На території закинутого підприємства десь на Донеччині життя вирує за зачиненими дверима величезних ангарів. Заходимо в один із них разом із кількома бравими чоловіками в мультикамі. 

"Бажаю здоров'я! Привіз поповнення. Знайомтеся: ваш новий механік-водій", – усміхається і показує на журналістку УП командир батальйону "Донбас" 18-ої Слов'янської бригади НГУ 35-річний підполковник Микола Шевчук із позивним "Скіф". 

"Нам би побільше поповнення", – підхоплює жарт технік роти. 

Майже півтора року батальйон "Донбас" тримає оборону в Часовому Яру на Донеччині. Із квітня 2024-го Скіф "прописався" на командно-спостережному пункті поблизу міста. 

Звідти УП висмикнула комбата в одне з міст на Донеччині на кілька годин, щоб записати його перше за 3,5 року повномасштабної війни інтерв'ю для медіа. 

Комбат багато розповідає про своїх воїнів, а про себе – неохоче. Навіть коли запитую про звання Героя України, яке президент присвоїв Миколі Шевчуку 1 серпня 2025-го, підполковник відповідає: "Я отримав цю нагороду завдяки бійцям, що воюють у батальйоні "Донбас"".

Шевчук розпочав службу в 2008-му на Харківщині. За майже два десятки років в армії чимало кочував з одного міста в інше, тому й отримав позивний "Скіф". 

26 квітня 2014-го сепаратисти та кадрові російські військові штурмували будівлю його частини в Донецьку. Бій, у якому брав участь тоді ще лейтенант Шевчук, тривав дві доби. І закінчився тим, що українських бійців взяли в полон.

"В полоні я був кілька днів. Нас трохи потримали в захопленому приміщенні СБУ, а потім почали відпускати як "жест доброї волі". Приходили родичі, забирали своїх під розписки. А моїх рідних не було в Донецьку, тому мене майже останнім просто вигнали", – пригадує Скіф.

Перед тим як відпустити, росіяни пропонували Шевчуку перейти на їхню сторону, але він відмовився і відразу виїхав у Маріуполь. Там приєднався до 15-го Слов'янського полку НГУ (нині 18-та Слов'янська бригада НГУ). 

Саме до цього підрозділу після внутрішнього розколу в 2015 році приєдналася половина добровольчого батальйону "Донбас". 15 травня 2023-го Скіф став його командиром. Щоб назвати точну дату призначення на посаду комбата, підполковнику довелося зазирнути у військовий квиток, бо відшукати її в пам'яті він так і не зміг. 

Зараз, як і в 2014 році, основа підрозділу – добровольці. За словами Шевчука, їх 60–70%, більшість приєдналися до батальйону після початку великої війни. "Мені як командиру пощастило, бо багато військових прийшли в "Донбас" свідомо. У нас немає алкоголіків і багато "мобіків"", – зізнається комбат.

Бійці "Донбасу" зустріли повномасштабне російське вторгнення на державному кордоні в Луганській області, воювали в Лисичанську, Рубіжному, Сіверськодонецьку, Попасній. Брали участь у контрнаступі на Харківщині. 

Нині всі сили батальйону зосереджені в Часовому Яру, тому ми детально говорили зі Скіфом саме про цей напрямок.

Як починалася оборона Часового Яру в квітні 2024-го, що зараз відбувається в місті, чому Сили оборони втрачають там свої позиції, які можливості відкриються для росіян, якщо їм вдасться повністю захопити цю територію, і чи можуть українські військові втримати "Часік", розповідає командир батальйону "Донбас" Микола Шевчук. Далі – його пряма мова.

Нас перекинули на Часів Яр 10 квітня 2024 року. Зведений підрозділ 18-ої бригади НГУ вирушив у місто як приданий до 41-ої ОМБр. 

Існує теорія, що до приданих ставляться гірше, ніж до своїх. Торік ми відчули це на собі – складніший напрямок, важчі задачі, менше забезпечення. 

В серпні 2024 року замість 41-ої бригади на Часів Яр зайшла 24-та механізована. Зараз у місті стоїмо ми в підпорядкуванні 24-ої ОМБр і один із підрозділів 101-ої бригади охорони Генштабу ЗСУ.

Коли ми заходили в Часів Яр, усе було досить непогано. Я тоді навіть вважав, що ми маємо можливості, щоб відбити втрачену частину міста.

А з іншого боку, я не думав, що у росіян вийде перетнути канал "Сіверський Донець – Донбас". Здавалося, що це серйозна перешкода. Здоровенні труби – більше двох метрів заввишки. Ми використовували їх як укриття, ставили там позиції. 

Це досить висока і широка ділянка, щоб її просто перебігти. Навколо були мінні поля. Але росіянам вдалося перейти і канал, і поля. 

