"Американці програли війну вже після війни. У них більше загинуло людей від психологічних наслідків, зокрема суїцидів, вже після виведення військ, ніж під час бойових дій", – каже психотерапевт та психіатр Олег Березюк про досвід участі США у В'єтнамській війні.
І додає, що непролікований посттравматичний стресовий розлад за кілька років може перерости в сталий розлад та психопатизацію особистості.
"Тому американці нам регулярно нагадують про необхідність раннього психологічного втручання. Але чим і ким? Чи достатньо у нас для цього спеціалістів і відділень?" – наголошує Березюк щодо викликів перед галуззю ментального здоров'я в Україні.
Саме про психологічні наслідки війни, її невидимі травми, як суспільству в тилу вчитись "служити" ветеранам з ПТСР і уникати непорозумінь, та як виглядає перше в Україні стаціонарне психіатричне відділення при багатопрофільній лікарні – наступна розмова з керівником напрямку ментального здоров’я Центру UNBROKEN Олегом Березюком.
Сам він рідко дає інтерв'ю, пояснюючи: медійність може нашкодити роботі. Адже крім управлінських функцій, Березюк проводить регулярні терапевтичні сесії, де потрібна довіра та безбар’єрність у розмові. Тому важливо, щоб пацієнт його сприймав виключно як лікаря, а не відому особистість.
"Всі пацієнти-військові його знають за одною фразою: "Як ти сьогодні спав?" чи "Як твій сон?". Це перше, що від нього почуєш при будь-якій зустрічі. Ми вже між собою жартуємо і замість "Привіт" запитуємо: "Як твій сон!?".
Таку жартівливу презентацію Олега Березюка почула колись від ветерана, що після важкого поранення лікувався в реабілітаційному центрі UNBROKEN у Львові.
"Сон є основним лікуючим засобом. Основним! А особливо сон з 12 до 4 ночі, бо в цей час виробляються гормони, які впливають на роботу організму на цілий день, зокрема гоять та дають енергію", – це вже від самого Березюка почула роз'яснення його надтурботи про режим сну всіх своїх пацієнтів.
Вперше під час повномасштабної війни я зустріла Олега Березюка у 2023 році, який поспіхом спускався сходами між відділеннями Unbroken. Тоді не відразу його вдалося впізнати.
Вільна спортивна сіра футболка, на якій бейджик з прізвищем та посадою, джинси, зачесане назад коротке волосся, вуса та коротка борода дуже контрастували з образом, в якому його всі звикли бачити до 2019 року.
У діловому костюмі та ідеально поголеним він виступав і дебатував як представник опозиції з парламентської трибуни як голова фракції партії "Самопоміч" у Верховній Раді. Але ще більше за візуальний образ змінився його погляд: з часто напруженого, дещо втомленого та розчарованого – на натхненний та сяючий.
"Це була найтяжча робота мого життя. І найнебезпечніша, – рефлексує Березюк про минуле та одразу категорично відкидає моє наступне уточнення про можливе повернення в політику. – Я завжди мріяв повернутися в медицину (за освітою Березюк – психіатр з українським та американським дипломом – авт.). А сфера, якою я займаюсь зараз, – вкрай важлива, вона буде визначати якість життя в Україні на наступні десятиліття".
Березюк пригадує, що на початку повномасштабної війни його та колег охопив жах від нерозуміння, як справлятися з такими викликами:
"Кожен по своєму був паралізований думкою: "Боже, що робити з тим усім?!" Медицина не була готова до таких викликів. Ми почали думати над створенням комплексного реабілітаційного центру на базі нашої великої багатопрофільної лікарні Святого Пантелеймона у Львові.
Для початку треба було визнати, що ми нічого не знаємо. Ми були великими психотерапевтами, ми щось знали, щось робили, але в умовах війни – був потрібен зовсім інший підхід".
Його команда звернулась за порадами до спеціалістів НАТО та до психіатрів з Британської військової реабілітаційної служби. Далі вийшли на Єльський та Гарвардський університет, де проводять дослідження на замовлення військових.
"Але найбільше нам дали розуміння, що робити, – це ізраїльтяни. Бо вони живуть постійно у війні, то ж розуміють цінність ментального здоров'я", – уточнює він.
А вже за рік практики зі здобутими знаннями до львівської лікарні почали їхати спеціалісти ментального здоров'я з усієї України з проханням поділитись досвідом.
