Відсутність єдності, усе ще невизначена концепція Європейської оборонної унії та нагальна потреба в розробці відповіді на реальні загрози зі Сходу є, на думку австрійського генерала Роберта Бріґера, колишнього голови Військового комітету ЄУ, найбільшими викликами, що стоять перед європейською системою безпеки. В інтерв’ю Янові Фарфалу співрозмовник наголошує, що без єдності, лідерства й політичної волі Європа не зможе самостійно подбати про свою безпеку.
- Як колишній голова Військового комітету ЄУ, як Ви уявляєте основні стовпи, на яких має бути основана Європейська оборонна унія?
- Я думаю, що те, чого Європейський Союз найбільше потребує, особливо в питаннях оборони, – це метод, який дає змогу ухвалювати одностайні рішення за столом, за яким приймаються рішення. Це вимагає єдності зусиль, політичного лідерства й готовності забезпечити необхідні ресурси. Окрім того, існує нагальна потреба змінити менталітет, починаючи з політичної еліти, а також і в наших суспільствах – у всіх державах-членах ЄУ.
- Чи є якась сфера – гібридна, кібернетична чи кризового управління, – у якій Європейська оборонна унія може мати додаткову цінність для НАТО?
- Ми маємо різну історію і різні завдання, але сьогодні ми стикаємося зі спільною загрозою і спільним викликом, що вимагає від нас зміцнення зв’язків. НАТО залишається на чолі, коли йдеться про колективну оборону. З іншого боку, 23 з 32 держав-членів НАТО є країнами-членами ЄУ, тому тісна співпраця необхідна. Ми маємо інтенсифікувати обмін інформацією.
Щодо оборонної унії, то в європейських інституціях триває дискусія про те, як саме вона має виглядати. Ми ще не маємо чіткого уявлення про те, що розуміється під оборонною унією. Чи йдеться просто про зміцнення європейської оборонної промисловості і створення спільного фінансового ринку оборони, чи про щось більше? Чи йдеться про участь у стримуванні й обороні території ЄУ? Ми маємо статтю 42, пункт 7 (пункт у статті 42 Договору про ЄУ, який стосується спільної оборонної політики, – ред.), але досі не відомо, що саме вона означає і як вона мала б діяти на практиці.
Тому є багато питань, над якими маємо працювати, а тиск величезний, загрозу зі Сходу вже не можна заперечувати. Навіть якщо ця війна закінчиться перемир’ям або мирною угодою, Росія дуже швидко відновить свій потенціал, а амбіції Кремля нам уже відомі.
- Чи означає це, що нам потрібен двоякий підхід: підготовка до потенційної російської агресії протягом трьох років й одночасно побудова такого політичного і промислового союзу, який витримає випробування часом?
- Загроза реальна. Одним із логічних висновків є те, що ми маємо значно краще підготуватися, не тільки в плані промислових потужностей, а й у плані замовлень.
- Чи існує якесь чудодійне рішення для розв’язку проблеми фрагментації оборонного ринку, як-от той факт, що маємо 17 різних типів танків, водночас маємо задовольняти національні інтереси в підтримці певної форми місцевого виробництва?
- Я не впевнений, що існує такий чудодійний засіб. Це складний процес. З одного боку, ми повинні створювати фінансові стимули, щоб подолати фрагментацію. Європейська Комісія вже надає значні кошти для підтримки проєктів співпраці, але цього, звичайно, недостатньо, щоб прискорити прогрес.
Якщо ми хочемо конкурувати з іншими головними гравцями, нам також потрібна політична воля серед держав-членів, і ми маємо прискорити реалізацію флагманських проєктів, таких як французько-німецький винищувач майбутнього. Якщо Європейська Унія і надалі хоче бути важливим гравцем на світовій арені великих держав, як зазначено майже в усіх наших стратегічних концепціях, то, як зазначив в австрійських ЗМІ професор Стіґліц (професор Колумбійського університету, лауреат Нобелівської премії з економіки Джозеф Стіґліц, – ред.), ми маємо стати на власні ноги. Це ключове завдання.
Водночас інтеграція не може зупинятися на рівні великих компаній. Ми також маємо залучити менші підприємства, особливо ті, що постачають запасні частини, боєприпаси й інші критично важливі матеріали. Це було б великим кроком для Європейської Унії в напрямку набуття стратегічного значення. Це дуже збігається з настроями на східному фланзі (НАТО, – ред.).
