Тепер, щоправда, заготівлею сировини займається один з її синів, що живе поблизу. А вона у свої 83 вже тільки плете кошики.
— Оце днями Петро привіз рогозу. Каже, подивіться, мамо, чи подобається вам, бо немає води, нема й рогозу, — розповідає Катерина Панасівна Кропивка з села Матвіївка Оболонської громади Кременчуцького району на Полтавщині. — Ну, трохи не такий, але вже що є. То я відібрала кращий та сховала в конюшню, щоб дощ не помочив. І тоді, коли є настрій, коли здоров’я дозволяє, сяду й плету.
Баба Катя ледве бачить. У неї катаракта, однак штучні кришталики вставляти відмовляється. «Й так віку доживу», — відповідає на вмовляння родичів зробити операцію. Тож плете кошики майже наосліп. Руки ж пам’ятають завчені рухи… Робота в її руках аж горить!
— Оце я так розважаюсь, — усміхається. — Поки зайнята, забуваю про свої болячки. Спина болить, що й лежати не можу, тиск підіймається. Я все життя то колгоспних корів доглядала, то полола гектари буряків на полі. Дуже тяжко було. Але я не можу без роботи. Коли чимось клопочусь, мені легше.
Жінка має 40 років трудового стажу, медалі за сумлінну працю, бо завжди ходила в передовиках. Її навіть на Виставку досягнень народного господарства у Київ возили. Зізнається, дуже переживала, що ж вона робитиме, коли вийде на пенсію. Тож вирішила вчитись.
— Цілий тиждень серед зими чоловік возив мене у сусіднє село Наріжжя, де жила вже давно покійна Валя Шевченко, — пригадує Катерина Панасівна. — Вона одна вміла плести модні кошики із хрестиками вгорі. У нас в селі в шістдесяті роки була артіль, де вона працювала разом з моєю старшою сестрою Вірою. Робітники артілі заготовляли очерет і рогіз, а потім з очерету робили плити для утеплення, а рогозу плели кошики й рибальські ятери. Ну, кошики були тоді глухі, бо ніхто не хотів морочитися з узором. Ото одна Валя тільки й освоїла ту науку. Та й мені передала.
Домашню майстерню Катерина Панасівна обладнала в одній з хатніх кімнат, заквітчаній рушниками. Тут у неї стоїть робочий столик, на який вона установлює один з трьох спеціальних дерев’яних ящиків за формою кошика. Якщо треба сплести більшого кошика, то ставить на стіл більшого ящика. В ньому просвердлені дві дірочки, в які вставлена металеві дуги. Майстриня викладає рогіз по дну ящика, закріплює його протягнутою в дугу паличкою, пристукуючи молоточком, і обгинає матеріал униз. Це для міцності й щоб кошики мали правильну однакову форму. Тоді вже починає плести. Спочатку вправо дві рогозинки, потім — уліво.
А перед цим обрізає вершки до потрібного розміру й чистить кожну рогозину. Зовнішню частину пускає на стінки, а міцнішу серцевину — для кріплення.
— Я ж не підприємець, за кількістю товару не женуся, — усміхається майстриня, відповідаючи на моє запитання, скільки часу їй потрібно на виготовлення одного кошика. — Вчора почала новий, сьогодні можу його закінчити. Меншенькі за півтора дня роблю зазвичай. Але все залежить від того, яке в мене самопочуття і настрій. Загалом за всі роки, відколи на пенсії, може, штук 300 сплела.
Для кращого самопочуття баба Катя має «Тонорму» (лікарський препарат для пониження тиску), а для поліпшення настрою — радіоприймач.
— Буду вам дуже вдячна, якщо ви похвалите працівників радіо «Мелодія FM Romantic», «Українського радіо», «Шлягер FM», «Промінь», «Культура», — просить баба Катя. — Там такі пісні гарні передають. Я ото слухаю їх і сама підспівую. І народні пісні, і сучасну українську естраду. Люблю співати ще змолоду. Колись у сільському хорі виступала. А з кореспондентів мені найбільше подобається Захар Давиденко з радіо «Культура». Він багато їздить по Україні й розповідає про українську вишивку.
