Закарпатський край завжди був багатий на футбольні таланти. Не злічити усіх особистостей, які впродовж багатьох десятиліть радували вболівальників гарною грою. Чимало з них здобувало визнання і славу у провідних українських клубах, але більшість складали ті, хто прикипів до Закарпаття і левову частку професіональної кар’єри присвятив його футбольним справам. Одним із таких майстрів є колишній гравець і тренер головної ужгородської команди – "Говерли"/"Закарпаття" Михайло Іваниця. Ця людина відзначається особливим ставленням до футболу – відданим і щирим. А у повсякденному житті вона вирізняється простою вдачею, скромністю і привітністю.

Сьогодні пан Михайло відзначає ювілей – 65 років з дня народження. В інтерв’ю кореспонденту UA-Футбол іменинник розповів про події із своєї насиченої професіональної кар’єри.

- Наскільки змінився футбол з тих пір, як наприкінці 70-х та у 80-х ви були гравцем?

- Зрозуміло, що улюблена гра не стоїть на місці, а постійно розвивається. Сучасний футбол став зовсім іншим - більш швидкісним, силовим. Стало більше боротьби і, на жаль, вже немає такого футбольного інтелекту, як колись. А ще зараз з’явилось дуже багато молодих тренерів. Раніше ж все поступово передавалось із покоління у покоління, а тепер ця зміна стала відбуватися досить різко.

- Хто із зіркових особистостей Закарпаття був для вас прикладом для наслідування?

- Із нашого краю було дуже багато футболістів, які грали у київському "Динамо", одеському "Чорноморці", інших клубах. Динамівцями стали Василь Турянчик, Михайло Коман, Йожеф Сабо, Федір Медвідь, Стефан Решко, Василь Рац, Іван Яремчук, "моряками" - Іштван Секеч, Степан Варга, Гаврило Качур, Володимир Плоскина, Віктор Пасулько, Іван Гецко. І хто б що не казав, а Закарпаття є кузнею футбольних талантів. Навіть зараз у тому ж "Динамо" є троє закарпатців: це Руслан Нещерет, Кристіан Біловар і Максим Дячук (останній з них, щоправда, нещодавно був відданий в оренду у польську "Лехію"). Та якщо говорити про людину, яка була моїм кумиром, то це Василь Турянчик. Я у дитинстві по телевізору стежив за його грою, а вже потім, коли завершив активні виступи у футболі і прийшов працювати тренером у "Закарпаття", він мені дуже допоміг. Василь Юрійович давав мені чимало порад, підказував. Це дуже грамотна і порядна людина. Я вдячний долі і Господу Богу за те, що звела мене з ним.

- За кого вболівали в дитинстві?

- У мене було дві улюблені команди – львівські "Карпати" та київське "Динамо".

- З чого починався футбол Михайла Іваниці?

- Я виріс у гірському селі Ставне на Великоберезнянщині, яке розташоване у 80 кілометрах від Ужгорода. Коли мені було 14 років, я тричі на тиждень приїжджав на тренування в обласний центр, адже наша сільська команда мала не той рівень – у ту пору вона грала у першій лізі першості Закарпатської області. А у четвертий раз їхав з метою участі у чемпіонаті України у команді своєї вікової категорії. Минали роки і наприкінці 1978 року мене взяли у "Говерлу". Тоді я отримав запрошення від Іштвана Шандора, який очолював ужгородську команду.

- У 1979-му у складі ужгородської команди грало чимало футболістів, які або вже були відомими або ж стали такими пізніше – Емеріх Майорош, Іван Улинець, Андрій Ділай, Віктор Пасулько, Тіберій Корпонай та інші. У цій компанії ви не загубились?

