950 тисяч українців отримали статус учасників бойових дій з 2014 року. Ця цифра може бути значно більшою після закінчення війни. Частка населення України, яке безпосередньо брало участь у боях, сягнула 3,43%. Це набагато більше, ніж у США (0,5%), Канаді (0,2), Великій Британії (0,11), Ізраїлі (1,73%). Тому Україна тривалий час готується до того, щоб ветерани адаптувалися до мирного життя.
Захисники повинні мати гідні умови життя, роботу й рівень доходу. Сьогодні військові можуть отримувати до 100 тис. грн на місяць. Після демобілізації ветерани мають право на 60 днів оплачуваної відпустки з рівнем доходу, який був під час періоду служби. А далі ветеран має забезпечити себе сам. Як? Логічна відповідь — це, звичайно, працевлаштування відповідно до стану здоров’я.
Уряд прагне створити систему, яка стимулюватиме ветерана почати працювати відразу після виходу з двомісячної відпустки, що звучить надзвичайно амбітно. Зайнятість ветеранів має допомогти уникнути непростої ситуації, яка може виникнути в громадах після масової демобілізації захисників. Каталізаторами таких ситуацій може стати загострення ризиків, головними з яких ветерани називають нерозуміння суспільством (59%), психоемоційна нестабільність (52), безробіття (52), вживання алкоголю (43%).
Ветеранські організації визнають, що працевлаштування ветеранів — це непросте завдання. За час служби більшість навчилася виконувати накази. Лише 20% учасників бойових дій проявляють ініціативу. 80% захисників і захисниць, які повернулися з фронту, не встановлюють активних соціальних зв’язків — до них важко достукатися. Ветеранам потрібно набагато більше часу, ніж два місяці, на адаптацію. Вона може тривати від шести місяців до двох-трьох років.
Світ вигадав лише дві моделі зайнятості для будь-яких соціальних груп: власний бізнес і робота за наймом. Наприкінці липня 2025 року парламент ухвалив закон про ветеранське підприємництво, який передбачає держпідтримку. Бажання 70% ветеранів мати власний бізнес — це відповідь на острахи, що вони не будуть сприйняті в звичайних трудових колективах. Але в реальності 35% ветеранів не змогли запустити свою справу.
Робота за наймом на сьогодні приваблює близько 10% ветеранів. Але реалії стануть більш прагматичними, і ця цифра значно збільшиться. Задовго до війни були опитування, які виявили, що більш як 80% українців прагнуть гарантованого працевлаштування у роботодавця, ніж бажають відкрити свою справу. Найшвидше, робота на підприємствах і в установах може стати для більшості захисників і захисниць джерелом доходів.
А законодавці прагнуть покласти реалізацію масового працевлаштування на роботодавців. У парламенті пропонують, щоб бізнес шукав ветеранів працездатного віку, агітував їх працювати, пропонував їм роботу й навчання. Головний стимул — квота на робочі місця для захисників. Пропонується, щоб кожне підприємство, на якому працюють від 8 до 25 людей, було зобов’язане прийняти на роботу одного учасника бойових дій, а якщо в штаті понад 25 працівників, то кількість найнятих ветеранів має становити 4%. Якщо ж компанії не наймають потрібної кількості захисників, сплачуватимуть внесок до спеціального фонду, по суті — штраф.
Сам по собі квотний адміністративний інструмент не гарантує результату, оскільки він впливає тільки на одну сторону — роботодавця. Нежиттєздатність цієї ідеї демонструє така цифра: за роки існування нормативу з найму осіб з інвалідністю роботу мають лише 18% людей цієї категорії. Тому змушувати бізнес розшукувати ветеранів, агітувати їх працювати і найняти через систему штрафів — малоефективний захід.
Утім, це не стосується випадку, коли ветерани знаходять роботу, яка їм дійсно до смаку. Тоді у роботодавця відбою немає від пропозицій ветеранів потрапити на цю роботу. І такі приклади вже є. Щоправда, далеко не весь бізнес може підійти для цього.