До речі, Катерина Панасівна раніше багато вишивала — і гладдю, й хрестиком. Рушники й сорочки. Доньці, коли та в школу ходила, вишила лляну сорочку гладдю, а сама довгий час носила полотняну, вишиту хрестиком.
— Йдучи на базар торгувати кошиками, завжди надівала вишиванку, щоб бути яскравою й покупців приваблювати, — з усмішкою згадує моя співрозмовниця. — Ту сорочку я подарувала доньці, щоб була їй пам'ять про мене. Вона й сама любить одягатися в український одяг. А на мені оце старовинна вишиванка з дуже гарним узором, яка залишилася доньці від свекрушиної матері. Я її надіваю на великі свята чи коли хто попросить.
Останнім часом, каже Катерина Панасівна, інтерес до її ремесла зростає. Навіть у Миргород просять люди приїхати, провести майстер-клас. Але така дальня дорога не для її віку. Тому запрошує охочих вчитися до себе. Хто живе біля боліт, тому вміння плести кошики буде особливо помічним.
Днями до неї мають приїхати вчителі й учні з Глобиного. Хочуть перейняти її ремесло. Щоб ті, хто має бажання, вчилися плетінню з рогозу в гуртку народної творчості.
— Жаліюсь директорові, що здоров’я підводить, а він мене просить: «Доживіть до п’ятниці!», — знову з’являється усмішка на моложавому обличчі майстрині. — То мушу жити…
Плести кошики — не така проста справа, як може здатися на перший погляд, — зауважує баба Катя.
— Колись я тричі показувала одній жінці, як треба плести ручки, але вона так і не второпала, — хитає головою. — Багато хто каже, що від цієї роботи руки болять. А я свої, до речі, розім’яла оцим плетінням. Раніше вони в мене так терпли… Кажуть, кровообіг завдяки дрібній моториці поліпшився.
Вчу людей, що економити на рогозі не можна. І розказую, як один чоловік не засвоїв цього уроку й повіз в Оболонь на базар продавати кошики. І син мій якраз там же моїми торгував. Так у сина все розкупили, а той продавець поїхав з товаром додому. Бо його кошики були дуже тоненькі — він перерубував рогозинки навпіл. Такі кошики хіба на виставку виставляти, бо вони одразу порвуться.
Ще один секрет успіху, який передає майстриня своїм учням — перед початком роботи сухий рогіз треба трохи вимочити, щоб він став еластичним. Але краще не запарювати, бо тоді при висиханні кошики зморщаться.
— Я, як пішла на пенсію, плела і постоли з рогозу, і брилі. Але їх ніхто не брав. Маркету не було! — каже Катерина Панасівна. — А кошики дуже вигідні. На них багато замовлень. Вони мене не тільки заспокоюють, а й годують. Один я продаю за триста сімдесят гривень. Якщо хтось замовляє здалеку, то син відправляє поштою. А багато хто приїжджає за ними спеціально до мене. Недавно у Матвіївці була якась агрономічна комісія з Києва, то один чоловік аж десять кошиків одразу придбав. Наші селяни охоче їх купують. Ходять з ними у магазин, возять молоко у великих банках на кермі велосипеда. Може, мої кошики й грубуваті трохи, зате міцні й надійні, бо я подвоюю дно, щоб воно не прогрузало.
Сама ж майстриня складає в кошики консервацію.
На жаль, бідкається, ні діти, ні внуки це народне ремесло не хочуть переймати. І її просять вже менше сидіти за роботою, а більше відпочивати.
Треба зазначити, що сировина, яку з давніх-давен використовували тутешні мешканці для створення корисних речей, одна з найекологічніших в Україні. Територія Матвіївки входить до заказника «Рогозів Куток», тож флора і фауна довколишніх заплавних озер, боліт, лук, лісів та стариць лівобережжя річки Сули знаходиться у первозданному вигляді.
