"День в день, ніч в ніч – один і той самий сон нав'язливий. Тактильний, із запахами... І я все відчував. Тобто я кожну ніч прокидався – в один той самий час, від одного й того самого сновидіння: коли на тобі розриває людину… Гар, кров, піт. Запах війни. Запах кишок. Коротше, запах людини ізсередини".

Це – розповідь українського добровольця, який живе з посттравматичним стресовим розладом. Йому снилося те, що він бачив насправді. Ці сни з'являються й досі. І вони "пахнуть". Це мене вразило найбільше. 

Інформація про запахи міститься в пов'язаній зі спогадами й емоціями ділянці головного мозку людини. Тому це чуття чи не найбільш гостро й реально транслює пережите. Флешбеки. Спалахи пам'яті, під час яких людина переноситься з реальності в травматичну подію, вона не бачить і не чує нічого навколо, вона – знову на війні.

Наша країна вже знайома з цим словом, на жаль. А що ми знаємо про те, як жити з тим, що волієш забути?

Це інтерв'ю – суцільний спалах пам'яті. Із дуже поганими запахами й моторошними картинками. Ця відвертість потребує сховку з приватності – тому я не розкриваю імені й обличчя бійця. 

Йому 44 роки. У війську – з перших днів повномасштабного вторгнення. Кулеметник. Штурмовик. Командир відділення. Воював на Сумському, Харківському, Херсонському, Донецькому і Луганському напрямках. За час повномасштабної війни отримав вісім поранень. І "наповнився розірваними руками-ногами, розірваними людьми – уже нема куди далі сунути". 

До лав війська він вступив 25 лютого 2022 року. Рівень його тодішньої підготовки – "міг зайти в тир постріляти". Тепер же це – високопідготовлений боєць, що вимісив ногами вже не одну "траншею з кишками". 

Сім'я чоловіка розпалася. Він не бачить, як росте його син. Уламки по всьому тілу, поранені нога, рука й око. Контузії. Безконтрольні спалахи пам'яті, які заносять назад в окоп. Сни, які не припиняють приходити. Пережите, про яке, боїться, будуть нові сни.

Я питаю його: "За що ти взагалі тримаєшся?". "Я сам собі ставлю це питання кожного дня", – відповідає доброволець російсько-української війни. 

– Ти мав якусь підготовку військову?

– Ні, взагалі, жодної підготовки не мав. Єдине, чим я займався до війни – це я міг в тир зайти постріляти, я влучно стріляв. 

– Тобто зі зброєю обходитися вмів, а військовою справою взагалі не займався?

– А скільки часу ти проходив підготовку? 

– Ну мені пощастило. Місяць. Загалом. І за цей місяць тричі нас возили на полігон.

– Який з напрямків для тебе був найскладнішим? 

– Початок війни. Початок – це були Суми, Харків – це було найскладніше. 

– Необізнаність. Брак досвіду. Некомпетентність командирів, повна байдужість до особового складу від керівництва. Це було страшно. Ну як "страшно"? Так, страшно! Умовно: збирають групу з непідготовлених бійців – скажімо, 30 чоловіків, і кажуть: ось там, два кілометри, позиції, там два чоловіки, їх треба звідтіля викурить, займати позицію і тримати оборону. 

Ця група розслаблено йде до тих позицій, думає, що там все очевидно. Вони підходять – а виявляється, що там не два чоловіки, а 32. І отримують п*зди. Отримують такої п*зди! З великими втратами, з великими пораненнями.

Від групи, яка йшла штурмувати, залишається там, умовно, п'ять чоловіків. І всі вони лежать, всі кричать, забрати їх ніхто не може. Підійти до них ніхто не може. І ти відповзаєш і розумієш, що там ще лежать твої побратими, які кричать, вищать. 

А по тобі щільний вогонь – і ти не розумієш, як діяти, що робити. Ти питаєш: "Що, як, куди?". А командир каже: "Та х*й його знає". В результаті – твого командира ще й "трьохсотять" – в нього порвана срака і відірвана нога. І ти взагалі залишаєшся сам. І ти тримаєш ногу командира, дивишся на нього, як він корчиться, і ти не розумієш, що буде. І що робити? Куди, в який бік бігти?

