Останнім часом українські соціологи опублікували відразу кілька ґрунтовних досліджень суспільної думки. Серед них – рейтинги потенційних кандидатів у президенти, ймовірні результати другого туру виборів і рівень підтримки основних політичних партій (реальних та уявних). Особливу увагу в цих опитуваннях привертають не так відсотки, на які претендує той чи інший політичний проєкт, як високий рівень персоналізації української політики. Тотальна перевага іменних блоків з акцентом на лідера і без акценту на ідеологію – ось якою буде українська політика після завершення бойових дій.
Для українців, які вже відвикли від політичних рейтингів, оприлюднені цифри стали цікавим відкриттям. Важко сказати, чому саме зараз соціологи вирішили знову публікувати цю інформацію. На обрії немає жодних ознак швидкого завершення війни та виборів. Але неформальне табу на дослідження суспільно-політичної думки остаточно порушене. Ера абстрактних опитувань на тему «довіри/недовіри» президенту, уряду, парламенту завершилася.
Заради справедливості варто відзначити: заміри популярності політичних партій і окремих політиків під час повномасштабної війни робилися й раніше. Але, як правило, вони не були призначені для широкого вжитку. Отриманою інформацією користувалися насамперед замовники, щоб зрозуміти реальні, а не вигадані настрої в суспільстві. Уривки цієї інформації час від часу просочувалися на публіку. Ставали предметом обговорень, припущень, але також і методом маніпуляцій. Тепер же в українців з'явилася гарна нагода ознайомитися з тим, про що й так знали політичні еліти.
Додаткову увагу привертає вересневе опитування КМІС. Респондентів попросили відповісти на запитання: «Наскільки Україна була готовою до повномасштабного вторгнення?» Переважна більшість українців вважає, що наша держава не зробила достатньо для підготовки до вторгнення. Такої думки дотримується аж 81% учасників дослідження. У травні 2022 року лише 52% українців вважали, що держава погано підготувалася до російського вторгнення. Також 46% респондентів у вересні 2025 року поклали головну провину за погану підготовку до російської агресії на владу. Хоча 35% опитаних зауважили, що й населення не вірило і не готувалося до повномасштабного вторгнення.
Для будь-якого політолога зрозуміло: таке дослідження є прологом до майбутніх гострих дискусій у суспільстві на тему неналежної підготовки до війни. І це питання, безумовно, буде предметом політичної боротьби після відновлення повноцінного політичного процесу.
Що демонструють нинішні рейтинги політичних партій, окрім лідерства гіпотетичного блоку Валерія Залужного і неминучого завершення ери монобільшості в українському парламенті нового скликання? Надмірний акцент на прізвищах й ототожнення партій з конкретними особами. Блок Залужного, Зеленського, Порошенка, Буданова, Білецького, Прокопенка і проєкт Притули. Політична сила Дениса Разумкова і партія Юлії Тимошенко. Так звучать назви основних гравців політичної арени, які зараз мають найбільше народної підтримки. Деякі із цих партій справді існують, деякі є лише витвором уяви політтехнологів. А частина згаданих в опитуванні політичних сил зараз має дещо інші назви.
Соціологія ніби підштовхує суспільство до думки: майбутня українська політика буде місцем боротьби передусім розкручених медійних персонажів, а не ідеологічних концепцій чи стратегічного бачення розбудови країни. Така особливість української політики існувала й раніше. І, чесно кажучи, не сприяла формуванню відповідальних професійних політичних еліт. Складається враження, що більшість політичних сил, які функціонують у державі, навмисно уникають чіткого ідеологічного позиціонування. І робитимуть це в майбутньому. Така поведінка може приносити партіям дивіденди в короткостроковій перспективі. Вона збільшує можливості для популізму, дозволяє краще маніпулювати суспільними настроями, забувати про обіцянки й невимушено змінювати позицію залежно від кон’юнктури. Але в довгостроковій перспективі шкодить розбудові країни.
Ідеологічна складова переважної частини українських партій і надалі буде вкрай нечіткою і розмитою. Збагнути ідеологію більшості політпроєктів, які претендують на місце в новому складі Верховної Ради, дуже важко, якщо взагалі можливо.
Типовим явищем української політики нині є поєднання в одній політсилі абсолютно різного бачення на певні суспільні проблеми. Наприклад, однопартійці Порошенка можуть висловлювати і доволі консервативні, і виразно ліберальні, і навіть ліволіберальні ідеї. Аналогічно поводяться обранці «Слуги народу». Частина нардепів президентської партії підтримує традиційні цінності, інша – навпаки агітує за впровадження елементів гендерної ідеології. «Батьківщина» намагається комбінувати лівоцентристські ідеї соціального протекціонізму з елементами консервативної риторики. У більшості партій нема стратегічне бачення розвитку економіки. Усе зводиться переважно до підняття соціальних виплат та коригування податкового навантаження. Партії намагаються уникати важливих питань: визначення провідних напрямів економічного розвитку, реіндустріалізації, зменшення частки сировинних секторів у структурі ВВП, ролі і меж державного регулювання і приватної ініціативи. Немає підстав вважати, що щось кардинально зміниться в майбутньому.
Водночас силам, які визначатимуть політичний ландшафт України, навряд чи вдасться повністю уникнути гострих питань, які зараз актуальні для Європи та всього західного світу. І неабияк поляризують сучасні суспільства. Може виникнути ситуація, коли українським партіям, значною мірою орієнтованим на авторитет лідера, доведеться розбиратися в тонкощах сучасної ідеологічної боротьби між правими і лівими, консерваторами і лібералами. Визначати свою чітку позицію щодо питань міграції, мультикультуралізму, гендерної ідеології, національної ідентичності та глобалізації, меж соціальної держави, індивідуальної свободи, регулювання економіки, зміни клімату. І відкривати для себе нову реальність, у якій живе сучасна Європа.
Паралельно із цим, звісно, доведеться вирішувати питання підвищення обороноздатності й подальшого розвитку військового потенціалу. Проте видається, що все це відбуватиметься з акцентом на особисте бачення лідерів, а не на міцний ідеологічний фундамент. Тому лінії поділу між консерваторами, лібералами, лівими і правими в Україні і надалі будуть нечіткими. Хоча й матимуть тенденцію до часткової кристалізації й увиразнення.