Плетіння з рогозу — стародавній вид рукоділля. Колись цей природний матеріал наші предки пускали на взуття, капелюхи, знаряддя для риболовлі. А особливо — на кошики. У них на Великдень несли святити паски, з ними ходили на базар, у крамницю, брали в далеку дорогу. Плетений кошик досі залишається важливим предметом традиційного українського побуту на Полтавщині. Але майстрів, які вміють їх робити, сьогодні зовсім мало.
Катерина Панасівна пригадує, що в голодні післявоєнні роки їй з братом, щоб вижити, доводилося їсти рогіз. Він солодкий на смак і був їм за найкращі ласощі. Хіба думала тоді маленька дівчинка, що через багато років та їжа стане для неї засобом заробити трохи до пенсії?
— Можу ковбаски собі дозволити купити завдяки своїм заробіткам, — хвалиться жінка. — Та й дітям з онуками помагаю трохи по черзі, бо всім разом не виходить. У мене шестеро внуків і три правнуки. Всі, дякувати Богу, до мене часто навідуються, допомагають. Оце недавно внучка з Києва приїжджала, навела тут чистоту. Плетіння — діло курне, а я не бачу як слід прибрати.
Загалом Катерина Панасівна часто дарує свої вироби родичам і гостям з приводу й без. Така в неї добра душа.
А ще, розказує, дуже вона охоча до рибалки була. Ловила рибку в Сулі й на вудку, і на спінінг. А коли перестала бачити, куди черв’яка начепити, один чоловік подарував їй «павука» — снасть для лову риби.
— І коропи попадались, і щуки, — розповідає. — А цієї весни пішла, та ледь витягнула того «павука» — улов майже весь повипадав. Кінчилась моя рибалка. Сил нема. Та й води у річці вже майже немає. Висихає Сула…
Можна лише дивуватись, чим ця жінка за своє довге життя не захоплювалась. Одним із її захоплень був… трактор. Катеринин чоловік, Олександр Іванович, працював трактористом-комбайнером, і також був у пошані в колгоспі. А вона, упоравшись біля корів чи телят, возила йому в поле обіди на велосипеді.
— Бувало, поки він їсть, я якийсь гектар землі й оброблю замість нього, — пригадує. — Саша показав мені, як перемикати на «Бєларусі» швидкості, як педаль зчеплення витискати… То я сяду за кермо — й поїхала закривати вологу. Хоч воно й кривенько, може, виходило, але ніхто ж не перевіряв.
З чоловіком Катерина Панасівна прожила душа в душу пів століття.
— Як же гарно ми жили, Боже милостивий! У нас була справжня любов, — видихає. — На роботу йдемо — цілуємося, і з роботи прийдемо — цілуємось. В усьому один одного підтримували. Дуже мені пощастило з чоловіком. Дякую долі, що звела мене з ним. Дай Бог усім так жити. На жаль, уже тринадцять років, як помер мій Саша. Залишилась я одна у хаті. І якби не ці корзини, то хоч вовком вий.
Колись ми з ним тримали велике господарство — корів, свиней і птаство всяке. Тепер у мене тільки шість курочок для розваги. Назбираю яєчок — внукам у Полтаву чи в Київ передам.
Оце якби тільки не війна. І тут над нами ті «Шахеди» літають, а у внучки, яка в Полтаві медсестрою в поліклініці працює, чоловік на фронті. Синок їхній, Артемчик, дуже переживає за татком. Та і вся рідня молиться за воїна. Як же шкода дітей…
Хіба ж хто думав, що таке буде? А на моє покоління так дві війни випало. Тільки б дожити до Перемоги!
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію єдиної на Полтавщині жінка-пічника Ганни Грабовської, яка займається цією непростою справою вже пів століття!
Фото зі сторінки Ольги Усанової у «Фейсбук»