Спочатку оборона будувалася за трубами. Ми зайшли і стояли на східній частині каналу в лісі. Це була війна піхоти. З логістикою мали великі проблеми через особливості місцевості: канал, труби, урочище, болота, поле. Туди не можна було заїхати. 

В нас тоді ще не було важких бомберів. "Мавіками" доводилося скидати не гранати п*дарам, а воду і печиво нашим хлопцям. Тоді відчувалася перевага противника в FPV і засобах РЕБ. В нас був лише один FPV-розрахунок і мінімум досвіду. Наші піхотинці стояли з автоматами, кулеметами, гранатометами. 

Ми відступали. Дійшло до того, що зайняли оборону на вогнетривкому комбінаті і на мікрорайоні Північний. 

Вогнетривкий комбінат без прилеглих будівель і споруд невеликий – десь 800 на 450 метрів. Частина території – ангарні приміщення майже без шиферу, а частина – доменні печі, які були для нас укриттям. Ми утримували завод з жовтня 2024-го до лютого 2025-го.

Противник постійно поповнював свої підрозділи новими силами, не жалів ні людей, ні засобів, взагалі нічого – тільки вперед, тільки вперед. КАБи, артилерія, дрони, штурми цілодобово. Найбільша кількість обстрілів за добу – 40. Абсолютно різними видами озброєння.

Нас регулярно штурмували на заводі. Одну позицію з 4–5 наших бійців атакували 12–20 росіян. Таких масштабних штурмів могло бути 2–3 за день, хвилями. Якщо ми нормально відбилися, кілька днів тихо, не штурмують, готуються, тільки обстрілюють. 

Ворог не давав відійти з території комбінату. Багато поранених неможливо було евакуювати. Але на заводі були бойові медики, які надавали допомогу. Запаси медикаментів, продуктів і води ми регулярно поповнювали доставками з дронів. 

Наша перевага на той момент була в безпілотниках. Ми на підступах бачили росіян і частину з них знищували. 

В лютому ми остаточно вийшли з комбінату. В таких умовах хлопцям вдалося взяти десь 20 полонених. Один із них – громадянин Непалу. Кадровий непальський військовий, більше 15 років досвіду. Розповідав, що нещодавно перебрався в ОАЕ, знайшов рекрутера з Росії, заплатив йому три тисячі доларів, щоб взяли на службу в російську армію. 

Ми з ним через google-перекладач спілкувалися непальською мовою. Бо він не розуміє англійську, а російською тільки кілька слів вивчив: "Давай-давай, нах*й, бл*дь". 

Зараз росіяни контролюють більшу частину Часового Яру. Ми контролюємо такі мікрорайони: Шевченко, Південний, Леваневського (Цех № 2), частково селище Західне, частково мікрорайон Північний.

Також є сірі зони. Якщо це промислова забудова, де є якісь підвали, більш надійні укриття, закріпитися там можна, а якщо це вщент знищені приватні будинки, там ніхто не закріпиться. 

Основний плацдарм для боїв із противником станом на зараз – селище Західне і підходи до Віролюбівки, Миколаївки, Майського. 

Головне, вчасно виявити противника. Півтора місяця тому ми з 24-ою і 101-ою бригадами за тиждень дронами знищили 42 п*дара по дорозі до наших позицій. При цьому ми не мали втрат, жодної. Я вважаю це найбільшим досягненням батальйону за весь період великої війни.

Росіяни беруть кількістю, застосовують усі види озброєння, у тому числі заборонені. Найчастіше гранати задушливої дії К-51, "Черемуха". В останні два тижні почали використовувати газ летальної дії, з яким ми раніше не стикалися. В нашому батальйоні вже є один загиблий від цього газу. 

Зараз нам дуже важко переміщуватись на позиції, щоб бути непомітними для противника, але ми це робимо. Враховуємо час доби, погодні умови, місцевість. Де-не-де є "зеленка". Але в основному укриваємося за завалами. Використовуємо антитепловізійні плащі, в яких легше переміщуватися вночі. 

Зараз як і в нас, так і в росіян, збільшилася дистанція контролю дронами тилової зони. Якщо раніше наші пілоти могли від "нуля" стояти за 1–3 кілометри, то зараз 6–8 кілометрів. І ці 6–8 кілометрів контролюються FPV-шками і з нашої сторони, і з ворожої. 

Щоб доставити людей на позиції або з позицій через ці 6–8 кілометрів часом іде доба, дві доби. І підгадати так, щоб охопити одразу декілька позицій, дуже складно. Ризикуємо тільки тоді, коли є екстрені випадки – важкі "трьохсоті".

Навіть коли Путін оголошував так звані "перемир'я" навесні, росіяни все одно наносили ураження по наших групах, коли ми намагалися провести евакуації.

Наші бійці стоять у Часовому Яру найглибше з усіх, хто тримає оборону – у центральній частині міста. 