Суцільний хаос. Ми не були готові… Ну я не знаю, за всіх не буду казати, але саме там, де я опинився, ніхто не був готовий до того, що ми будемо робити. Всі були воїни, сорочки на собі рвали: "Покажіть мені – і я піду воювати". А коли почали воювати, всі зрозуміли, що воювати ми не вміємо. Хотіли воювати, але ми не знали, як це робити.

За ці декілька років я бачив багато такого, що просто не налазить на голову. Наприклад, день народження. У мене день народження. Сьома ранку. Ми вилазимо з бліндажа покурити з побратимом. Я відповзаю по окопу буквально метра 3–4, сідаю собі, а побратим – на сходинках у бліндаж. Ми закурюємо, буквально, продить хвилина, я відвертаю голову – і чую звук. Повертаю голову – а побратим на сходинках: як сидів, так і залишився сидіти. Тільки у нього нема пів голови. Був скид ВОГа – і йому просто відірвало пів голови. Подивився і кажу: "Володя, накурився?". І все. Це один з таких прикладів. 

Ну таких ситуацій багато, коли, типу, треба іти по траншеї, де лежать твої побратими чи дохлі пі*ари, по яких треба йти. А вони вже, бля*ь, смердять, вже розпухші. І ти ідеш, бля*ь, по коліна, в кишках… сморід нестерпний. Реалії війни.

– Який для тебе найбільш травматичний досвід, що ти пережив на війні? Можу я про це запитати?

– Найболючіше? Це коли треба було забрати хлопців, яких взяли в полон. І коли ми туди зайшли, в те місце, де їх тримали, то половина з цих хлопців лежали по половині. Зрозуміло чи незрозуміло?

– Взяли в полон сім чоловіків, треба було їх забрати. Ми свою роботу зробили, ми зайшли їх забрали, і от з цих семи – четверо були неживі. І були неживі ну дуже жорстоко. Просто поліно, як в селі, знаєш, як рублять сало-м'ясо, і поза цим поліном закривавленим – руки, ноги, голови. Хлопців, яких треба було забрати.

– Я просто уточню. Це – не випадковий десь прильот, що їх розірвало, тіла…

– А ті решта, шо живі, біля них сиділи?

– Зв'язані колючим дротом в ямі.

– Тобто це фактично на їхніх очах відбувалося?

– Так, вони чекали своєї черги.

– Як їм вдалося живими залишитися?

– Ми встигли. Ну… Ми не встигли, але ми встигли.

– Так і залишились там. І це… Ну, ми з цим живемо. 

– Як ти думаєш, шо керує цими людьми – якщо їх людьми можна назвати, – що це зробили? 

– Я не знаю, я не хочу навіть думати про те, що в голові цих свинособак, бля*ь. Чи як їх назвати. Просто орки. Це єдине, що стовідсотково їх характеризує. Це – орки, це – не люди. 

– Чи тобі траплялося колись бачити, коли хтось з наших настільки обезлюдився, що він теж іде на такі методи?

– Ні, мені пощастило, я такого не бачив. Ну принаймні я би не дав того зробити. І ті хлопці, які були поряд, я впевнений на сто відсотків, так само не дали б того зробити, за що ти кажеш. 

Я пішов на війну для того, щоб не дати вбити нас. Та сторона прийшла до нас, щоби вбити нас. Цілеспрямовано. Вони йдуть вбивати нас. Я навпаки – пішов докласти максимум зусиль, щоби того не сталося.

Для мене він – ворог. Для мене він – не людина, просто – ціль. Все. Тобто ніякого звірячого інстинкту в мене нема, щоб розгризти його зубами, повідривати йому… Якщо мені треба його ліквідувати – я його ліквідую. Ну я не буду відрубувати йому ноги, відрубувати йому голову – для устрашіння. Навіть якщо мені кажуть, що його не треба вбивати, його треба взяти, щоб він був живий, ми це робимо. Він залишається живим. Ми його передаємо далі.

– Я знаю, що ти ходив на терапію. Можеш про це розповісти?