- Стверджувати не буду, адже на той час я ще не мав достатнього досвіду. Тоді у відповідності з Регламентом чемпіонату у складі кожної команди мало бути два 18-річних футболісти. Це було нововведення. Такими у "Говерлі" були я та Вітя Пасулько. Під час матчів ми один одного міняли. Можу сказати відверто, що Пасулько був набагато талановитіше та краще за мене. Тож недаремно у подальшому став дуже відомим футболістом. А взагалі у ті роки у складі "Говерли" було чимало закарпатців. Всі вони старалися, адже ганебно було програвати. Після поразок не виходили в місто - було соромно. І все ж команда у нас була дуже хороша, дружна. Хоча якихось особливих умов у порівнянні з теперішніми часами у "Говерли", повірте, не було. Хочу подякувати усім одноклубникам, з якими довелося грати разом.

- Чим пояснюється ваша відсутність у складі "Говерли" у сезоні-1980?

- Справа в тому, що з тим же Пасульком нас призвали на військову службу, яку ми проходили у Львові у спортроті. А у 1981-му нас, як військовослужбовців, віддали пограти у "Говерлі".

- Тоді ви були вже основним гравцем, відігравши 40 матчів чемпіонату другої ліги. Більше вас у тому сезоні зіграли лише троє гравців…

- Чесно кажучи, не слідкував за статистикою. Але приємно, що зробив певний внесок у виступи команди. У тому сезоні-1981, до речі, у "Говерлі" відбулася зміна на тренерському містку. Команда тривалий час перебувала на передостанньому місці і виглядала безнадійно. Однак завдяки новому тренерському штабу налагодилася дисципліна і навівся порядок. Після цього за показниками набраних очок у другому колі ми потрапили у трійку чи четвірку кращих, посівши у підсумку 18-е місце.

- Талант Пасулька вже був помітний тоді?

- Авжеж. Віктор дуже талановитий хлопець. Так, він з характером, був дуже впевненим у собі. Проте людина порядна. Переконаний, просто так його не запросили б у "Буковину", а потім у "Чорноморець", московський "Спартак" та збірну СРСР. Знаю, що й Валерій Лобановський кликав його у київське "Динамо", але не склалося.

- Як гралося під орудою Іштвана Шандора, з яким у футбольній кар’єрі доля вас зводила не раз?

- Дуже добре. Він мене багато чому навчив, адже у моєму селі, як я вже зазначав, не було футбольної школи. Від Шандора я увібрав те, що неабияк знадобилось у кар’єрі як гравця, так і тренера - дисципліну і порядок. Та й багато чого іншого, за що я йому дуже вдячний. Зараз Іштван Дьордієвич мешкає в Угорщині, де за три десятки років працював на різних керівних посадах у великій кількості клубів. Через півтора тижні йому виповниться вже 81 рік. До речі, іменем Іштвана Шандора неподалік від Берегово названо одну з футбольних академій, у якій я працював. Він для мене є знаковою постаттю.

- Яким вітром занесло вас у Суми, де відіграли сезон-1982?

Роком раніше ми грали вдома з "Фрунзенцем", якого обіграли з рахунком 6:2. От через деякий час мене у цю команду і запросили. Я переїхав до Сум, поступив там в сільськогосподарський інститут на економічний факультет. Але мене дуже тягнуло додому у рідне Закарпаття – і я повернувся. Хоча ще тоді ж, у 1982-му, мене покликав у Чернівці Олександр Павленко, де його помічником був Іштван Шандор. Тоді "Буковина" стала у другій лізі чемпіоном України, однак у фінальній пульці програла, здається, могильовському "Дніпру".

- У "Фрунзенці" грали Олександр Довбій і Григорій Лазарко, які до вас і після вас пробували свої сили у "Чорноморці", але в ньому так і не закріпилися. Чому?

- Довбій – дуже порядна і всебічно розвинута людина. Він грав у "Фрунзенці" нападником і був одним із кращих у складі. З ним ми багато років дружили, але навесні 2023-го його не стало… В Одесі не закріпився, мабуть, через високу конкуренцію – тоді у "Чорноморці" в нападі грали такі знані майстри, як Віталій Шевченко і Анатолій Шепель. А от Лазарко теж був талановитим хлопцем, але щось не так, на мій погляд, у нього складалось. Чи з дисципліною, чи ще з чимось – не можу точно сказати. Свого часу він навіть у московський "Спартак" запрошувався. Та й у "Чорноморець" теж, однак у ньому так і не заграв.

