Анна Гончаренко – студентка одного з університетів Дніпра. Дівчина мріяла стати журналісткою, сьогодні вона навчається і працює в медіа-холдингу «Наше Місто». Але тема війни в її публікаціях – пріоритетна. Її хлопець Кирило сьогодні несе службу в одному з міст на Донеччині. Він – поліцейський. Днями Анна поїхала до коханого. Як сьогодні живе Краматорськ та інші прифронтові міста, які вона побачила, дівчина розповіла в інтерв’ю проекту «Історії Війни».

За час поїздки Аня відвідала не одне місто на Донечинні, деякі поїздки буквально стали випадковими.

«Я поїхала до Краматорську і також побувала у Дружківці. Це взагалі було випадково, тому що водій, коли ми їхали до Дніпра вже, то він просто заїжджав ще у Дружківку. Тому моя географія розширилась. Як я доїхала? Доїхала я, звичайно, маршруткою. Я їхала не одна, були тут різні люди багато цивільних. І загалом це були жінки. І трошки порозмовляючи з ними, я дізналась, що вони також їздять до родичів. І я так розумію, що це або військові, або також кохані хлопці, брати, рідні, які в них також проходять службу на Донеччині», – каже Анна.

Перше враження  – калейдоскоп емоцій.

«Коли я ще їхала до самого Краматорську, траса була покрита антидроновою сіткою. І знаєте, це дуже такі відчуття, які не передати. Тому що ми їхали, і розуміти, що це можливо, і навіть є зона ураження ворожими дронами, бачити згорівшу автівку на трасі, ну, це не передати словами, якщо чесно»ю – каже Аня.

Коханий зустрів її в певному місті, погода була сонячна, але зривалось на дощ.

«І Кирило мені каже, «Заспокойся, це просто грім, погода!» Я йому повірила, але через декілька годин я дізнаюся, що це просто лунали вибухи. І він мені так сказав, щоб я просто не хвилювалася. Хоча у Дніпрі вибухи теж вже не рідкість, а я часто працюю на місцях ворожих обстрілів», – каже дівчина.

В місті, де дівчина зупинилась, можна орендувати житло.

Поруч – вщент розбиті цивільні будівлі

«Зупинились на  першому поверсі дев’ятиповерхівки. Вона була житлова, навіть люди в ній живуть постійно, місцеві. Їх мало, але вранці я бачила, як люди вигулювали  своїх собак, або виносили сміття, або розмовляли одне з одним. Бабусі сиділи під під’їздом, спілкувалися, пліткували. В нашій квартирі не було вікон. Вони були, колись, але стався приліт, грубо кажучи, у сусідній будинок, і через це вибуховою хвилею повилітали вікна багатьох  сусідніх будинках. Тобто наразі тут половина вікон – це ДСП», – каже Аня.

А ще багато муралів та стінописів

В кожному місті країни свої звуки. Але тут, на Донеччині, окрім життя міста, звуків поодиноких проїждаючих автівок, людських розмов та гавкоту собак є один постійний звук – так звучить війна. Російські КАБи, РСЗВ, ракети чи звуки виходів нашої артилерії.

Красиві дитячі майданчики та місцеві жителі

«Як часто я чула звуки війни? Ось, повторююся, щойно я приїхала до Кирила на район, я вже чула їх. Вночі я також чула вибухи. Це було, напевно, після опівночі. Я почула два вибухи, прокинулась. Моніторінгових чатів в мене немає, як у Дніпрі, подивитись куди і що летить неможливо. Вже на наступний день, коли ми пішли  гуляти, так само лунали вибухи. Ми чули виходи, приходи РСЗВ та прильоти КАБів, скоріш за все це було по Слов’янську, адже досить близько і чутною Навіть коли я стояла на одному з блокпостів, над нами щось пролетіло, прогуділо. Всі хто тут живе чи несе службу, так чи інакше звикли – вони реагують на вибухи не так, як в інших містах. Коли ми гуляли по місту, лунали вибухи, вони були глухі, а деякі більш гучні вибухи. Я поверталась до Кирила і кажу: « У мене долоні спітніли, мені страшно…» І я дивилась навкруги, люди взагалі ніяк не реагували на вибухи. Адаптувались?», – каже Аня.