– Я отримав важку контузію під час останнього поранення. У мене було наскрізне поранення в кінцівку і важка контузія. На мені FPV-дроном розірвало побратима. Я не встиг його затягнути до себе в нору. Так вийшло, що я його тягнув, до себе притулив – і в цей час йому в спину прилетів FPV. Тобто його на мені розірвало. Ну… Це – початок піз*єца для мене. І після цього – день в день, ніч в ніч – один і той самий сон нав'язливий. Тактильний, із запахами. 

– Аж настільки. І я все відчував. Тобто я кожну ніч прокидався – в один той самий час, від одного й того самого сновидіння: коли на тобі розриває людину… 

– Ти згадав про запахи. Що це за запахи?

– Гар, кров, піт. Запах війни. Запах кишок. Коротше, запах людини ізсередини.

Після того, як на мені розірвало побратима, я ще місяць брав участь нон-стоп у бойових діях. Це були штурмові дії і дії на "закрєпах", на утримання позицій. Потім поранення в руку – і мене вже вивезли. 

Тобто мені пощастило, що мене поранило. Бо замінити не було ким. Я не розмовляв декілька місяців. Я не міг розмовляти. У мене як логоневроз чи як воно називається. Коли дуже заїкаєшся. Не можеш розмовляти нормально. 

– Я просто намагаюся зрозуміти. Як це виглядає? Прокинувся вранці – і вже не можеш говорити чи як це? 

– Ні, це ти коли отямився. Відкрив очі: ти по пояс засипаний землею. Ти починаєш розкопуватися, щоб вилізти з тієї нори, в якій ти був. Ти розумієш, що разом із землею виштовхуєш кишки свого побратима. Ти вилазиш – і нічого не чуєш, все дзвенить, все шумить. Ти не розумієш, де ти, що ти, як ти. І коли доповз до своїх, до наступної СПшки, яка була переді мною, вже хлопці питають: "Що з тобою?" – і ти намагаєшся щось сказати і ти не можеш сказати. Ти: "А-а-а-а-а-а". Ну все, тебе замкнуло – і ти не розмовляєш. Для того, щоб висловити якусь думку чи сказати якесь речення, це – хвилин 15. 

– Цих снів стало менше? Терапія щось дала?

– Так. Я вже пройшов декілька курсів терапії. Раз терапія, два терапія, чотири терапія. Деякі були в мінус взагалі. Типу – ні про що. Ну а деякі допомагали. 

– А ти до того був колись у терапії? 

– Я знаю, багато хто з військовослужбовців не наважується йти до терапевта. 

– Я довго-довго не міг підібрати собі психолога, психіатра. Бо для мене розмова з психіатром, типу як: я ж не дурак. Ну типу: про що це? Типу: хто ти такий? Недолікарі чи щось таке. Таке в мене було ставлення до цього. Але виявилося навпаки, що завдяки терапії я почав збиратись докупи, я почав розмовляти.

– А як? Після роботи з психологом і таблеток, правильно я розумію?

– Так. Після лікарні, після таблеток. Після психіатрів, після психотерапевтів. Ну там був такий комплекс дій на відновлення. Потім деякий час – просто ресоціалізація. Місяць чи півтора. Потім знову психоневрологічна лікарня. Раз – виписали. Потім пройшов час – ще раз. Тричі я лежав. В загальному – чотири заїзди до психоневрологічних закладів. Для того, щоб відновитись, щоб відновити трохи свій сон, взагалі – сприйняття: де я, хто я, що я. 

– Окрім мови, ще були якісь моменти, які говорили про те, що тобі потрібна госпіталізація? 

– Ну так. Я міг спалахнути. Просто як сірник. Муха просто пролетіла – пуффф, де та муха, де мій автомат, я хочу розстріляти ту муху і розстріляти всіх, кого бачив. 

– Це просто настільки нестерпно було перебувати в контакті зі світом, чи що це?

– Ну трохи не так. Ти просто не усвідомлюєш. Воно клацає – тебе перемикає – і ти взагалі не розумієш, де ти, що ти і для чого ти. 