- Умови у команді з Сум були привабливішими, ніж в Ужгороді?

- Якщо чесно, я не їхав за умовами. Та й в Ужгороді ніхто з команди мене не виганяв. Просто хотів попробувати свої сили в іншому регіоні. Можна сказати, захотілось змінити обстановку. А щодо умов, то у "Говерлі" та "Фрунзенці" вони були майже однаковими.

- Період вашого чергового пришестя в ужгородську команду, яка на той час вже змінила назву із "Говерли" на "Закарпаття", чим запам’ятався?

- Як і у період моєї першої появи, гарна у нас була команда. Хлопці, які відслужили в армії, повернулись в "Закарпаття" - зокрема, Віктор Ковач. Та й будь-кого із кращих гравців першості області можна було тоді взяти у головну команду. Взяти – і у період зимових зборів підготувати тактично та фізично. Повірте мені, в Закарпатській області в ту пору футбол був дуже розвинутий. У таких населених пунктах, як Давидково, Рокошино, а також у Виноградівському, Мукачівському, Іршавському та Хустському районах футбол був набагато кращий, і хлопці були дуже талановиті. Але при цьому вони не дуже хотіли йти у команду майстрів, адже у своїх селах отримували на аматорському рівні більше грошей, ніж у другій лізі (посміхається). А от у нас в горах футбол був не такого рівня.

- Які були турнірні показники "Закарпаття" після вашого повернення?

- У 1983-му ми посіли 10 місце, у 1984-му – 5, а у 1985-му – 6. Це при тому, що у перших двох з цих сезонів у шостій зоні другої ліги було 26 учасників, а в останньому із вказаних навіть 28! І все ж вважаю, що як у турнірному, так і у фінансовому плані "Закарпаття" було досить скромним клубом. Хоча футболісти у нашій команді, повторюсь, були гарного рівня. Вони були справжніми професіоналами, і ніколи не підводили.

- Скільки ви отримували у "Закарпатті"?

- Ставка була 160 карбованців, а з прибутковим податком і "холостяцькими" виходило 144. Преміальні за виграш - 40 карбованців. Звісно, були ще і доплати. Бувало, в колгоспах ми отримували додатково по 100 карбованців.

- Так. Нас постійно запрошували в різні села на товариські матчі. Це було дуже часто. Наприклад, сьогодні команда зіграла офіційний поєдинок чемпіонату, а на наступний день їхали з метою проведення таких ігор. У селах нам накривали столи, де після матчу ми могли провести так званий "третій тайм". За вечерею ми могли випити по стакану вина – і у гарному настрої повертались додому (посміхається).

- А грошові винагороди чи продуктові набори від гостинних господарів отримували?

- Ні, грошей не було. Це зараз грають за гроші. А раніше грали за дрова, за борошно, за кури чи м’ясо. Так, це правда.

- Запрошення із вищих за рангом клубів у вас були?

- Особисто на мене напряму з інших клубів ніхто не виходив. Проте у 1983 році мені передали, що мене хоче бачити у своїх лавах харківський "Металіст". Пригадується, у розпал чемпіонату, на матчі "Закарпаття" із севастопольською "Атлантикою" був присутній тренер Володимир Булгаков, який допомагав у роботі керманичу харків’ян Євгену Лемешку. Так от, ми тоді програли 0:1, проте мені гра вдалася – і це зумовило інтерес до мене. Тренери команд домовилися, що я відіграю сезон до кінця і тоді вирушу до Харкова. Та долі було завгодно повернути все інакше. У наступному поєдинку з івано-франківським "Прикарпаттям" мене "зламали" і я дістав дуже важку травму – пошкодив два меніски і хрестоподібну зв’язку. Із Харкова запитують: "Де Іваниця?". А я на операції в Києві. В Ужгороді тоді такі ще не робили. Наступний сезон у мене пропав, а відновився я у 1985-му.