За останні роки атмосфера біля міської лікарні Святого Пантелеймона в одному зі спальних районів Львова дуже змінилась. Біля входу та у сквері завжди зустрічаєш компанії чоловіків з ампутаціями кінцівок.
Крім цивільних пацієнтів, тут уже четвертий рік лікують військових. За цей час через лікарню пройшло 24 тисячі українців, які постраждали від повномасштабної війни.
Поранених військових приймають як у звичайних виділеннях, залежно від виду травми, так і в окремому корпусі UNBROKEN, який з'єднаний з основним великим прозорим мостом-тунелем.
Цей же тунель слугує майданчиком для тренувань ходьби для щойно протезованих, а для тих, хто освоює крісло колісне – мінітрасою для вдосконалення керування.
Але, напевно, найбільш несподіване у лікарні – це стаціонарне відділення психіатрії та амбулаторний Центр ментального здоров'я.
"Це відділення – революційний крок в українській медицині! Бо ми вперше зробили психіатрію та психотерапію частиною звичайної лікарні", – з неабиякою гордістю заявляє Березюк. І додає: "Це full scale психіатрія, тобто ми лікуємо від тяжких психозів до неврозів, шизофренії, анорексії, ПТСР тощо".
Перше в Україні стаціонарне психіатричне відділення при багатопрофільній лікарні відкрили саме у Львові восени 2021 року. Воно сильно контрастувало зі звичними для нас психіатричними лікарнями закритого типу, які подекуди нагадували в'язницю через ґрати на вікнах, суворий режим та гнітючий антураж всередині з присмаком радянської каральної медицини.
Одразу з входу у стаціонар психіатричного відділення дивують двері – вони прозорі. Так було задумано, щоб подолати стигматизацію щодо галузі психіатрії та підкреслити, що пацієнт психіатричного відділення нічим не відрізняється від будь-якого іншого.
"До стигматизації психіатрії привела каральна машина тоталітарної радянської системи. Вони використовували психіатричні лікарні для політично неугодних, ставлячи їм діагнози, які передбачають ізоляцію. І в суспільстві був породжений страх перед такими лікарнями: що туди тебе можуть кинути, як за ґрати.
Крім того, для дійсно важких хворих тоді не було ліків, як зараз. Люди там місяцями страждали на психози, галюцинації. Це дуже впливало на їхню поведінку", – робить історичний екскурс Березюк, пояснюючи причини стигматизації пацієнтів з психіатричними діагнозами.
Всередині у вестибюлі тихо лунає легка нейтральна музика та відчутний ненав’язливий приємний аромат. На великому екрані на стіні – відео природи.
У відділенні 13 двомісних палат, але через попит доводиться у деяких доставляти по третьому ліжку. Є дві наглядові палати, де крізь броньоване скло медперсонал слідкує за важкими хворими.
Тут фармакологічне лікування обов'язково поєднують з психотерапевтичним – для цього передбачені кабінети для індивідуальних консультацій з психотерапевтом та велика зала для групових занять, зокрема арттерапією.
Березюк переконує, що психологічні травми війни лише на 20% лікуються ліками, а на 80% "психотерапевтичними інтервенціями".
За його переконанням, такі відділення в Україні мають бути чи не при кожній багатопрофільній лікарні, в т.ч. районній.
По-перше, це допоможе зняти стигму з психіатрії. Бо одна справа лягати в спеціалізований заклад закритого типу і соромитись зізнатись, де ти лікуєшся, а інша – в звичайну лікарню.
По-друге, це сприятиме комплексному лікуванню.
"Хіба в пацієнтів хірургії не буває психічних розладів чи гострого стресу? А Тепер достатньо викликають нашого психіатра, ніж, як раніше, викликати швидку, щоб везти людину на Кульпарківську (вулиця у Львові, на якій знаходиться обласна психіатрична лікарня – Авт).
Так само пацієнти психіатрії можуть паралельно консультуватись у невропатологів, нейрохірургів, терапевтів і так далі", – продовжує агітувати за масштабну реформу галузі ментального здоров'я Березюк .
І зізнається, що у лікарні Святого Пантелеймона теж спочатку поставились "доволі стримано" до ідеї відкривати окреме психіатричне відділення, а тепер лікарі "навіть не уявляють, як вони будуть працювати без психіатра".
