Напередодні Дня молоді я вирішила подивитися на світ очима наймолодших працівників різних професій. Хотіла зрозуміти: як це, бути наймолодшим в колективі, допомагає молодий вік чи, навпаки, заважає? За кілька розмов я зібрала вкупу різні світи: клас початкової школи, салон автобуса, кабіну трамвая, учительську кімнату, департамент цифровізації, теленовини і навіть університетську кафедру.

В ліцеї №67 працює двадцятирічна вчителька початкових класів. Я запитала пані вчительку: як це, заходити в перший клас у дев’ятнадцять, коли малеча ще звикає до парти, а місто гудить від повітряних тривог.

Знайомтеся: Єлизавета Зюріївна, 20 років, вчителька початкових класів, ліцей №67

– Мене завжди надихала можливість працювати з дітками й бачити, як вони ростуть і розвиваються. Ще під час навчання в коледжі я зрозуміла, що не хочу бути вчителькою тільки «про підручники». Я хочу бути другом, який може мотивувати, підтримувати та допомагати відкрити власний потенціал.

Пані Єлизавета зізнається: у перші тижні вся увага дітей була спрямована на неї – кожному треба було щось сказати, пояснити, приділити час. Адже всі дітки різні. Це був час адаптації першачків: по три–чотири короткі уроки щодня.

– Це було важко, велика увага на тебе. Але, мабуть, я впоралася! – говорить моя співрозмовниця. 

– Коли йдемо в укриття, кажу спокійним голосом: «Дітки, стали, склали речі, спустилися в укриття».  Якби не війна, мені було б трохи легше. Коли тривоги щодня – це важко. В укритті з малечею, звісно, непросто, але це життя, і ми повинні з цим справлятися.

Молодий вік: це перевага чи виклик? Пані Єлизавета вважає, що близькість до «світу дітей» – швидше, перевага: легше “ловити тренди”, розуміти інтереси, будувати теплий контакт.

– На старті були здивовані погляди: «дев’ятнадцять – і вже має свій перший клас?». З часом колеги побачили мою відданість справі й стали сприймати “на рівних”: підтримують, діляться досвідом. Я теж ділюсь своїми знахідками – методиками й програмами. Зараз взаєморозуміння значно краще, – вважає пані Єлизавета.

Я попросила назвати три речі, які наша героїня додала б у шкільний день і отримала таку відповідь:

– Тоді урок стає живим, емоційно насиченим. Дітки з щасливими вигуками “вау, клас!” починають вчитися завзятіше.

Час поспілкуватися з наймолодшим у Дніпрі водієм автобуса. 

Знайомтеся: Вадим Покулитий, 29 років, водій автобуса маршруту №151 (Центр – Краснопілля). Молодий чоловік почав возити людей, ледве йому виповнився 21 рік. 

– Зі школи тягнуло до транспорту. Батько працює на маршрутах уже десь 25 років – то це сімейна справа. Мені це також подобається, – говорить пан Вадим.

– На першому рейсі так страшно було, що аж трусився. Коли їздиш без пасажирів – нормально, а з людьми – інша відповідальність. Почав працювати у 21 рік, тепер уже вісім років за кермом.

– Безпека. Це головне, коли перевозиш людей.

– Ейджизму не відчував. Колеги розуміють мене, я розумію їх. Все добре! 

– Поганого про мене не сказав би. Я до нього з повагою. «Залізо» відчуває, коли до нього по-людськи.

Мені вперше довелося побувати всередині трамвайного депо. Саме там я і зустріла пана Андрія.

Знайомтеся: Андрій Новосад, 25 років – водій трамвайного маршруту №11

– Працюю водієм трамвая з 2021 року. Це продовження династії. В мене працює бабуся водієм трамвая вже майже 50 років. Також працює мама – близько 27 років.

– Перший рейс, як водія, був звичайний робочий день, без пригод. Це було на 17-му маршруті, перша зміна. Було страшно. Але страх ми приборкуємо.

– Я дійсно наймолодший у колективі. Проте жодних труднощів не було: всі дуже добре ставляться одне до одного. 

– Безпека руху. Ми, водії, повинні бути дисципліновані, слідкувати за дорожньою обстановкою і за салоном, щоб у нас все було добре, ніхто не падав, ніхто не скаржився.

– Я! Я повірив, що в мене все вийде!

– Кажуть, що трамвай – це просто залізо, але в нього теж є душа. Я зранку приходжу – вимиваю вагони. Ти з трамваєм поговориш – і він вже їде якось не так, як їхав. Тому, думаю, він би згадував тільки  хороше.

В гімназії №35 працює одна з наймолодших директорок шкіл Дніпра.