- Це також вимагало б задоволення прагнень Варшави відігравати важливу роль у технологічному розвитку, а не зводити її статус до елемента ланцюга поставок. Проте, навіть за наявності найкращого обладнання, це порушує питання мобільності. Дивлячись у майбутнє на мобільність і партнерство, як би Ви оцінили наступні кроки, які PESCO (постійна структурована співпраця) або військові підрозділи ЄУ повинні зробити протягом найближчих 12–24 місяців?
- Це не тільки проєкт PESCO; це також проєкт НАТО і спільні амбіції обох організацій. Це має ключове значення, коли ми стикаємося з необхідністю переміщення більших формувань зі Заходу на Схід, що є логічним кроком у підготовці до потенційної агресії. Але все ще залишаються невирішеними основні питання і проблеми.
Необхідно гармонізувати правові рамки між державами-членами, щоб забезпечити швидке перевезення. Інфраструктура є ще одним критичним елементом. Це породжує питання фінансування. Уже вжито надійних заходів для реалізації цих дій, але щодо деталей, то це довгостроковий проєкт, оскільки значна частина наявної інфраструктури є або невідповідною, або застарілою і не може обслуговувати перевезення важких вантажів.
Існують також процедурні перешкоди, не тільки між державами-членами, але навіть усередині деяких країн. Наприклад, у Німеччині існують труднощі з транспортуванням боєприпасів з однієї федеральної землі до іншої. Окрім того, ми повинні посилити ланцюг поставок через Атлантику й оптимізувати рух товарів критичного значення. Підготовка до ведення військових дій вимагає прийняття певного ризику в контексті цих підготовчих заходів. Я не впевнений, чи це відчуття тиску поділяють усі зацікавлені сторони.
- І чи правильним є припущення, що європейські військові підрозділи можуть стати прообразом європейської армії?
- Припустимо, що новостворені сили швидкого реагування (Rapid Deployment Capacity) – це формування розміром з бригаду з певними стратегічними елементами підтримки, призначене насамперед для кризового управління за межами Європи. У рамках Європейської Унії ми ще не розглядали необхідність участі в територіальній обороні. Ми повинні переглянути свою позицію і структуру й узгодити з Північноатлантичним альянсом, яким має бути внесок Євроунії.
Ми діємо на основі єдиного ресурсу сил. Викликом є те, як використовувати наші можливості, щоб колективна оборона могла функціонувати ефективно, при цьому Європейська Унія взяла б на себе відповідальність у тих сферах, де вона може зробити найбільший внесок. Наприклад, захист критичної інфраструктури або розвиток військової мобільності з метою створення умов для швидкого транспортування.
У цьому процесі нам потрібне чітке визначення статті 42(7) – як її операціоналізувати – та процедури на випадок, якщо стаття 5 НАТО та стаття 42(7) ЄУ будуть застосовані одночасно. Що це означало б на практиці і як би ми взаємодіяли? Однією з ключових передумов для визначення необхідних процедур є обмін інформацією, але досі офіційно це неможливо між обома організаціями. Такий мій досвід із Брюсселя. Зрештою, усе зводиться до політичної волі.
- Говорячи про політичну волю, що станеться, якщо 2027 року кілька груп ПВК «Вагнер», що діють з Білорусі, почнуть перетинати польський кордон, змушуючи Польщу посилатися на статтю 42, пункт 7? Що тоді?
- Це питання, яке політики повинні собі поставити і відповісти. Моя порада як військового експерта така: не втрачайте часу. Ми повинні чітко визначити статтю 42, пункт 7, у координації з НАТО, розпочати структуровані переговори з Альянсом і гармонізувати наші дії. Може статися так, що стаття 5 не буде застосована, а буде застосована лише стаття 42, пункт 7, і тоді діятимуть зобов'язання щодо взаємної підтримки.
Це означає, що держави-члени, враховуючи мою країну, зобов'язані будуть надати підтримку. Але в якому обсязі, якими ресурсами, діями, військами – поки що не визначено. Конкретних планів немає. У нас немає збірки планів європейської оборони, як у НАТО.
З мого трирічного досвіду на посаді голови Військового комітету можу зробити висновок, що найбільше нам потрібні єдність і лідерство на всіх рівнях, починаючи з Брюсселя і закінчуючи державами-членами й суспільством. І це потрібно було вже вчора. На жаль.
Стаття була написана у співпраці з Клубом Alpbach Polska, організацією, яка об'єднує польських стипендіатів Європейського форуму Альпбах – конференції, яка з 1945 року є провідною платформою для обговорення майбутнього Європи.
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: UE potrzebuje jedności na wczoraj
