Війна в Україні, яка триває з 2014 року, — це втрати, біль, втечі, любов і боротьба за право бути собою. Едвард Різ — представник ЛГБТІК+спільноти, квір-людина, волонтер та активіст. Його історія — шлях крізь булінг, домашнє насильство, вимушені втечі й боротьба за життя у рідній країні. Під час повномасштабного вторгнення Едвард залишився в Києві, волонтерив, працював у «КиївПрайді», а згодом представляв Україну на європейських прайдах, нагадуючи світові: війна не закінчена. Сьогодні Едвард розвиває застосунок для ЛГБТІК+ знайомств і працює в організації «Когорта», що підтримує транс-спільноту.
— Ми живемо під час війни, коли кожна хвилина може стати останньою, — сказав Едвард в ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ». — Приховувати свої почуття та ідентичність немає жодного сенсу.
— Едварде, ви представляєтеся як квір-людина. Поясніть, що це означає.
— Більшість людей у світі мають жіночу або чоловічу гендерну ідентичність, і вона співпадає з їхніми біологічними характеристиками. Але існують трансгендерні люди, в яких ця ідентичність не співпадає з приписаною при народженні статтю. Серед них є небінарні чи квір-люди, які не є чоловіком або жінкою. Саме як я — квір-люди.
— З англійської мови слово «квір» перекладається як «дивний».
— Але воно давно вже втратило таке значення. Це відбулося ще наприкінці XIX століття, коли у Британії словом «квір» стали називати гомосексуальних чоловіків, і спочатку це мало образливий характер. Лише наприкінці 80-х років XX століття у США з'явилася асоціація Queer Nation, яка займалася реклеймінгом цього слова. І сьогодні воно не є образливим, а прив'язане саме до нашої спільноти.
— Як давно ви відчули себе саме таким?
— Я небінарна людина все своє життя, як і будь-яка інша трансгендерна людина. Інша справа, що в моєму дитинстві та юності, які припали на девʼяності-двохтисячні, майже не було ніякої інформації про таких людей. Зрозуміти, хто я є насправді, мені вдалося вже після двадцяти років. До того думав, що я просто дуже дивна людина і зі мною щось не так. Через це проходять всі трансгендерні люди, бо світ не підлаштований під таких, як ми. Але в якийсь момент ми знаходимо «слово», що підходить до нашої ідентичності.
— Депресії, булінг, неприйняття. Я виріс у Дніпрі. З булінгом стикнувся ще у школі, бо не відповідав стандартам зовнішності й моди. Мене булили за окуляри, зайву вагу, не той одяг. Але мені пощастило мати подруг у класі, які також були «дивні» — всі зі своїх причин. На той момент про сексуальність і гендер ніхто не говорив. Нас було шестеро, і тією групою ми пройшли крізь усі шкільні роки, й ніхто не наважився з нами «тягатись».
— Як батьки сприймали вашу «дивність»?
— Вони ніколи не були моєю підтримкою. Коли я був підлітком, мама стала дуже віруючою, християнкою УПЦ МП. Випадково дізнавшись, що я зустрічаюсь з людиною моєї статі, батьки піддали мене конверсійний терапії, повели до психіатра, змусили пройти обряд екзорцизму. Потім просто закрили вдома, обмеживши свободу й забравши всі можливості для спілкування із зовнішнім світом. Мені тоді було двадцять років, я вперше закохався та мріяв тільки про свободу. Я втік з дому, залишивши всі речі та своє попереднє життя.
— Ваші батьки досі живуть у Дніпрі?
— Так, я іноді маю контакт з мамою у соціальній мережі. Питаю, як справи, особливо після важких обстрілів. Але не більше. Моє життя тепер пов'язано з Києвом, куди я втік у 2019 році.
— У Дніпрі я жив з партнером, який виявився абʼюзером. За тринадцять років я пережив всі види насильства — від фізичного до сексуального та економічного. Наприкінці 2019 року завдяки телесеріалам про аб'юз, спілкуванню у мережі, став розуміти, що з моїм життям щось не т. е. Життя в абʼюзивних стосунках досить химерне. Я боявся свого партнера та водночас переживав, що він без мене не виживе. Зараз це виглядає, як повна маячня. Але тоді мені потрібні були неабиякі сили, щоб вийти з тих стосунків.
— Так. Все моє життя залишилось у Дніпрі, я втік з одним рюкзаком. Приїхав до Києва на пусте місце, шукав роботу, жив у хостелах, шелтері для ЛГБТІК+ людей, постраждалих від домашнього насильства та переселенців. Знаєте, перед тим, як вирішити піти від абʼюзера, я розмовляв з психотерапевткою. Вона сказала: «В цих стосунках вижити може тільки одна людина». Мені хотілося вижити.
