Роман родом із Вінниці. Йому 41 рік. До початку повномасштабної війни він жив звичним, мирним життям і розвивав власну справу: будував металокаркаси та виготовляв кузови для самоскидів. Під його керівництвом працював колектив із сорока людей, і здавалося, що майбутнє сплановане наперед. Саме напередодні вторгнення росії він готувався до великого проєкту, який міг вивести компанію на новий рівень. Роман виграв тендер на будівництво масштабного об’єкта, що, за іронією долі, знаходився на Запоріжжі - там, де йому згодом довелося воювати.
Історію та бойовий шлях воїна розповіли у Могилів-Подільському прикордонному загоні.
25 лютого 2022 року чоловік, не вагаючись ані хвилини, прийшов до військкомату. Його рішення було твердим і остаточним, попри здивування друзів і знайомих.
«Мене питали: нащо ти йдеш воювати? Ти ж багатодітний батько, тебе не заберуть! А я відповідав: от саме тому і йду - бо в мене четверо дітей», - пригадує він.
Спочатку - «Добробат» і чотири місяці на Херсонщині: перший бойовий досвід, поранення, реабілітація. Здавалось, можна повернутись до мирного життя. Та все змінила трагедія, про яку дізнався з новин: удар російської ракети по Дніпру забрав життя десятків мирних жителів, серед них чимало дітей. Для Романа це стало болісним сигналом і тоді він зрозумів: відходити вбік не має права.
У десантно-штурмових військах служило чимало його товаришів та знайомих, тож вибір був очевидним - долучитися до підрозділу, де вже стояли пліч-о-пліч ті, кому довіряв. Так він опинився у 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді, де виконував завдання розвідника-снайпера та брав участь у бойових діях на Запорізькому напрямку. Саме там Роман отримав позивний «Шеф» - за виважені рішення та вміння брати на себе відповідальність у найскладніших ситуаціях.
На початку 2024 року він звільнився зі служби. Спробував повернутися до свого бізнесу, але це виявилося непросто. Більшість хлопців із його колективу теж пішли служити, а зібрати нову команду не вдалося. Та, можливо, річ була не лише в обставинах, адже й сам Роман не відпускав думку про повернення у стрій.
«Дуже часто ті, хто пройшов війну, не можуть «знайти себе» в цивільному житті. Ти залишаєшся подумки завжди там - з побратимами, на передовій», - пояснює військовослужбовець.
Саме це відчуття стало визначальним. Якось він приїхав до одного з підрозділів Могилів-Подільського прикордонного загону. Спілкувався з хлопцями, розпитував про умови й особливості служби. Рішення визріло остаточно: він має бути серед них. Сьогодні «Шеф» - вже прикордонник. Він знову у строю, поруч із новими побратимами, але з тією ж метою - захищати країну.
Попри військове життя, він залишається турботливим батьком і чоловіком. У вільні хвилини бере до рук гітару: музика для нього - джерело натхнення. А ще прикордонник із захопленням готує для своєї родини. Каже, що саме за сімейним столом найбільше відчуває спокій і щастя - той мир, за який він бореться у військовій формі.
Вінниця.info, фото зі сторінки Могилів-Подільської прикордонної служби
