Ми багато говоримо про те, яким має бути суддя, судочинство в цілому, оцінюємо наскільки складним або ж ні є шлях до суддівської посади, про доброчесність та моральність кандидатів. Це правильно, адже високий поріг входу в цю професію є фундаментом довіри.
Але що відбувається після того, як кандидат пройшовши шлях відбору одягає мантію? Тут починається найскладніше – щоденний, непомітний іспит, результати якого суспільство бачить у власних життєвих історіях.
Якщо добір та оцінювання є свого роду перевіркою та обіцянкою, яку дає судова влада, то робота чинного судді є її виконанням. І саме тут, у тиші прийняття рішення та напрузі залу засідань, довіра або народжується, або вмирає остаточно.
Суспільство вимагає чесних і незалежних судів, але довіра до них – одна з найнижчих серед усіх інституцій. Водночас суди стикаються з кадровим дефіцитом: у судах працює лише від 22% до 61% необхідних суддів, апеляційні інстанції – на межі паралічу через кількість вакансій і надмірне навантаження.
Бути суддею – це, в тому числі, перевірка здатності жити цінностями права під тиском. Кандидат, має показати стійкість до критики, послідовність мотивації рішення і вміння працювати з конфліктом у реальному часі. Його шлях є особистою історією, яка демонструє, що система оновлюється через людей і перевірені практики і саме у цих особистих історіях суспільство може побачити реальне втілення реформи.
Диплом, стаж і знання мови – це лише поріг. Реальна перевірка починається з вирішення практичних кейсів, етичних дилем, поведінки під публічним тиском в обмеженому часі. Під час дефіциту кадрів могла б виникнути спокуса знижувати вимоги, але, як бачимо, цього не сталося, планка постійно висока – без змін обраних стандартів. Так зберігається баланс між потребою системи й вимогою суспільства не поступатися якістю.
Перевірка декларацій, активів і стилю життя, конфліктів інтересів, дисциплінарної історії та публічної поведінки – це "рентген" доброчесності, яка є фільтром та в разі невідповідності – це здебільше "стоп", а не "врахуємо на майбутнє".
Теорія, практика, етичні та психологічні тести моделюють реальні рішення в умовах обмеженого часу, медійної уваги та невизначеності. Це перевірка суддівського судження: передбачення наслідків, робота з доказами, зрозумілість для суспільства.
Таким чином, пройшовши через це суворе сито, система отримує кваліфікованого і доброчесного фахівця. Але саме тут, після складання присяги, починається найскладніший етап – щоденне виконання своєї обіцянки в реальних умовах, сповнених викликів, які перевіряють на міцність не лише знання, а й людську сутність.
Система вимагає високу якість кандидатів на вході та вона є абсолютно необхідною в реальних умовах. Кожне судове рішення є прямим зверненням до суспільства. Воно може бути написане бездоганно з точки зору закону, але якщо його логіка незрозуміла, а мова закрита для розуміння звичайної людини, воно породжує відчуження і недовіру. Чи довіряєте ви тому, що не можете зрозуміти?
Незалежність судді проявляється не лише у здатності протистояти тиску, але й у сміливості говорити просто про складне, пояснювати логіку свого рішення, показуючи шлях, яким він дійшов до такого висновку. Саме ця "зрозумілість для суспільства" стає головним інструментом руйнування міфу про "закриту суддівську касту". Прозоре і зрозуміле рішення є найсильнішим аргументом на користь доброчесності всієї системи.
Незалежність має не лише інституційний, але й людський вимір. Неможливо ухвалювати виважені рішення, коли ти виснажений. Шалене навантаження, про яке свідчать і європейські звіти, і українські реалії, є прямою загрозою якості правосуддя. Суддя, який розглядає десятки справ на день, фізично не може заглибитись у кожну з них з однаковою увагою, хоча повинен та цього очікують сторони. А ще й додається періодичний медійний та емоційний тиск, який виснажує ще більше.
Однією з найскладніших перевірок для судді сьогодні є "справедливий гнів" суспільства, часто підігрітий соцмережами. Коли спостерігачі ще до вироку призначила винного, від судді очікують не правосуддя, а легітимації вже існуючого рішення. Встояти перед цим – це і є справжній іспит на незалежність. Це вимагає не лише знання закону, але й внутрішньої сили та мужності пам'ятати, що мантія є символом служіння праву, а не настроям сьогодення. І саме тут стає очевидним, чому під час добору або атестації так багато уваги приділяють стресостійкості та вмінню працювати під тиском. Ці якості є щоденними інструментами виживання професіонала.
Тому так необхідно створити умови, в яких кандидати, що пройшли всі етапи відбору, могли б працювати ефективно та мати "Психологічний щит", про який ми говоримо у контексті матеріальних гарантій. Також, необхідно врахувати і захист від професійного вигорання регулюванням розумного навантаження, забезпеченням гарантій професійної допомоги через патронатну службу та культуру підтримки всередині спільноти.
Шлях до довіри – це марафон, а не спринт. Та справжня реформа відбувається щодня в тисячах судових залів по всій країні. Вона проявляється у сміливості судді залишитися вірним закону всупереч тиску, у повазі до сторін процесу, у зрозумілості та обґрунтованості кожного рішення. Довіра вибудовується з тисяч цеглинок – окремих законних та справедливих рішень, які складаються у міцний фундамент правової держави, де кожен громадянин відчуває себе захищеним.