Одну з позицій бійці утримують більше 130 днів, бо немає можливості провести ротацію. Переміщення збільшує ризик втрат. Питання не в тому, щоб їх пожаліти, а в тому, щоб їх зберегти. 

Ми намагаємося міняти бійців, які довго стоять на позиціях, але якщо немає погоди, ніхто не буде ходити. Плюс є черговість. Спочатку важко поранені, потім поранені або легкі поранені, останніми виходять всі, хто цілий. 

Боєприпаси і їжу ми доставляємо на позиції кожен день – "Вампірами", "Королевою Шершнів" (важкопідйомні дрони українського виробництва – УП). FPV скидають по 4 кілограми продуктів. У нас люди на позиціях навіть шашлик їдять. Удень хлопці в тилу смажать, а вночі передаємо на "нуль". 

Зараз у районі оборони нашого батальйону цивільних немає. Раніше час від часу зустрічали літніх людей. За півтора року двох чи трьох евакуювали з міста, але один із них був важко поранений, тому фактично примусово вивозили. 

Так, щоби самі прийшли і попросили евакуювати – це велика рідкість. У більшості випадків вони стають на сторону росіян. 

Одного разу дід на велосипеді намагався штурмувати наші позиції. Ми за ним якийсь час спостерігали: копався в городі, водив козочок, а потім приїхав до нас зі зброєю. 

В кількох населених пунктах поблизу Часового Яру чотири рази ловили цивільних, які відправляли росіянам координати наших позицій і фотографії техніки. Ми їх передали співробітникам Служби безпеки України.

Читайте і дивіться також: "Ми вже наговорили собі на штурм!". Доба з оборони Часового Яру в репортажі УП

На мою думку, основна проблема, через яку ми почали втрачати Часів Яр – це брак піхоти. Були моменти, коли є позиція – нема кому її зайняти. Зараз бійців теж дуже бракує. 

Я постійно прошу в командування поповнення. Нові бійці підходять майже кожні день–два, але не стільки, скільки б хотілося. Три–чотири чоловіка проблему не вирішують. Мені б хотілося роту, щоб поміняти всіх, хто воює хтозна-скільки, більше трьох місяців… Але таких можливостей немає.

До речі, противник також має складнощі з поповненням, але воно все одно приходить. Зазвичай російська дивізія на Часовому Яру отримувала 600–800 чоловік поповнення, а нещодавно їм дали менше 200. А втрати вони щодня несуть страшні. 

У ворога чисельна перевага і в особовому складі, і в артилерії. Росіяни добре вчаться. Великою ціною, великими жертвами, але свої задачі вони виконують. Покласти 100 чи 200 людей для них не табу. Вони йдуть потоком. 

В них є боєць із позивним "Чорний". Він розстрілює або підриває на мінах всіх, хто відходить. Це чийсь хороший підлеглий без принципів. Треба стріляти? Стріляє. Підірвати? Підриває. Ми часто чуємо про нього з перехоплень. 

Я думаю, це одна з причин просування ворога. Коли росіяни попадають у Часів Яр, в них немає вибору: або йдуть штурмувати і виживають, або намагаються відійти, і їх страчують свої. 

Часів Яр важливий для росіян, бо це висота. Звідти видно Костянтинівку без дронів. Якщо подивитися трохи правіше – Олексієво-Дружківка, Дружківка, Краматорськ. Зовсім інші можливості відкриваються з Часового Яру. 

Зараз майже кожен перетин каналу Сіверський Донець – Донбас зі сходу на захід для росіян – це дорога в один кінець, особливо за умов хорошої погоди для ведення розвідки, роботи наших дронів і артилерії. Один із весняних штурмів – 16 одиниць техніки заїжджало, одна виїхала. 

Якщо ми втратимо Часів Яр, росіяни зможуть оточити Костянтинівку і вийти до Дружківки. 

Але я б не сказав, що зараз ситуація для нас найкритичніша. Переломний момент був тоді, коли нам довелося відійти з комбінату. Ворог отримав нове місце для закріплення, накопичення сил. 

Наразі в нас є можливості втримати Часів Яр. Про відтиснути противника я не готовий говорити. Бо, знову-таки, в нас проблеми з особовим складом. Ставити на позицію по дві людини – така собі історія. Скільки вони там простоять? Добу, дві, три?

Зараз наше основне завдання – втримати Часів Яр. За майже півтора року оборони серед командування жодного разу не обговорювали відведення військ із міста. 

Часів Яр стоїть уже довше, ніж Бахмут. Правда, від нього нічого не залишилося – навряд знайдеться хоч один будинок з дахом. Але місто стоїть.

Друзі, ви можете підтримати воїнів, які майже півтора року героїчно тримають український Часів Яр. Батальйон "Донбас" збирає гроші на три наземні роботизовані комплекси (НРК), що допомагають ефективно виконувати бойові завдання на "нулі". 

Приємна "плюшка" від бійців – за донат від 200 гривень можна виграти iPhone 16.