Знайомимося: Карпенко Ірина Анатоліївна, 36 років – директорка Дніпровської гімназії №35 Дніпровської міської ради

– Мій шлях в освіті – це моє покликання. З 2007 року я почала свою педагогічну діяльність як керівник гуртка в центрі дитячої творчості в Кривому Розі. У 2011 році приєдналася до колективу школи №35: спочатку як педагог-організатор, згодом – заступниця директора з виховної роботи.

– З січня 2021 року виконувала обов’язки директора закладу, а в серпні 2024 року пройшла конкурсний відбір і була затверджена на посаду директорки гімназії №35.

– Амбіцій не було і в думках. Хоча нещодавно знайшла диск з випускного: там я сказала, що хочу бути вчителькою і давати свою любов дітям. Мабуть, це доля.

Як працюється серед старших колег?

– Колектив середньовіковий. За останні п’ять років до нас долучилося багато молодих фахівців. Є й старожили, які працюють із дня заснування школи – справжні патріоти 35-ї школи. Спочатку було важко. Я починала як педагог-організатор, мене багато хто знав як «Ірочку». Коли отримала посаду треба було ставати суворішою і більше вимагати, цей бар’єр було складно переступити.

– Найбільший виклик – повномасштабне вторгнення. Це був початок моєї діяльності як керівниці. Я сказала: «Колеги, ми працюємо. Хто зі мною?» Сто відсотків відповіли: «Ми з вами, ми продовжуємо, ми волонтеримо, ми підключаємося до Zoom». Спочатку я навіть сиділа поруч із вчителями під час перших онланйн-уроків, показувала, що це не страшно.

– Мабуть, перевага в тому, що я краще розумію сучасну молодь, ми на одній хвилі. Часто спілкуюся з дітьми і запитую: «Що б ви хотіли?» Намагаюся максимально реалізувати їхні ідеї в освітньому процесі. Напевно, в цьому моя сила. 

Всі ми знаємо «ЄДніпро», хоча б по оплаті проїзду з телефона. Керує цифровізацією Дніпра наймолодший дніпровський достойник пан Артем Трапезніков.

Знайомтеся: Артем Трапезніков, 27 років – директор КП «ЄДніпро» (Дніпро)

– Школа, ліцей, університет, я завжди був «на посадах»: староста, голова факультету менеджменту, балотувався на голову університету Дніпровської політехніки, – розповідає мій співрозмовник. 

Після політехніки мені запропонували піти до Молодіжної ради Дніпра. Там очолював Соборну райадміністрацію, потім секретаріат, далі став головою Молодіжної ради. Паралельно працював помічником директора комунального підприємства в міському управлінні справами – з цього все і почалося. Далі запропонували роботу в управлінні у справах молоді помічником керівника. Ми розробляли проєкти. Потім перейшов до департаменту гуманітарної політики – працював піар-менеджером і запускав технологічні рішення.

Був виконуючим обов’язки директора КП «Безпечна та Національна освіта». Потім стало зрозуміло, що місто треба цифровізувати і створювати окреме підприємство. Так з’явилося КП «ЄДніпро». Четвертий рік поспіль я – директор.

– У місті має бути цифрова оплата проїзду така, щоб можна було скористатись будь-яким банком. Що і можна знайти в додатку “ЄДніпро”. Розробляли сайти й платформи. Є велика інформаційна система «Цифрова освіта Дніпра», вона працює вже п’ять років, ще до створення нашого КП почали. Зараз у проєктах – оплата комунальних послуг «в одному вікні».  Ми дивимося на досвід Естонії, рухаємося на рівні з Мінцифрою: орієнтуємося на їхні центральні проєкти, але запускаємо і свої місцеві. Дніпро – серед лідерів цифровізації в Україні. Уже третій рік поспіль це видно по статистиці.

Я уточнила, що відбувається «під капотом», коли зранку все має працювати, а зненацька відбуваються збої.

– Якщо перестає працювати оплата проїзду, навіть на годину – люди справедливо обурюються. Але вони не бачать нашу «внутрянку»: ми піднімаємо всіх підрядників, навіть якщо це третя ночі. Ми самі їздимо громадським транспортом, щодня платимо, тестуємо. І так, ми власними руками клеїли QR-код!

– Я беру людей, в яких не так багато досвіду. В яких мізки не закостеніли. Їх легше навчити мислити різносторонньо. На жаль, присутній кадровий голод. Працювати стало важче: молодь не завжди бере відповідальність за проєкти, часто хоче працювати дистанційно. А в нас це нереально: забагато викликів, треба бути офлайн в офісі.

А як в державних структурах з питанням ейджизму?