Місток для риболовлі. Поруч випасають корів.

Охайні парки, квіти, а поруч – бліндажі, вириті ще декілька років тому. Чоловік з вудочкою біля мостику – бо тут клює. І неочікувано – пара корів, яких випасають біля площі. А ще магазинчики, кав’ярні, ресторани.

Понад два роки на Донеччині діє заборона на продаж будь-яких алкогольних напоїв. На відміну від всіх інших регіонів країни, де, спиртне не продають лише військовим. При спробі ввезти в область алкогольний вантаж — поліція його вилучає.

«На тему алкогольних напоїв. Я бачила незвичну інсталяцію в одному з парків. Стоять два холодильника для напоїв. Такі типові, як в супермаркетах. Вони стоять порожні, не підключені, нічого. І всередині  порожні пляшки алкогольних напоїв різних, цінники навіть залишились на них. І просто порожні скляні, залізні, пластикові бляшанки з алкогольних напоїв. Ну, всі ми пам’ятаємо, що зараз сухий закон на Донеччині у нас є. Ось, і таким чином, я не знаю, люди сумують, напевно», – каже Аня.

В магазинах дуже великий вибір БЕЗалкогольних напоїв. А ще продуктів. Ціни трішки вищі на окремі позиції.

Ще дівчина зазначає, що попри прифронтову активність всі міста продовжують турбуватись про благоустрій.

«Коли не чутно вибухи і просто подивитись – звичайне місто влітку в Україні. У парку чути сміх дітей, гуляють родини, літні люди. Звичайний плин життя. Ми приїхали до саду Бернацького, він настільки був доглянутий, кущові троянди буяють. Арка з квітами, а на них система розпилення і поливу води – щоб людям було менш спекотно. Безліч дитячих майданчиків, лавочки. Але звук чергового вибух десь вдалині повертає до реальності…»

Подивіться, ніби і немає війни поруч, правда?

«Чи важко було там спати? Дуже важке питання насправді, тому що напередодні того дня, як я приїхала, Краматорськ ближче до ночі обстріляли близько 40 КАБами. Це за годину або дві», – згадує Аня.

Дівчина добре розуміла ризики, але попри всю небезпеку дуже хотіла побачити коханого хлопця. Сигнал повітряної тривоги в містах Донеччини чутно, вона лунає дуже часто, адже загроза майже цілодобова.

«Тут є укриття різного типу, але морально мені важко, бо я дуже сильно переживаю за Кирила – я думаю це і так зрозуміло», – каже Аня.

Дівчина привезла на згадку певні речі – матеріальні та моральні «сувеніри».

«Перша річ, найособливіша – це кофта, яку мені подарував Кирило. Ми її придбали у військторгу. Це о, зіп-худі така, рожева, і на ній зображений мілітарний принт. Здається, вона називається «Штурмовичка». На ній зображена дівчинка з автоматом, в шлемі. По-друге, привезла я з собою уламки ворожих снарядів, які мають особливу історію – Кирило з побратимами ледь не загинув, але, на щастя, все обійшлось. Окрім цих матеріальних речей, я привезла з собою багато історій, багато пам’яті. Я журналіст і  фотограф, я привезла з собою дуже багато фото, деякі роздрукувала, бо це безцінні спогади. Історія, яка твориться тут і зараз», – каже Аня.

Для Ані Донецька область особлива, бо її коханий звідси родом.

«Це не перша моя поїздка, як і на Донеччину, так і взагалі в прифронтові міста. Ці поїздки – це нагадування про те, що ми маємо пам’ятати, якою ціною дається нам зараз цивільне життя тут, у Дніпрі. Мені боялче розуміти, що ті міста, де ми були раніше, наприклад у Волонваському районі, вже окуповані. Ми не маємо права забувати про війну. Кожен повинен робити все, і навіть більше, для ЗСУ», – каже дівчина.

Розмовляла Дарина Сухоніс, фото з особистого архіву Анни Гончаренко

Категорія: Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра

Позначки: Головне, Дніпро, ЗСУ, Новини Дніпра, Україна Росія війна