На користь суміжного лікування різними фахівцями Олег Березюк пригадує один випадок. Якось йому довелося поїхати в іншу лікарню до молодого військового з нічними кошмарами і флешбеками.
"Прихожу, а там квітучий ПТСР. Я йому кажу: "Слухай, що ж ти так? Чого ж ти лікарю не казав, що в тебе такі проблеми?"
А він: "Я казав. Але хірург відповів: спочатку полікуємо ногу, а потім з головою розберешся". От якби паралельно лікували голову, то ногу б не довелось скільки часу лікувати. Ми його вивели з того стану за півтора-два тижні. А з хірургії він виписався вже через місяць. Бо нога гниє тут", – показує на скроню Березюк.
Посттравматичний стресовий розлад, розлад адаптації, гострий стресовий розлад. Це основні діагнози, які встановлюють у лікарні Святого Пантелеймона у поранених військових.
Кожного понеділка спеціалісти ментального здоров'я оглядають усіх, хто сюди потрапив з фізичними травмами внаслідок бойових дій. Десь у 40% виявляють клінічні психічні діагнози.
Далі починають паралельне лікування. Тобто пацієнт залишається госпіталізованим у своєму відділенні, але паралельно навідується у психіатричний стаціонар за ліками, а на терапію до психотерапевтів чи психіатрів – в амбулаторне відділення Центру ментального здоров'я.
"Звісно, це не примусово. Людина може відмовитись і сказати, що їй не треба психолог чи психіатр, "бо в мене дах не поїхав". Але коли людина спить лише по кілька годин на добу чи їй сняться кошмари, ми пропонуємо: "Давай ми тобі допоможемо?" Чому б ні?" – пояснює тонкощі своєї роботи Березюк.
Спочатку серед пацієнтів-військових десь 30% відмовляються від психологічної допомоги. Але далі включається народна дипломатія. Коли пацієнти, які вже побували на терапії, хвалять і радять спробувати сусідам по палаті.
Березюк зізнається, що інколи доводиться хитрувати – він телефонує до своїх колишніх пацієнтів і просить поговорити з побратимом про користь психотерапії і "привести його за руку".
Якось до Березюка привів свого командира солдат, який в нього перед тим лікувався.
"Хлопець прийшов з повністю розбитим чоловіком. Важливо, щоб спонукала людина, якій довіряєш. Це також може бути хтось з членів родини", – уточнює лікар.
Повної картини у відсотках психологічних наслідків війни наразі не існує. Адже, як зауважує Березюк, діагностику ПТСР в основному проводять тим, хто пережив поранення та перебуває на лікуванні. Але поза увагою залишаються ті, хто далі у зоні бойових дій, але може теж страждати від нічних кошмарів чи приступів агресії.
"Я думаю, що дев’яносто відсоткам людей, які перебували в зоні бойових дій і мали помірні травми, буде необхідна психологічна допомога", – вражає прогнозами Березюк.
За рік після повномасштабного вторгнення у Центрі ментального здоров'я зробили дослідження на досвіді своїх пацієнтів і його результати фактично збіглися зі статистикою НАТО.
Приблизно у 30% людей з пораненнями виникає ПТСР (проти 20%, які не мали поранень, але брали участь у бойових діях).
Але найцікавіше у дослідженні – це залежність особливостей ПТСР від виду поранень.
"Парадоксально, але серед людей, які втратили кінцівки, – менший відсоток ПТСР. Бо у них є більше мотивації до реабілітації, до компенсації своєї вади.
А ось у тих, хто має проникаючі поранення різних ступенів важкості, ПТСР розвивається до 70-80%. Тут ще важливо згадати, що глибока рана також впливає на порушення водно-сольового балансу, гомеостазу (тілесної-хімічної рівноваги), а проникаючі поранення черевної порожнини призводять до перитоніту (запальне захворювання черевної порожнини – авт). Це все накладає свій слід.
Грає роль і рівень толерантності до болю в пацієнта та наявності фантомного болю. Хтось від болю страждає більше, хтось майже не страждає. А біль впливає на порушення сну, і це веде до симптомів вже психологічних", – пояснює Березюк.
Так само залежно від природи травми відрізняється і лікування ПТСР. Той, хто був у полоні і піддавався тортурам, має інший протокол лікування – для них зазвичай залучають більше спеціалістів і більше видів терапій.
