Відносини Ірану з МАГАТЕ знов у фокусі світової політики. Після ударів США та Ізраїлю по ядерних об’єктах у червні 2025 року та запуску механізму повернення міжнародних санкцій у серпні у вересні Іран заявив, що скоротить співпрацю з МАГАТЕ, й підписав меморандум із «Росатомом» про будівництво нового покоління модульних реакторів. Але, схоже, Ірану потрібні не російські реактори, а західні гарантії політичної стабільності та економічного виживання.
Чому відносини з МАГАТЕ постійно витягують Іран у фокус світової уваги? Коротка відповідь: тому що Іран вважає за доцільне залишатися учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерна держава, і це вимагає від нього дотримання правил МАГАТЕ щодо надійного відділення цивільної ядерної науки й енергетики від військової діяльності.
Іран не готовий іти шляхом КНДР, виходити з ДНЯЗ і тим самим легально відмовлятися від моніторингу та інспекцій МАГАТЕ. Це бажання Ірану не означає, що він не має планів створити ядерну зброю. Але воно гарантує, що Іран зважатиме на міжнародні вимоги стосовно допуску МАГАТЕ на його ядерні об’єкти.
МАГАТЕ не накладає санкцій і не ухвалює політичних рішень. Його завдання — технічна перевірка: чи немає відхилень у ядерних дослідженнях і ядерній енергетиці, які свідчать про військовий вимір. Якщо агентство не може підтвердити мирний характер діяльності, воно повідомляє свою Раду керуючих, і та може передати питання до Ради Безпеки ООН із санкційними наслідками для Ірану. Останнім часом нові санкції за базовою процедурою дотримання ДНЯЗ у Раді Безпеки ООН блокують Росія і Китай, які мають право вето на нові рішення.
Але є ще один механізм санкцій з огляду на порушення Іраном правил МАГАТЕ. Це механізм snapback для поновлення міжнародних санкцій, знятих відповідно до Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA, Joint Comprehensive Plan of Action) — угоди, підписаної 2015 року між Іраном і шістьма країнами, небайдужими до іранської ядерної програми: США, Великою Британією, Францією, Німеччиною, Росією та Китаєм. Угода обмежувала іранську ядерну програму в обмін на зняття санкцій. Сполучені Штати вийшли з JCPOA ще за першої адміністрації Дональда Трампа — 2018 року. Проте Іран у ньому формально залишився, так само як і європейці, Росія та Китай.
Особливість механізму snapback у тому, що він не потребує консенсусу Ради Безпеки. Після заяви одного з учасників JCPOA про «значне невиконання» Іраном своїх зобов’язань запускається 30-денний відлік. Протягом цього періоду Рада Безпеки може ухвалити резолюцію про збереження зняття санкцій. Якщо ж будь-який постійний член Ради накладе вето на таку резолюцію — навіть за наявності більшості «за» — санкції поновляться автоматично. Отже, навіть підтримка більшості не може змінити ситуацію, якщо один із постійних членів проти. Навіть якщо Росія та Китай підтримують Іран, вони не можуть заблокувати сам snapback — лише скасування санкцій через нову позитивну резолюцію, яку вони й можуть ветувати. Доки вони залишаються в межах JCPOA і не виходять з угоди (а робити цього вони не хочуть, щоб не солідаризуватися зі США), snapback залишається механізмом, який може бути застосований незалежно від спільної згоди всіх сторін.
Цієї логіки не змінили удари США та Ізраїлю по іранських об’єктах у червні. Вони політично спиралися на хронічні претензії МАГАТЕ до Ірану, але мали й власні причини, пов’язані з безпековими інтересами США та Ізраїлю. Після ударів Іран обмежив доступ міжнародних інспекторів до своїх ядерних об’єктів, зокрема тих, які постраждали. Було виведено персонал МАГАТЕ, зупинено роботу камер спостереження та скорочено обсяг даних, які агентство могло отримувати в реальному часі.
МАГАТЕ, працюючи в режимі мінімальної інформації, підтвердило, що серйозних радіаційних викидів за межі об’єктів після ударів не зафіксовано. Цього замало для оцінки ефективності застосованої США та Ізраїлем зброї проти типових об’єктів ядерної програми потенційного порушника режиму нерозповсюдження.
Політично зрозуміла реакція Ірану на удари не зняла питання про допуск МАГАТЕ в межах його зобов’язань за ДНЯЗ. Агентство втратило «неперервність знань» про ядерну програму Ірану, запаси ядерних матеріалів і операції з ними. Це означає, що МАГАТЕ більше не знає точно, чи не перенаправляються матеріали та ресурси на цілі, несумісні з цивільною програмою.
Окрема суперечка стосується так званого модифікованого Кодексу 3.1. Він є частиною угоди про гарантії, яку Іран підписав із МАГАТЕ на виконання вимог ДНЯЗ іще у 1970-х. Кодекс зобов’язує країни повідомляти агентство про будь-які плани будівництва нових ядерних об’єктів іще на етапі проєктування. Відмовитися від його виконання в односторонньому порядку країна не може.