– Я десять років у Дніпровській міській раді. Раніше старші колеги інколи зневажали молодь – «що вони можуть?». Я хотів довести, що молодь може все. Зараз, якщо подивитися, у міськраді, напевно, уже 60% – молодь. Ми пишаємось нашою молоддю. І тим, що міський голова Борис Філатов довіряє молодим спеціалістам.

На 11 каналі Дніпра працює наймолодша журналістка міста. Я попросила Олександру розповісти, як вона прийшла у професію та що тримає її в новинах.

Знайомимося: Максименко Олександра, 20 років, кореспондентка 11 каналу. 

– Найцікавіше в моїй професії…сама професія! Брати коментарі, перетворювати звичайну інформацію на цікаву історію і шукати ексклюзивні теми. Дуже надихає, коли матеріал комусь допоміг або до чогось надихнув глядачів.

– Я навчаюсь на факультеті журналістики. Ніколи особливо не мріяла про цю професію. Просто в голові склався пазл: мені подобається спілкуватися з людьми, писати, проводити розслідування, пояснювати складні речі простими словами. І я шукала те, в чому не буде нудно, щоб робота була різноманітною. Влаштувалася на роботу у 18 років, це був початок другого курсу. Мене покликали вести рубрику соцопитувань на 11 каналі. До цього влітку проходила тут практику з університету.

– Знімала соцопитування про те, що бажають дніпряни на День захисників і захисниць. Чогось особливого не сталося – просто все вперше: стендап, розшифровка інтерв’ю, опитування. Трохи нервувала, тим паче це був тиждень стажування, щоб на мене подивилися і зрозуміли, підходжу я чи ні.

– Одного разу підійшла пані похилого віку і розповідала, як кислотою облила жінку. Інший чоловік казав, що Ріші Сунак перед повномасштабним вторгненням робив ритуали для богині Калі. Бували й дуже милі випадки: взимку, коли ми з оператором змерзли під час зйомки, дівчина з Francois винесла два круасани та чай.

– Не думаю, що мій вік – це якась перевага чи недолік. Загалом не надаю цьому великого значення. Старші колеги, як мені здається, теж ніяк не реагують: просто молода журналістка, якій треба здобувати досвід, і яка може помилятися. Конфліктів або образ через вік не було. Можливо, хтось сприймав спочатку несерйозно, але мені про це не казали. Всі розуміють, що до журналістики приходять молодими.

Знайомтеся: Олександр Сергійович Коптєв, 28 років – доцент кафедри міжнародних відносин ДНУ ім. О. Гончара; доктор філософії (міжнародні відносини); випусковий редактор сайту телеканалу «Перший міський. Кривий Ріг». Член НСЖУ та Асоціації спортивних журналістів України.

– Над дисертацією я працював три роки і вийшов на захист достроково, за рік до завершення аспірантури. Були фахові публікації, як того вимагає процедура. Створили спеціалізовану раду, знайшли рецензентів та опонентів. Після рекомендації МОН успішно захистився з першого разу. Проблеми були радше творчі й технічні: пошук літератури, концентрація, дедлайни. 

– Я працював паралельно на трьох роботах. Проте розписав дні, тримав темп і фокус – це допомогло довести дисертацію до захисту. Зараз, здається, я прийшов до точки, коли успішно поєдную дві роботи, які справді люблю, і щодня мені цікаво. Від цього отримую задоволення і бачу потенціал для подальшого кар’єрного зростання.

– Навпаки. Вишам потрібна «молода кров». З перших днів – привітність і підтримка від старших колег, бажання працювати на результат.

– Щодня у нас дуже захоплюючий процес навчання – як у студентів, так і у викладачів. І некоректно виділяти «найщасливіший день», бо це може бути і день отримання заробітної плати, і день випуску студентів з університету. Викладання і взагалі навчання в університеті – це важлива частина життя кожної людини, і вона охоплює всі сфери діяльності. Тому не можна щось одне відірвати від іншого. Ми щодня чомусь навчаємося і чомусь навчаємо. Хочемо бути корисними, розвиваємо навички й здібності студентів, які до нас приходять. Намагаємося їх скерувати, спрямувати на подальше працевлаштування, зробити все можливе для того, щоб вони знайшли себе в цьому житті. І маємо надію, що та база, яку ми даємо на кафедрі міжнародних відносин, допоможе реалізувати амбіції цих юнаків, допоможе розкрити їхні навички й здібності, – говорить молодий науковець.

Редакція “Наше місто” щиро вітає дніпрян зі святом. Молодь – це не майбутнє міста, це його сучасне. І якщо трохи допомогти їм, вони звернуть гори і зроблять наш Дніпро сильнішим, красивішим, кращим.

Категорія: Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня

Позначки: Війна, Головне, Дніпро