– Ти про флешбеки говорив. І цей момент – ПТСР. Можеш пояснити взагалі, як це виглядає, як це відчувається? 

– Ми з тобою сидимо розмовляємо-розмовляємо, нічого не вказує на якийсь негаразд. І от просто в секунду мене перемикає. Я тебе не бачу, я не бачу, де я, я не чую, хто поряд. Я опиняюсь там, де я був ще там, скажімо, рік тому. Я опиняюся в окопі, я дивлюсь на ноги – а в мене ноги в крові. І я бачу поряд там відірвану кінцівку чиюсь, я бачу дим. Я чую запахи. Просто я перемкнувся. 

Я можу сісти на підлогу, я можу схопити себе за голову, заховатися. Мені буде ввижатися, що якісь вибухи чи прильоти, чи ще щось. Чи шукати зброю, щоб відстрілюватися. Це стосовно флешбеків. ПТСРа. 

Панічки. Це – їдеш, тебе просто починає сковувати. Тебе сковує, тобі просто викручує м'язи. Ти в такій позі замикаєшся і серце розривається. В голові гул. Я просто вже навчився з цим жити. Вони, панічки, не зупинились і не закінчились. Просто я вже звик до них. Я вже знаю, що це. Я вже відчуваю, коли вони будуть. Тобто я навчився виходити з цих станів. 

Плюс – медикаменти. Постійні антидепресанти. Нон-стоп. Без антидепресантів з хати я не виходжу. На жаль, з флешбеків сам по собі не повертаєшся. Ти чекаєш просто, коли воно пройде. Коли ти починаєш розуміти: ага, я бачу, де я. Ти починаєш дихати чи ще щось робити. 

З панічками трохи простіше. Ти відразу починаєш дихати чи просто розслаблюватися. Коротше, щось робити. А флешбеки – ні. З флешбеками боротись… це така непоборна херня. Просто воно стається. По типу: сонце світить – ти нічо не зробиш. Воно як світило, так і світить. 

– Як людина, яка опинилась поруч, може допомогти військовослужбовцю з такою травмою? В моменті. Що можна, а що не можна? Чи можна взяти за плече? Чи подати води? Чи не варто цього робити? Чи говорити?

– Говорити. Говорити, говорити, нагадувати, де він, шо він, як він. "Ти вдома, все нормально, заспокойся". Декілька разів таке було, шо я виходив з цього стану і я чув: "Все нормально, все нормально, ти вдома, не хвилюйся, ти вдома, відпусти". Я за щось схватився – не міг відпустити. "Все ок. Ти в безпеці". От такі фрази. 

Ну, це в мене так. Я не знаю, як воно назагал. Але в мене так декілька раз це спрацьовувало, що коли я виходив з цього стану, я чув знайомий голос, тупо йшов на голос. 

– І скільки це по часу триває? 

– По-різному. Від хвилини до, там, п'яти хвилин.

– А шо тобі допомагало в терапії?

– Тебе вчили правильно дихати?

– Так, під час панічних атак, під час флешбеків… Мені пощастило. Я натрапив на психотерапевтку – жінка, яка була з бойовим досвідом. Саме з бойовим травматичним досвідом. Вона так само брала участь у бойових діях. І вона мені розповідала трохи про себе. Що в неї був контакт з ворогом буквально півтора метра – і їй довелося розстріляти, і вона це все бачила, і їй снилось. І ми з нею працювали. Вона навчила мене вправ, як виходити з цих станів. 

– Те, що в неї був досвід, схожий до того, що пережив ти…

– Так, так. Бо всі інші лікарі, яких я зустрічав, коли ти починаєш з ними спілкуватися, вони тобі кажуть: "Я тебе розумію". От після фрази, бля*ь, "я тебе розумію", я просто кажу, ну: "Що ти, бля*ь, можеш мене розуміти?". Просто вставав і уходив. Незважаючи на те, які там регалії були в цього лікаря. Купа дипломів, купа всякого такого… Ти заходиш, а в нього весь кабінет – ну тупо, я не знаю, як виставка якась. Там 35 років досвіду, а під час розмови ти розумієш, що розмовляти з ним нема про шо. 