У серпні європейська «трійка» JCPOA — Франція, Німеччина та Сполучене Королівство — запустила механізм поновлення санкцій snapback. Тепер до кінця вересня або Рада Безпеки ООН ухвалює рішення, яке блокує повернення санкцій, або вони поновлюються автоматично. На відміну від палестинського питання, де позиції США та Європи часто розходяться, у випадку з Іраном адміністрація Дональда Трампа сприйняла європейську ініціативу як корисну, таку, що певним чином підтверджує завершення війни між Ізраїлем та Іраном.
Черговий переговорний раунд без прямої участі США відбувся на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. На її полях зустрілися президент Ірану Масуд Пезешкіан та президент Франції Емманюель Макрон. Пезешкіан повторив із трибуни ООН, що Іран не прагне створювати ядерну зброю, але водночас вимагав визнати його право на розвиток мирної ядерної енергетики. Він попередив: якщо санкції за механізмом snapback поновлять, співпрацю з МАГАТЕ буде згорнуто. Макрон відповів, що в Ірану залишилися лічені години, щоб уникнути санкцій, і для цього необхідно налагодити відносини з МАГАТЕ. Тоді «трійка» зупинить процедуру.
Іран у Нью-Йорку наполягав, що для повернення інспекцій і моніторингу МАГАТЕ міжнародна спільнота має надати гарантії безпеки для його ядерних об’єктів, інакше співпраця з агентством втрачає сенс. Ці вимоги Іран супроводжував медійною кампанією про ядерну програму Ізраїлю, відновлення виробництва ракет і закупівлю нової російської зброї.
Вочевидь, Іран не хоче просто повертатися до співпраці з МАГАТЕ, не отримавши вагомих компенсацій. Але він не зацікавлений і в поновленні санкцій за процедурою snapback.
У той час як у Нью-Йорку тривала сесія Генеральної Асамблеї ООН, у Москві під час форуму World Atomic Week генеральний директор «Росатому» Алєксєй Ліхачов і голова Організації з атомної енергії Ірану Мохаммад Есламі підписали меморандум про співпрацю у сфері малих модульних реакторів (SMR, small modular reactors). Цей документ не означає негайного будівництва енергоблоків, але демонструє, що Росія як учасник угоди JCPOA бачить в Ірані полігон для просування своїх ядерних енергетичних технологій нового покоління попри тиск США та європейської «трійки».
SMR сьогодні вважаються одним із найперспективніших напрямів атомної енергетики. Вони компактні, дешевші й швидші в будівництві, ніж традиційні великі реактори. Такі установки особливо відповідають потребам нової цифрової економіки з її хабами та кластерами навколо датацентрів. Саме ці реактори можуть стати ключовим продуктом на ринку ядерної енергетики у 2030-х роках. Американські та європейські компанії NuScale, GE Hitachi, Rolls-Royce уже виходять на цей ринок, і «Росатом» у близькій перспективі може втратити позиції у світі, залишившись із кількома країнами-клієнтами — Угорщиною, Словаччиною та Білоруссю, а тепер, можливо, ще й з Іраном.
У цьому багатошаровому переплетінні інтересів навколо іранської ядерної програми максимальні цілі самого Ірану, схоже, полягають у тому, щоби зупинити процедуру повернення санкцій snapback, отримавши при цьому послаблення санкцій, гарантії безпеки ядерних об’єктів і захист від політичної та економічної дестабілізації. Мінімальні цілі — відтермінувати поновлення санкцій, зберегти бодай частковий доступ до фінансів і ринків нафти та підтримати видимість співпраці з МАГАТЕ, щоб уникнути повної ізоляції.
Для європейців максимальна мета — повне відновлення прозорості й виконання Іраном Кодексу 3.1, що дало б змогу зняти питання про можливий військовий вимір програми. Мінімум, на який вони можуть погодитися, — це частковий доступ інспекторів МАГАТЕ, щоб не допустити появи «сірої зони», у якій ядерна активність Ірану була б неконтрольованою.
Сполучені Штати у своїх максимальних цілях прагнуть угоди, ширшої за JCPOA, яка включала б також американські та ізраїльські вимоги щодо згортання ракетної (а тепер і дронової) програми Ірану та відмови від створення поясу нестабільності на Близькому Сході, який Тегеран називає «поясом спротиву». Американський мінімум полягає в тому, щоби гарантувати неможливість прихованого стрибка до створення ядерної зброї, залишаючи провідну роль у реалізації європейцям.
Нагадаю: процедура snapback у Раді Безпеки триває 30 днів від моменту оголошення. Це означає, що вже наприкінці вересня санкції мають автоматично поновитися, якщо сторони не домовляться про повернення Ірану до співпраці з МАГАТЕ. Іран може торгуватися до останнього, але його можливості обмежені: без кроків назустріч інспекторам МАГАТЕ у європейців немає причин відступати.
Якщо іранський режим відчуватиме, що не має зовнішніх гарантій від дестабілізації, зокрема у разі транзиту влади через зміну поколінь, він не повернеться до співпраці з МАГАТЕ у повному обсязі, зберігаючи це питання як ключовий інструмент зовнішніх комунікацій. Відповідно, є високі шанси на поновлення санкцій, але не до «пекельного рівня», якщо буде продемонстровано хоч якийсь рух Ірану назустріч МАГАТЕ.
Зрештою, міжнародна спільнота завжди має опцію відкласти доленосні рішення на кілька тижнів.