Відрізняється підхід і між пораненими в бою, і вдома від ракетної атаки.
Але симптоми ПТСР для всіх схожі і їх розпізнати не складно. Це самоізоляція, безсоння, повторюванні страшні сни та нічні пробудження, прояви агресії. Також травмована людина може постійно розповідати по колу те саме.
Головна особливість – ці симптоми проявляються значно пізніше, ніж сталась травмуюча подія. Зазвичай, не раніше ніж за місяць-два. Якщо ж швидше – то мова йде не про ПТСР, а про гострий стресовий розлад.
"ПТСР – це не що інше, як неадекватна реакція на те, що вже НЕ відбувається. Травмуюча подія вже минула, людина перебуває у безпеці, але організм далі живе ніби він у події.
Буває, що людина ігнорує окремі ознаки ПТСР, думає, що з часом минеться. Але через те, що організм місяцями чи роками в постійному стресі та тривозі, то врешті настає виснаження. І при якомусь сильному емоційному навантаженні на роботі чи в сім’ї стається "Бах!". І це все вже переростає в гостру форму посттравматичного стресового розладу", – описує наслідки вчасно непролікованого ПТСР Березюк.
За його словами, оминання симптомів є одним з ключових симптомів ПТСРу, тобто коли людина заперечує потребу в психологічній допомозі.
"На цей симптом накладається, без сумніву, і стигматизація психіатрії. Врешті людина ізолюється та відмовляється від допомоги. Травма сама по собі ізолює людину, а ізоляція – це поцілунок смерті.
З ізоляцією може початися алкоголізація, а тоді вже допомагати буде пізно. Бо алкоголь має руйнуючу дію на ослаблений стресом нейрон", – додає Березюк.
Кожному потенційному пацієнту психотерапевти дають заповнити скринінг ПТСР на кілька десятків запитань, де треба поставити бали. Він, крім рівня розладу, визначає і його вид.
"Бачите, тут 61 бал при нормі в 33. Основні симптоми – повторення хвилюючих сновидінь, почуття смутку (якщо щось нагадує про стресові події) та депресивне реагування.
Плюс, пацієнт вказав на негативні переконання щодо себе. Тобто в цьому випадку насправді ми бачимо депресію, бо є активне самозвинувачення. Хоча депресивний вид ПТСР не часто буває в військових. У них, зазвичай, тривожний, інтрузивний вид ПТСР, – показує на результати одного з пацієнтів Березюк, і далі наводить тестування вже іншого військового. – А тут ми бачимо достатньо виражений ПТСР у всіх кластерах симптомів. Кошмарні сновидіння, хвилюючі небажані спогади – усюди максимальні бали. Також він оминає та уникає спогадів – а це осьовий синдром ПТСР".
За словами Березюка, без роботи над болючими та травматичними спогадами ПТСР не вилікувати. Тобто замість намагатись забути – їх треба переосмислити.
"Пацієнти часто кажуть: "Я хочу все забути і нічого не згадувати". Це класичний симптом. Тому частиною нашого лікування є терпеливість, розуміння і психоедукація, коли ми пояснюємо пацієнту, звідки в нього це заперечення. Що його мозок був травмований, кора перестала впливати на підкіркові відділи, тому емоції переважають рацію.
Тож пояснюємо: якщо заховати ці спогади глибоко в мозку, рано чи пізно воно йому це повернеться в психосоматичному захворюванні. Чи то гіпертонічній хворобі, чи виразковій хворобі шлунку, екземі чи ентероколіті, коліті або ж якомусь психотичному чи невротичному розладі", – пояснює Березюк.
Вже під час активної роботи з травмованими війною у Центрі ментального здоров'я виявили додаткову, за словами Березюка, "серйозну і страшну проблему", яка сильно впливає на лікування. Це контузії, які мають майже всі їхні пацієнти з ПТСР.
"Дві основні невидимі травми війни – це ПТСР і контузія. На контузію як черепно-мозкову травму легкого ступеня ніхто не звертає увагу. Їх навіть часто не реєструють в особовій медичній карті. А якщо таких контузій було багато, то там уже мозок інакший.