– Як вибудовувалась твоя довіра з терапевткою? Ти побачив, що вона з бойовим досвідом. Вона тебе розуміє. Тобі одразу вдалося розкритися чи поступово? 

– Ні. Відразу. От після нашої розмови… Спочатку розповів за себе їй я. А потім так вийшло, що на автоматі вона почала розповідати мені про себе. Без фраз: "я тебе розумію", "я знаю, що з тобою". Вона каже: "А тепер я трохи розкажу за себе". Я слухав-слухав-слухав. Я розумію, що вона розказує майже про мене. Типу про себе, як про мене. Я кажу: "Ну ок, тоді працюємо". 

– Так, відвідував. Я досі відвідую групи. Групи "рівний-рівному" для військових.

– Це зібрання таких от покалічених, побитих війною людей, які збираються в таке мініком'юніті, збираються, діляться досвідом, як вони проживають ці стани, як взагалі, як пройшов день, як пройшов тиждень. 

– Це дуже крута штука. Ти приходиш і розумієш, що тебе всі розуміють. Ти сідаєш – і хтось щось розказує, там, наприклад, як він відреагував на те і те. І ти такий – фух, та це ж про мене. Ти чуєш там якісь негаразди в родині. І такий – тю, у мене було так само. 

Ти починаєш щось розказувати, а вони сидять: "Та, нормально, малий, я це проходив, а я от так от, а я от так от зробив". І тебе ніхто не засуджує, на тебе ніхто не дивиться такими очима: ого. Типу: по дорозі тобі хтось просто попіпікав – ти вже його десь в голові розчленяєш. Ти за це розказуєш, ну а тебе всі розуміють, кажуть: "Ну, ну норм. В мене так само було".

– Які ознаки у своїх побратимів ти бачив, що вони в якомусь неадекватному стані? Коли війна вже довела. 

– Та у всіх по-різному. Ні, поміж собою такого, в принципі, нема. Це поодинокі випадки, коли хтось уже дуріти починає. Зазвичай, це сміх. Це чорні жарти. Це єдине, що виводить з таких травмуючих. 

– Ну, типу, біля тебе сидить хлопець без ноги, а на вулиці спека – 30 градусів. І ти йому кажеш: "А прикинь, як зараз там твоя нога пітніє". І він такий: "Ха-ха-ха-ха". 

– Це якщо пожартувати, то воно ніби не так серйозно це все? Чи шо?

– Так, типу захист такий. Я не знаю. Ну чорні жарти. Військові чорні жарти. 

– Те, що ти проходиш на терапії. Ти на власному прикладі можеш пояснити, чому це працює?

– Бо я пройшов ці стадії: "це мені не допоможе", "це, бля*ь, псевдолікарі", "це взагалі не наука", "мені не треба", "зі мною все нормально", "я сам відійду". Ну, по-перше, сам я не відійшов, по-друге, знайшов собі спеціаліста, якому я зміг довіритись. По-третє, я відчув, шо це працює. Четверте – я розумію, що якщо в мене цього не буде, то мені буде гірше. 

– Той момент, шо тебе чекають…

– Це дуже гріло. Я розумів, що мене чекають, що я знаю, за що я тут. Навіщо я тут. Так, мене не розуміли: чого я не втік, чого я не сховався, чого я поперся сам добровольцем, ще й потім поперся в інший підрозділ. Потім ще кудись, потім ще кудись. Для них – це я наражаю себе на небезпеку. А для мене – що я їх захищаю.

Я роблю все для того, щоб воно було десь там, не тут. Якомога далі. А для них це було: спочатку страх, нерозуміння, потім розпач, потім… потім почалася маячня. "Всі тікають, всі повиїжджали, тут всі, всім нормально, а ти, дебіл, там, нащо воно тобі треба, а подиви...". Ну і почалося. Дистанціювання. Таке прямо кілометрове. З кожним таким спілкуванням все далі і далі віддалялися. 

– Так. Є. Син, йому буде через декілька днів уже сім років. І так сталося, що з перших днів вони виїхали в Берлін, за кордон. Ну, відстань, війна. Розлади з психікою. У мене своє життя, у неї своє життя. 