— Так, два з половиною роки. Мій партнер також транс-людина. У нас є два кота і все добре. Ми познайомилися вже під час повномасштабного вторгнення у Данії, потім разом повернулися до України.
— Яким було ваше 24 лютого 2022 року?
— Я був у Києві та проспав перший обстріл. Пізно ліг спати, бо дивився відео путіна і засинав дуже злий. Перші часи було незрозуміло, стрьомно та страшно. Я жив на Лівому березі ще з двома дівчатами. Пам'ятаю, ми відразу заклеїли всі вікна у квартирі й почали шукати, де можна волонтерити. Мости були перекриті, Лівий берег став майже закритою локацією. Я волонтерив для організації, яка рятувала тварин, і продовжував працювати проєктним менеджером у «КиївПрайді».
— На початку повномасштабного вторгнення «КиївПрайд» проводився у декількох європейських країнах. Підтримка світової ЛГБТІК+спільноти була відчутна?
— Тоді йшло дуже багато допомоги через європейські організації. Ми мобілізували Європейську асоціацію організаторів прайдів, яка створила прапор з логотипами «КиївПрайду» і «ХарківПрайду» і продавала його на всіх прайдах 2022-го і 2023 років, передаючи гроші в Україну на потреби спільноти. У 2022-му та 2023 роках робили Марші Рівності за кордоном — у Польщі та Великій Британії. Ми організували понад 40 колон у прайдах по всьому світу й розробили єдине гасло «Війна не закінчена». Це була велика робота, де ми розповідали про ЛГБТІК+військових і збирали гроші на ЗСУ.
— Чи стала спільнота згуртованішою під час війни?
— Як і всі українці, багато з яких стали відкритішими до ЛГБТІК+спільноти. Люди бачать, що серед нас є багато волонтерів, воїнів, які захищають країну. Гомофобія — це офіційна політика росії, і це ще більше підтримує настрої українців. У США консервативна влада приймає антитранс-закони і водночас поважає путіна. Люди бачать, що це є недемократичним, неєвропейським, заважає розвитку. Тому прийняття нас росте. Не так, як хотілося б, але вже як є.
— Який період за роки великої війни став для вас найскладнішим?
— Її початок. На березень 2022 року у мене була запланована операція з видалення грудей — це трансгендерна операція, для якої були зібрані всі документи. Чекати вже часу не було, і 8 березня я поїхав у Данію — у мене були зв'язки з данськими ЛГБТІК-активістами. Там я був до жовтня 2022 року, але операцію робив у Швеції за гроші, які давно відкладав. В Данії на неї треба було довго чекати. А мені хотілося скоріше повернутися до України. Данія дуже красива країна й комфортна, якщо ти данець, а якщо біженець — не дуже. Хоча у мене була робота в IT-відділі університету — допомогло, що я добре знаю англійську мову. Але я люблю Київ, Україну, хочу розмовляти рідною мовою. Мені було важко чути багато російської на європейських вулицях. Потім я часто виїжджав за кордон, щоб представляти нашу країну на прайдах та ЛГБТІК-заходах і нагадувати про те, що у нас йде війна.
— Що роки великої війни змінили у вашому житті?
— Прийшло остаточне розуміння, що я українець, для мене важливі моя країна й народ. Я хочу розвивати Україну, створювати контент, допомагати війську. Напевно, це найбільша зміна. Я вивчаю українську культуру, літературу, міфологію. Почав писати книгу на базі української міфології. Знайшов кохання та мрію після закінчення війни подорожувати Україною.
— Якою ви її бачите в контексті рівності прав?
— Впевнений, що ми прийдемо до європейського стандарту — шлюбної рівності, отримання документів з бажаним гендерним маркером без медичних втручань. Гадаю, взаємоповага та український патріотизм можуть стати прикладом для багатьох європейських країн. Бо любов до своєї країни не має гендеру, цього ми можемо навчити багатьох.
— Як і того, що, попри все, треба бути собою.
— Знаю, що багато людей в Україні, і я в тому числі, почали працювати над транс-переходом саме під час великої війни. Є поширена серед ЛГБТІК+спільноти думка: «Якщо помру, то важливо, щоб поховали під власним іменем», — не тим, що дали рідні, які тебе ненавидять. Через це багато людей зараз роблять камінг-аут. Ми живемо під час війни, коли кожна хвилина може стати останньою, і приховувати свої почуття та ідентичність не має ніякого сенсу. Тому я — квір-людина, Едвард Різ.
P. S. Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, проведеними у 2024 році, впевнено зростає кількість українців, які підтримують рівні права для ЛГБТІК+людей — 70,4%. Це на 3,1% більше, ніж у 2023 році, та на 6,7%, ніж у 2022-му.
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримкою гранта Фонду польсько-німецького співробітництва.
Раніше військовослужбовець-гей розповів «ФАКТАМ» про службу на фронті та переслідування його родини.