- Чим була обумовлена перерва у два роки, аж доки вас не запросив Іштван Шандор у Кіровоград?

- Тоді я був у рідному селі граючим тренером команди. Місцеві хлопці мене взяли, підбадьоривши: "Не переживай, ми тобі допоможемо". Я відновився, як невдовзі Шандор, який тренував "Зірку", запропонував повернутись до активних виступів на майстрівському рівні. Сказав: "Давай спробуємо". І я поїхав у Кіровоград. Проте довго там не був – пограв всього півроку і повернувся додому.

- На заваді стали наслідки травм?

- Ні, справа в іншому. Мене тягнуло додому.

- У складі "Зірки" у сезоні-1988 грали відомі футболісти - Анатолій Дорошенко та Микола Федоренко. Було у кого повчитись?

- Я дякую долі, що звела мене з Дорошенком. Цей гравець – справжня зірка. Повірте мені, це великий футболіст. Він мені запам’ятався ще по 1974 році, коли "Чорноморець" виграв бронзові медалі чемпіонату СРСР і на наступний рік дебютував на євроарені. Я тоді хлопчаком уважно спостерігав за його грою по телевізійним трансляціям. Саме тоді Анатолій Дорошенко феєрив у складі одеської команди. Його кілька разів запрошував у "Динамо" Валерій Лобановський, а у 1979-му викликав до лав збірної України для участі у Спартакіаді народів СРСР. Ви б знали, як мені було легко з Дорошенком грати! Дуже легко. Це була просто неймовірно талановита людина. Він не бігав, а грав у футбол. Розумом. Анатолій мені лише говорив: "Міша, треба ось так!". А от з Федоренком ми у "Зірці" в тому сезоні не перетиналися. Коли я у розпал чемпіонату залишив Кіровоград, він приїхав туди вже після мене. Проте у складі "Зірки" були й інші кваліфіковані футболісти – зокрема, Михайло Паламарчук, Валерій Самофалов. Всіх можу згадати. Та Дорошенко був особливим.

- Маючи таких гравців і посісти 23-е місце у чемпіонаті – погодьтеся, це нонсенс.

- Причина банальна: у "Зірці" не було колектива як такого.

- Бутси на цвях ви повісили у 28 років. Чому так рано?

- У певній мірі через травми. Та й вже сім’ю мав – потрібно було вдома більше бути. Тому грав на аматорському рівні, після чого завершив виступи у 38 років. Теж внаслідок важкої травми. Під час одного з матчів першості Закарпатської області, діючи на позиції центрального захисника (той, хто закінчував активні виступи у великому футболі, то грав у цій ролі), на останній хвилині ігрового часу ударом головою мені зламали щелепу. Ситуація була дуже складною. Ледь вивели мене з наркозу.

- Як складалась ваша тренерська доля?

- Працювати у новій ролі почав у ДЮСШ "Трудові резерви", де провів чотири роки – з 1988-го по 1992-й. Потім головний тренер "Закарпаття" Юрій Чирков взяв мене до себе помічником, де я трудився до 1996-го. Після цього два роки займався тренерською діяльністю в одній із приватних футбольних шкіл, де разом із своїм другом, Миколою Сидором, виховували юних футболістів. У 1998 році Віктор Ряшко запропонував мені бути його асистентом у "Закарпатті". Ми з ним дуже гарно співпрацювали, є що згадати. Були у моїй наставницькій кар’єрі й періоди роботи у ролі головного тренера "Закарпаття-2", "Закарпаття", "Ужгорода" і "Миная". У 2021-му працював і за кордоном – в Угорщині, у клубі "Торпо".

- Чи є якісь секрети у футболі, які ви не пізнали?