Це серйозна патологія, бо в момент акуборотравми зв'язки між нейронами фізично розірвалися. Тобто це безпосередня травма структури мозку", – каже Березюк. Додаючи, що внаслідок контузій мозок у людини починає старіти в рази швидше і тому вкрай важливо зупинити цей процес.
То ж в UNBROKEN дійшли до висновку, що перед лікуванням ПТСР треба спочатку налагодити роботу самого мозку, а саме збалансувати діяльність двох півкуль, які "десинхронізовані".
Для лікування контузій тут використовують інструменти нейропсихології. За допомогою "елементарних вправ – рухи очей, голови, рук", за словами Березюка, ситуацію виправляють за два тижні. Таким чином відновлюють нейромережу і "загублені зв'язки між нейронами". Або ще простішою мовою – відновлюють "нервові клітини", попри відому народу тезу, що це неможливо.
Зараз в UNBROKEN працює велика команда нейропсихологів. Які, крім так званих "елементарних вправ", також застосовують наразі ще не широко популярний в Україні метод тренування мозку – нейрофідбек.
"Це лікувальний інструмент, який базується на електроенцефалографії, проведення спеціальних вправ за допомогою думання і очей. Таким чином відновлюється функцію кори головного мозку, яка з травматичних причин не функціонує або функціонує патологічно", – пояснює Березюк.
З пацієнтами з важкими психологічними травмами тут одночасно може працювати до шести психотерапевтів.
"Насправді ми ж досі вчимося, бо досвід з такою кількістю поранених ніхто у світі не мав. І ми вже маємо окремі протоколи. Є такі, де пацієнта супроводжує лише два спеціалісти – лікар-психіатр і психотерапевт. Є протоколи з трьома-чотирма, де додається нейропсихолог і тілесний терапевт. А для важких пацієнтів, які, наприклад, пережили полон і тортури, чи мають одночасно кілька розладів, залучають ще експозиційну та арттерапію, тобто з ними уже працює п'ять-шість спеціалістів одночасно", – розповідає Березюк.
В амбулаторному відділенні Центру ментального здоров'я дванадцять кабінетів для проведення психотерапії та зал для групової терапії. Тут, як і в стаціонарі, відвідувачів зустрічає фонова музика та легкий аромат.
Полиці з книгами, стіни з дитячими малюнками, а ще, доволі неочікувано – ткацький станок. Його теж використовують як своєрідний інструмент для нейрокорекції (оскільки задіяні і руки і ноги), а також ткацтво – це спосіб медитації та сенсорного заземлення.
Не всі охоче одразу погоджуються спробувати ткати, як і піти в кабінет арттерапевта помалювати. Мовляв, "я не художник".
"Насправді арттерапія – це для нас як рентген, як комп'ютерна чи магнітно-резонансна томографія. Перед тим, як іти до пацієнта, я заходжу до арттерапевта і прошу показати останній малюнок. Бо для мене це рентген-знімок його мозку", – каже Березюк.
"От що тут написано? – показує він на малюнок у чорно-червоних кольорах з закарлючками. – Тут читається "SOS". Хоча сам пацієнт не знав, що саме він малює. За малюнками видно прояви агресії, а потім, як поступово вона зникає і з'являється когніція, раціо. Тобто я бачу, куди рухається пацієнт і просто за ним йду".
З напіввідчинених дверей одного з кабінетів виглядає велике чорне крісло, схоже на вібромасажне. Це один з елементів тілесно-орієнтованої терапії. Крім віброкрісла, сюди входить також лікування дотиками.
"Психотерапії дотиками ми навчилися від наших французьких колег. Пацієнт вчиться слухати своє тіло та виявляти напружені його ділянки, що впливає на загальне збудження організму. Тобто дотиками знімаємо з тіла напругу", – пояснює Березюк.
Практикують тут і новітній метод – магнітну стимуляцію, і давно відомий метод EMDR. Пацієнт, стимулюючи рух очей під час зосередження на травматичній події, допомагає мозку переробити та інтегрувати травматичні спогади та зменшуючи емоційний вплив від них.
"Але головна терапія під час важкої форми ПТСР – це експозиція. Це коли в розмові з пацієнтом вилущуєш найстрашнішу історію, яка спричинила основний момент жаху. В кожного є ця історія, треба делікатно її дістати з голови. І коли пацієнт цю історію повторює протягом п'яти-семи сеансів, ти бачиш, як він розцвітає, заспокоюється і починає апелювати", – каже Березюк.
