"Ми — єдина країна на планеті без футбольної збірної".

Звучало так, ніби Федерація футболу Маршаллових Островів сама писала для себе сумний стендап. Країна з населенням, меншим за середній район Києва, роками пишалася тим, чого в неї нема.

Але довго в цій ніші не посидиш. Тепер лозунг доведеться переписати: маршалльська команда вперше вийшла на міжнародну арену. Не проти когось із футбольних монстрів — а проти таких самих "острівних хлопців" із Американських Віргінських Островів.

Матч-маніфест, матч-перша сторінка, матч — "ось ми тут".

"Це було неймовірно", — головний тренер Ллойд Оверс говорив так, ніби щойно бачив власне весілля в прямому ефірі.

"Момент, коли ми всі разом вийшли на поле й зазвучав наш гімн — це щось особливе, щось, що залишиться з нами назавжди".

Some images from Tuesday's training session and post-match stretch in the pool pic.twitter.com/yjN3SX2dpa

Маршаллові Острови — країна, де площа менша за середній український район, а населенням можна заповнити лише половину "Олімпійського". Для світу це насамперед місце ядерних випробувань, а не футбольних подвигів.

І от тепер, через майже 40 років після незалежності, вони раптом вирішили: а чому б і нам не мати свою збірну?

"Не буду брехати — я нервував. Але водночас був страшенно схвильований", — каже тренер Ллойд Оверс.

У нього було повне право хвилюватися. Коли в тебе в команді є хлопці, які ніколи в житті не грали у форматі "11 на 11", думки про рахунок 0:20 звучать не як чорний гумор, а як абсолютно реалістичний сценарій. Його асистент так і сказав: "Ми боялися саме цього".

Суперник — Американські Віргінські Острови. Команда, яка сидить на 207-му місці у рейтингу ФІФА. Так, це одне з найслабших місць на футбольній мапі, але вони хоча б у системі: мають досвід, гравців із напівпрофесійним бекграундом, і бонусом — інфраструктуру США.

На фоні цього Маршаллові Острови виглядали як дворовий андердог із біографією "чистий лист".

We are on the front page of the Financial Times! How crazy is that?! ????????⚽️@FT pic.twitter.com/qCPMWltAJi

Фінальний свисток приніс не розчарування, а полегшення. 0:4. Це був той рідкісний матч, коли табло абсолютно неважливе. Гравці не сповзали з поля втомленими, а йшли гордими. Бо головне завдання виконане.

"Зовні всі чекали розгромного фіаско, але для нас головне було — просто вийти і зіграти".

Щоб зібрати двадцятку гравців, які мали стати "першою збірною Маршаллових Островів", тренерському штабу знадобився майже рік.

Рекрутинг виглядав як квест у футбольному менеджері, але без скаутських бюджетів: аматорські турніри, соцмережі, бази даних з іменами, у яких хоч віддалено можна було вгледіти маршалльське походження. Кожного знаходили, з кожним говорили, знайомилися ближче. І тільки після цього — синя форма з помаранчевими смугами.

The Marshall Islands now has a national team First match ends with a 4-0 loss to US Virgin Islands, a ridiculous accomplishment for a nation without a full pitch in the country Some fans stuck around WAY after the game to keep showing appreciation, special moments pic.twitter.com/L0jP2ihkpL

Біографії цих хлопців — як з кастингу до якогось інді-фільму.

Півзахисник Бен Гілл — саксофоніст, який однаково легко читає ноти і пасує м’яч. Його партнер по центру Лукас Шрайвер колись отримав благословення від самого Далай-лами (і тепер спробуй пояснити це в роздягальні). А нападник Метт Джон у вільний час співає в бойз-бенді — маршалльському, звісно.

Багатьом, аби зіграти в історичному матчі, довелося брати відпустку на роботі.

У команді поруч стояли 43-річний воротар Джонатан Келер, ветеран, який міг би бути тренером, і 17-річний захисник Гладіус Едеджер, який ще вчора вішав плакати з Серхіо Рамосом і ван Дайком. Майже всі народилися за межами островів — США, Японія, Соломонові острови. Але цього дня вони вперше вийшли як одна команда.

"Ми всі різні, але ми — родина".

І звучить це не як кліше, а як факт, підкріплений авіаквитками і робочими довідками з офісів.

У перерві, коли табло показувало 0:2, Воллі помітив у роздягальні знайоме відчуття — пригніченість.

"Ви щойно провели свої перші 45 хвилин як національна збірна — і вже розчаровані? Це ж божевілля! Ви показали себе з найкращого боку. Це тільки початок. Запам’ятайте цей день і цю мить — назавжди".

Команда справді ожила. На старті другого тайму вони ледь не забили — м’яч влучив у штангу.

У Маршаллових Островів було п’ять днів. П’ять днів, щоб зібрати двадцятку гравців, нагадати їм, що таке базові схеми в футболі, і відправитися в першу міжнародну подорож.

It’s now 3-2 courtesy of Aaron Anitok from the spot!! pic.twitter.com/fv2UJtwrSi

Попереду — ще один товариський матч із Теркс і Кайкос, але головне зараз було не тактика, а голова. Асистент тренера Джастін Воллі пояснює:

"Ми зрозуміли, що для них дуже важлива релігія. Тому ми молимось перед кожним тренуванням і грою, їмо разом, маємо свої маленькі ритуали".

Це звучить як "мотиваційний тренінг", але насправді це спроба зліпити з розрізнених людей команду. Вони знову програли, але яке це має значення? Вони забили перший гол (навіть два) в своїй історії і святкували так, наче це була перемога всього їхнього життя.

Матч відбувся у Спрінґдейлі, штат Арканзас. Це 10 тисяч кілометрів від Маджуро й мінус 17 годин різниці в часі. Тобто, коли місцеві в Арканзасі купували хот-доги перед грою, маршалльці на островах дивилися трансляцію в п’ятницю вдень. І місце вибрали теж не випадково: у північному Арканзасі живе близько 15 тисяч маршалльців — майже половина всієї країни.

"Коли м’яч закрутився і ми вперше почули рев трибун — це було щось неймовірне".

Тут важлива деталь: за все платили самі маршалльці. Переліт, готель, харчування — і своє, і суперників. Більше ста тисяч доларів, підраховує Воллі. Вдома було б ще дорожче. Федерація, створена п’ять років тому, тягнула цей проект буквально на плечах: запускала краудфандинг, шукала спонсорів, продавала квитки й трансляції, реалізувала дві тисячі офіційних футболок.

Все заради того, щоб у країні, де панує баскетбол, з’явився свій футбол.

Here it is. A moment of history. The first ever goal for the Marshall Islands, courtesy of Josiah Blanton. ???????????????????????? pic.twitter.com/O9UxU22T3D

Амбіції звучать як шалений план, але з людською вірою: членство у ФІФА до 2030-го, власна ліга, жіночі й юнацькі команди.

"Багато хто не вірить, що ми зможемо це зробити. Але гравці вже зрозуміли, що вони — приклад. Вони надихнуть інших хлопців грати. Вони стануть героями для багатьох дітей. Це був лише перший розділ нашої історії. Ми вже дивимось уперед — до першого гола, першої нічиєї, першої перемоги".