Перестали розуміти одне одного, ну і так сталося, що вирішили, ухвалили спільне рішення про припинення сімейного життя. Вона залишається там, я залишаюся тут. Виїжджати я не збираюся. Не так. Я не бачу себе там, я бачу себе тут. Я маю бути тут і тут залишаюся. 

– Багато хто говорить, що війна не псує стосунки, а що вона добиває те, що було спочатку не так. Як у тебе? До війни було щось не так чи війна прикінчила стосунки?

– Війна. Ну, в мене так було. Тобто війна поставила всі крапки над "І". Це, незважаючи на те, що дитина, що вісім років спільного життя. Ми перестали розуміти одне одного, я не міг пояснити, що відбувається. В якому я стані, що взагалі. Ким я став. Що зі мною. Чому зі мною. Я сам собі не міг дати відповідь, що зі мною відбувається. Бо я не розумів. Бо зі мною такого ніколи не було. 

Тобто я не був готовий до війни. Я не був готовий до того, як порушиться моя психіка. Я взагалі нічого не розумів. Я не розумів, що мене почне перемикати, шо мене почне замикати. Шо буде багато речей, за які я не схочу балакати. На які я взагалі по-іншому почну дивитись. 

А потім ще додались контузії. І з кожною наступною контузією воно все гірше і гірше ставало. Тобто ти намагався пояснити дружині, що мені херово, мене там сволочить чи навпаки – я перестав розуміти щось. Чи я не можу зараз розуміти. Чи я не можу зараз балакати, я не хочу балакати за це. А людина, яка цього не бачила, цього не відчувала, ну, думає, шо "ну, болван, закрився, морозиться" чи ще щось. 

– Яку пораду ти можеш дати жінкам військовослужбовців? Як правильно обходитись? Що зробити в цій ситуації? 

– Знайди толкового психотерапевта.

– Собі. У першу чергу собі. Це навіть не порада. Це, як на мою думку, обов'язково, що треба робити жінкам, у яких хлопці, чоловіки там, брати воюють, сестри. Бо для того, щоб зрозуміти військового, треба спочатку зрозуміти себе. 

– Шо ти порадиш військовим, які повертаються в цивільне життя після таких травм? 

– Те саме, що і дружинам. Обов'язково звертатися до спеціалістів, навіть якщо ти, умовно, рівний, тобто тебе нічого не зачепило, тебе ніщо не турбує, тебе ніщо не чіпляє, жодної людини немає, яка приходить з війни ментально здоровою. 

– Можеш розповісти, будь ласка, трішки про сина?

– Я спілкуюсь з ним кожен день. Спілкуємося в месенджерах різних. 

– Він приїжджав? Ви взагалі бачились з лютого 22-го?

– Декілька разів бачилися. Це було, коли я проходив лікування після поранення в лікарні. Це такі побачення… ти лежиш, тобі херово, в тебе замотано щось. І приходить дитина – просить провідати. Це – не побачення. Чи коли ти на милицях пересуваєшся. За тобою дитина. Ти хочеш взяти його, на руки посадити, на плечі, подуріти, а ти не можеш цього зробити – і ти розумієш, що через 3–4 дні він має поїхати. Ну таке собі побачення.

– Немає такого відчуття, що втрачаєш час, який міг з ним би провести?

– Нон-стоп. Я за це постійно думаю. Що той час, який я міг провести зі своєю дитиною, я просто… ну він зникає. А він росте, зараз саме такий вік, коли батько потрібен. В принципі, батько потрібен завжди, але школа, перші шкільні бійки, перше кохання. А я це все, вибачте, про*обую. Я дуже хотів би це бачити. І бути поряд, щоб пояснювати, щось радити, щось балакати. Ну син… Росте.

– А от зараз ти повернувся з війни. Ти не знаєш, де ти зараз будеш. Чи в цивільному залишишся чи далі повернешся на війну. Сім'я розпалася. Що тебе тримає взагалі? Емоційно як ти тримаєшся?