Зазвичай, пацієнти з ПТСР, особливо звільнені з полону, не хочуть відкриватись і розповідати найстрашніше з пережитого. Березюк пояснює, що "це окреме мистецтво" знайти до них підхід і розговорити.
"Експозиційну терапію можна порівняти з подоланням страху висоти. Тебе потихеньку починають піднімати по сходинках і кожного разу піднімаєшся, опускаєшся, піднімаєшся, опускаєшся. Врешті тобі перестає бути страшно. Так само і тут: мигдалина в мозку перестає турбувати, людина вже не тривожиться та може спокійно говорити про пережите та розповідати іншим", – роз'яснює особливості терапії Березюк .
Він визнає, що ця терапія складна і для самого психотерапевта. Бо фактично це "витягування страшної історії на себе". Зізнається, що сам інколи притискається до крісла від почутого, а потім шукає шляхи випустити накопичене з себе.
Стабілізація ПТСР при правильно підібраному лікуванні настає на третій-четвертий тиждень. Але непоодинокі випадки, коли пацієнти повторно звертаються до лікарів з симптомами розладу.
За переконанням Березюка, це зазвичай стається через недотримання рекомендацій, а саме щодо зміни стилю життя.
"Основні розлади лікуються тепер зміною стилю життя, а не ліками. Це нейробіологічна модель. Цей стиль життя складається з п'яти компонентів. Соціальність, тобто важливі якісні соціальні стосунки – друзі та колеги, які мотивують, родина, яка підтримує.
Далі – це освіта, тобто постійний розвиток і навчання чомусь новому, мається на увазі не академічні знання, а пізнання світу. Це також спорт, помірні навантаження, бо коли системно задіяні всі частини тіла, це стимулює мозок. Ну і, звісно, вкрай важливим є здоровий сон і харчування. Насамперед слід виключити солодощі та алкоголь, який знищує нейрони мозку", – перераховує настанови для пацієнтів Березюк.
На кінець питаю про наболіле в українському суспільстві. Як комунікувати з ветеранами, яких демонізують як потенційно "контужених", та хто до кого має адаптуватися – ветерани до цивільних чи навпаки? І як близьким людини з психологічною травмою не здатися, коли не завжди витримують прояви незвичної для них поведінки.
"Ми, цивільні, які не брали участь в бойових діях, маємо робити те саме, що робили ці хлопці та дівчата. Вони служили або ще служать. І тепер ми маємо їм служити. А не думати про те, чи комфортно нам з ними, чи ні. Люди у війську не мали такого вибору, коли спали в бліндажі чи сиділи під обстрілами. Вони служили.
Так, буває, що дружина каже: "Поверніть мені чоловіка, це вже інша людина, ніж була до мобілізації". Справді, це вже не той чоловік. Але вона мусить це зрозуміти, прийняти і служити, як служив він, захищаючи їхню родину. Так, це виходить за межі нормального мирного співіснування в сім'ї. Але вибачте, у нас зараз навколо далеко не мир", – розмірковує Березюк.
Він вважає, що в адаптації до ветеранів насамперед має бути зацікавлений тил.
"Це в інтересах цивільного суспільства адаптуватися до потреб тих, хто пережив зону бойових дій, вижив і переміг смерть. Це люди, які мають успішний досвід – вижили, які перемогли смерть. І це неймовірний ресурс.
Так, це коштувало їм певних девіантних змін в поведінці, водночас, змінились і їхні погляди на життя в принциповості та чесності. Тому цивільним дуже вигідно їх підтримати та зробити якість свого життя та життя навколо краще", – продовжує адвокатувати ветеранів психіатр.
Березюк певен, що суспільству ще треба вчитись "воєнної непацифіської культури". Коли замість несприйняття та слів "Я його туди не посилав" має бути запитання "А чому він такий?" та "А може це я став тригером його агресивної реакції?"
"Не робити зауважень. Бо зауваження може ще більше спровокувати. А, натомість, запитати: "Чи можу я тобі допомогти?". Або ж, якщо це складно зробити, то просто відійдіть, обійдіть, але не вчіть жити ветерана", – наполегливо радить Березюк.
Матеріал створений журналісткою під час участі в проекті Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції за участю CFI, Agence française de développement médias
Мар'яна П'єцух, спеціально для УП. Життя
