій церемонії.
Нарешті, після низки кіноподій із 7 жовтня, де звучали приховані меседжі на підтримку Палестини, тема вибухнула небаченою раніше силою. З виходом переможців у категоріях короткого метру й VR-проєктів напруга в залі зростала – бо майже кожен другий висловлювався про конфлікт. Та перед тим, як перейти до основної частини, пряма трансляція пішла на дуже довгу паузу, в результаті затягнувшись майже на годину понад відведений час.
Коли трансляція відновилася, бідна ведуча спершу довго розважала публіку жартами. Потім, на щастя й на горе, згадали смерть Джорджо Армані, вшанувавши його довгими хвилинами мовчання. Далі якийсь італійський артист навіть заспівав пісню. Нарешті, коли тягнути було вже неможливо, збуджений Александр Пейн вийшов на сцену роздавати нагороди.
Цьогорічне журі роздало одні з найдивніших відзнак за багато років Венеції, оминувши стороною чимало фільмів, які викликали дискусії. Наприклад, фільм Мони Фаствольд "Заповіт Енн Лі", яка зняла малобюджетний фільм про релігійну просвітительку XVII століття. Або ж фільм Ільдіко Еньєді "Безмовний друг" – мабуть, найоригінальніша картина фестивалю, любовне послання науці й природі, що розповідає про періоди більш як 100 років крізь образ університетського дерева, – отримали лише одну відзнаку: Луна Ведлер здобула приз за найкращу молоду акторку.
Із усіх стрічок, які стояли хоч у якомусь центрі уваги, відзнаки удостоївся лише Джанфранко Розі, що отримав спеціальний приз журі. А ще порадував приз за найкращу режисуру, який дістався талановитому Бенні Сафді, що зняв боксерську драму з камео Усика.
Роздавши акуратні й заслужені нагороди, журі підійшло до головної інтриги, або, правильніше сказати, до "зради" вечора – "Голос Хінд Раджаб" отримав лише Ґран-прі, тоді як перемогу, всупереч усім прогнозам, віддали фільму Джима Джармуша "Батько мати сестра брат".
Тиха сімейна драма Джармуша, показана ще в першій половині фестивалю й раніше відхилена основним конкурсом Канн, отримала не надто захоплені відгуки преси й була забута вже на другий день після прем’єри. В шоці був і сам Джармуш – вийшовши на сцену, він вимовив: "oh shit" ("от лайно"). Та все ж йому вдалося красиво підсумувати всі дискусії, заявивши, що кіно не обов’язково має бути про політику, щоб бути політичним. Тим часом Александра Пейна в соцмережах проклинають з особливою люттю прямо зараз.
Власне, Джармушу було важко сказати щось інше, адже буквально перед ним на сцену виходила Каутер Бен Ханья. Вона виголосила довгу промову з телефонного екрана, сповнену гострих випадів у бік Ізраїлю. Серед іншого прозвучало й одне чесне зізнання: її фільм ніколи не зможе повернути до життя Хінд Раджаб. Здається, це усвідомлення в ширшому сенсі починає поступово проникати й у саму кіноіндустрію.
Уся ця феєрія на церемонії наштовхує на думку, що, можливо, кіно є імпотентним не тому, що боїться цензури згори чи реакції у відповідь, а тому, що від нього очікують ефекту зупинки кулі, чого воно апріорі зробити не може. Всі перемоги українського кіно за останні роки, дійсно створювали дискусії й посилювали емпатію надчутливими історіями, врешті війну не зупинили. Тож з української перспективи те, що відбувалося на церемонії й продовжує в соцмережах, може виглядати щонайменше як наївність.
Проте серед усіх промов зі сцени один раз таки прозвучало слово Україна. Отримувати нагороду за найкращий дебют вийшла Настя Коркія. Росіянка в еміграції зняла ігровий фільм "Коротке літо" про маленьку дівчинку в російській глибинці, відголоски чеченської війни якої починають проникати в її життя. Фільм сподобався і глядачам, і російській ліберальній пресі. Крім нагороди за дебют, Коркія отримала ще й приз глядацьких симпатій у секції "Дні авторів".
Промова Коркії почалася з гучного нагадування, що сьогодні – 1291-й день війни. Та далі пішов малозрозумілий і дуже знервований монолог про те, що війна подібна до радіації і її треба терміново зупинити. А також й берегтися "від них", але від кого саме не зрозуміло. Вона згадує слово Росія лише один раз – коли пояснює, що не живе там.
Здавалося б, непогана спроба Коркії привнести цього вечора бодай згадку про Україну, але її непереконливий тон на тлі емоційних промов про Палестину нікого не зачепив. Ця промова Коркії символічно описує весь вечір: промови і фільми нічого не змінюють, війна триває. Можливо, незручна тиша в залі також містила це некомфортне усвідомлення.