– Я сам собі ставлю це питання кожного дня. Зранку кожного дня, в обід кожного дня, ввечері і кожного дня перед сном. І я от не розумію, за рахунок чого я ще тримаюся. Можливо, щоденні розмови з сином, що я розумію, що, ну, дитина. Можливо, якісь плани на майбутнє. Хоча – яке майбутнє? Ще взагалі нічого не зрозуміло – що воно, як воно. 

Можливо, бажання повернутися назад на війну. Бути дотичним до військової справи. Я розумію, що з тими діагнозами, що в мене вже є, з тими вадами, в активних бойових діях я брати участі не буду, але я можу бути десь корисним. Можливо. А, можливо, це все херня. Ще не усвідомив. 

– Тобто станом на зараз життя виглядає так: я проживаю сьогодні?

– Так. Тільки сьогодні. Тобто ніяких таких глобальних, масштабних проєктів на майбутнє. Сьогодні прожив? Ну ок, клас. 

– Якби ти в 22-му році знав, що ти переживеш? 

– Нічого не змінилось би. Все зробив би так само. Можливо, десь трохи би підкоригував. Свої дії, своє навчання. Щоб якихось подій не сталося. Більше би приділив увагу підготовці. Але я би пішов воювати все одно. Це сто відсотків. 

– Колись тисячі, сотні тисяч військовослужбовців, повернуться в цивільне життя. Все-таки колись цей день настане…

– Це будуть 90-ті. Це буде… це буде морок. Якщо держава ніяк не буде реагувати на це, якщо не буде якихось реабілітаційних центрів, де після боїв хлопці зможуть приходити до тями. Якщо не проводити військових через психіатрів, через психотерапевтів, це буде морок. Ну це моя думка. 

– Ти кажеш 90-ті. Це, наприклад, хтось нахамив на вулиці – і уже мордобій чи що?

– Так. Мордобій, стрілянина… ну і таке інше. А це буде. Це неприйняття військовими цивільних. Це неприйняття цивільними військових. Така градація. Якщо раніше це було – разом всі, допомагають одне одному. Військові, цивільні – всі от так, кубло ціле. Зараз це два табори.

– Ти за собою помічав моменти – щось, що ти би ніколи не міг допустити про себе раніше? Якась жорстокість або…

– Байдужість. Я можу дивитися якесь кіно і просто заридатись просто від якогось кошеняти, собачки чи ще щось. Якась подія. А коли мені, грубо кажучи, через день дзвонять мої побратими, хлопці, які там зараз беруть безпосередню участь, і кажуть: того не стало, того не стало, того розірвало… Я такий: ну ок, ну, не стало. 

– Тобто поранення, ампутації, люди по частинах – це вже стало буденністю? 

– Ну так. Ну війна – ну не стало. Ні сліз, ні емоцій. Вдихнув і пішов далі. А спочатку було дуже важко. Навіть без "двохсотих". Там легкі "трьохсоті", приїжджають хлопці – і ти такий аж фууух. "Оце, бля*ь, не пощастило, а не болить? А покажи". А потім – відірвало там ногу, відірвало руку, відірвало дві ноги – ну, мені пощастило більше. Не знаю, чи психіка так реагує, ну, захист такий. 

Тобто я вже наповнився тими ногами-руками, розірваними частинами або просто розірваними людьми, що вже нема куди далі сунути. Воно проходить повз. І таких, як я – та майже всі. Всі, хто беруть участь вже декілька років – усі такі. Уже нема сліз. Нема якогось дуже такого болю по втратах, по каліцтвах. Це вже реалії. Це те, з чим ти живеш кожен день.

– Як думаєш, вдасться колись розморозитися і це все оплакати?

– Ні. Я думаю, що це вже такий шрам, який не зарубцюється. І таких, як я, дуже-дуже багато. Якщо не всі, то дуже-дуже великий відсоток.

Тобто я от навіть можу йти по вулиці, просто по очах я бачу. Мені не треба форма чи якісь знаки, ну, атрибутика військова, мілітарі. Просто навіть у цивільному одязі буде йти людина, я подивлюся їй в очі, я можу на сто відсотків сказати, що людина брала участь у бойових діях. Це – військовий.

Катерина Лихогляд, головна редакторка Ukrainian Witness, для УП