- Будь-яким секретам постійно треба вчитися, адже сучасний футбол не стоїть на місці, а постійно розвивається, рухається вперед. Зараз вже не варто згадувати, що було 20-30 і навіть 5-10 років тому. Все помінялося, футболісти стали іншими – вони мають значно більше інформації. Не хотілося б вдаватись до критики, але раніше хлопці були простішими. Вони віддавалися роботі, постійно працювали над собою, вдосконалювались. І хоча було важко, але рівень був досить високим. Деякі футболісти того покоління навіть кажуть: "Ми пили, але грали!". Так, дійсно, і було. У ту пору гравці були більш розвинутими фізично, ніж тепер. Набагато більше. Тоді по-справжньому любили футбол, були йому віддані. А зараз, на мій суб’єктивний погляд, трохи не так. Нинішня молодь не віддається так, як їхні попередники. Так, зрозуміло, що у наш час багато хто думає про гроші, рекламу тощо. Але як би там не було, а любов до гри мільйонів повинна неодмінно бути у кожного в душі. Футбол треба любити в собі, а не себе в футболі.

- Як ви відреагували на новину про те, що добре знайомий вам "Минай" припинив своє існування?

- На превеликий жаль, це так. Було дуже прикро. Адже гарний був проект. Люди, які в ньому були задіяні, старалися і скільки могли, утримували команду. Донедавна такі обласні центри, як Житомир, Рівне і Черкаси переживали не кращі часи щодо футбольних справ. Однак з’явилися люди, які створюють. А створювати, як відомо, набагато важче, ніж руйнувати. Тепер "Полісся", "Верес" і ЛНЗ вже не перший рік грають у Прем’єр-лізі, радують своїх прихильників. В Ужгороді є клуб другої ліги, у якому молоді хлопці намагаються щось робити, усіляко стараються. Та все ж шкода, що зараз в нашому обласному центрі футбол не представлений хоча б командою першої ліги. Та сподіваюсь, що ця прогалина ненадовго.

- Чи є такі футбольні люди, кому ніколи не подасте руки?

- Майже нема. Адже я завжди старався не притворятися, не бути пристосуванцем, а творити тільки добро. Хоча за багато років у футболі, звичайно ж, були якісь суперечки, непорозуміння, чвари. А от люди, які заздрять, є. Та нічого не вдієш, це хвороба. Можливо, є і вороги. На щастя, в цілому у стосунках з людьми у мене все складалось добре. Слава Богу, мені щастило на наставників, на першого тренера. Ним був педагог і психолог Олександр Іванович Філіп. Навіть у школах на фізруків мені теж щастило.

- Тренерською кар’єрою загалом задоволені?

- Якщо чесно сказати, то так. Я ж проста людина із села, і не грав за київське "Динамо" чи у якомусь іншому відомому клубові СРСР. Завжди намагався добросовісно виконувати свою роботу – як у ролі головного тренера, другого чи навіть третього. Я вдячний Богу за те, що Він мені так допоміг у житті. Ніхто мене нікуди не рекомендував, але завжди отримував пропозиції щодо тієї чи іншої роботи. При цьому старався нікого не підвести. Не в моїх це правилах.

- Ким із футболістів, кому ви дали шлях у футбольне життя, пишаєтесь найбільше?

- Таких багато. Відзначу чотирьох з них: це Василь Кобін, Михайло Кополовець, Олександр Надь та Сергій Булеца. Добре пам’ятаю, як останнього з них більше десяти років тому делегував у столицю, де він продовжив шліфувати свою майстерність, згодом потрапивши у систему київського "Динамо".

- Не так давно відкрив футбольну школу в нашій гірській місцевості. Абсолютно безкоштовно. Три рази на тиждень мій брат, до якого підключаюсь і я, тренуємо дітлахів, час від часу проводимо ігри, організовуємо турніри. Слава Богу, що за межами України – зокрема, у Чехії, США є знайомі люди, які прагнуть чимось допомогти і постійно про це мене запитують. Я лише просив придбати для нашої школи м’ячі та знаряддя для тренувань. Допомогли, прислали. За що їм дуже вдячний. Хочу ще просити людей із відповідних керівних структур будувати штучні поля і в нашій гірській місцевості, де погодні умови гірші. Адже діткам взимку немає де займатися футболом.