А от запровадження квот, імовірно, не підтримають і самі ветерани. Ветеранські організації зазначають, що спеціальні преференції для учасників бойових дій на ринку праці викликатимуть у них недовіру й відторгнення. Ветерани не люблять, щоб їх жаліли і ставились як до слабких, — це їх принижує і дратує.
Разом з тим ефективним кроком може стати ініціатива запровадити стипендії для учасників бойових дій, яка пом’якшила б перехід від фронтових 100 тис. грн на місяць до середньої зарплати 22 тис. грн (станом на липень 2025 року). У планах виплачувати «премію за працевлаштування» учасникам бойових дій, які знайшли роботу. Протягом першого року роботи планується щомісяця виплачувати по 20–30 тис. грн, упродовж другого — 10–20 тис., упродовж третього року — до 10 тис. грн.
Квоти для працевлаштування ветеранів — тема не нова. 1944 року Велика Британія стала першою у світі країною, де спробували адаптувати ветеранів із травмами до цивільного життя через адміністративний спосіб — для підприємств, де працювало більш як 20 людей, 3% місць відводилося ветеранам з інвалідністю.
Велика Британія стала і першою країною в світі, де виник ринок «оренди трудових книжок», — багато підприємців для уникнення символічного штрафу були ладні оформити ветерана з інвалідністю лише на папері, щоб він і не з’являвся на виробництві чи в офісі. Все через переконання, що ветеран повільний, не має цивільного фаху тощо. Багато ветеранів не отримували роботу, тому що вважали приниженням заявляти про свою інвалідність, а без довідки скористатися програмою було неможливо.
При цьому Велика Британія стала єдиною країною в світі, яка скасувала квотний принцип — через те, що ветеранів «не вистачало» для всіх підприємств. Але там прижились інші програми. Ветеранів спонукали зайнятися бізнесом, і в певних сферах у них було пріоритетне право на отримання дозволів. Це були сфери, де для старту не вимагалися спеціальні знання. Серед них — швидке харчування на колесах.
Перекваліфікація, навчання, адаптація стали основою програми у США. Після Другої світової кожен витрачений на ветеранські програми долар дав економічний ефект до семи доларів. Роботу отримали понад 78% ветеранів, розвинувся ринок нерухомості. Сьогодні в США 97% ветеранів працездатного віку мають роботу. Але є значні відмінності між віковими групами. Найвищий рівень безробіття серед молодих ветеранів (які пройшли війну в Афганістані) до 24 років — 27%. Причина — відсутність затребуваної цивільної спеціальності і/або проживання в районах, де немає вакансій. Ймовірність знайти гідну роботу зростає після здобуття фаху і переїзду.
Світовий досвід показує, що оптимальний шлях для адаптації учасників бойових дій і ветеранів на ринку праці — інтеграція до універсальних програм. Мова про підвищення інклюзивності ринку праці загалом: роботу мають отримати всі, хто хоче і може працювати.
Ми переконані, що необхідний крок для повернення ветеранів на ринок праці — здобуття кваліфікації відповідно до поточних і очікуваних потреб України. Також не зайвими будуть і пільги та певні преференції як для бізнесу, що працевлаштовує ветеранів, так і для самих ветеранів.
Цей підхід може бути актуальним для всіх категорій працівників, які хочуть працювати, у тому числі для людей з інвалідністю. Україну чекає період відбудови, коли значно зросте попит на кваліфікованих фахівців. Вони будуть потрібні в усіх регіонах і одночасно.
А поки наші захисники та захисниці боронять Україну, бізнес має робити три речі: підтримувати наших воїнів, готувати конкурентні програми навчання й робочі місця для ветеранів, які повертаються з фронту, і розробляти внутрішні політики взаємодії з ними в колективах. Останнє завдання — найважливіше.
