Коли почалася повномасштабна війна, він міг залишитися за кордоном і продовжити життя, яке багато хто назвав би мрією: успішний бізнес, подорожі, великі плани.

Але Олександру Хану вистачило 40 хвилин, щоб ухвалити інше рішення — покинути все і повернутись до України, аби стати на її захист.

Його шлях додому пролягав через кілька аеропортів, а служба — через відсутність місць у знайомих бригадах і глибоке усвідомлення свого вибору. А ще…втрату найближчого друга, що назавжди змінила внутрішній ландшафт.

Згодом він стане частиною високотехнологічної системи «Дельта» — мозку, що бачить ворога ще до того, як пролунає перший постріл.

На стику фронту та IT, в епіцентрі цифрової революції у війську, Олександр працює над тим, щоб Україна не просто вижила, а перемогла.

У відвертій розмові з журналісткою «Вечірнього Києва» — офіцер Сил оборони України Олександр Хан розповів не лише про війну і «Дельту», а й про втрати, мову, бар’єри, мрії після Перемоги та чому для нього вибір був очевидним.

Ця історія — не просто про людину. Це історія про силу вибору. Про трансформацію. Про технології, які змінюють хід війни. І про тих, хто вже живе майбутнім, виборюючи його в теперішньому.

— Щасливе, — каже Олександр про своє життя до війни. І одразу виправляється. — Дуже щасливе. Все пізнається у порівнянні.

Він не говорить про це з жалем. У його словах — спокійна впевненість людини, яка встигла багато до того, як світ змінився. Людина, яка знала, що таке мріяти — і знала, як ці мрії втілювати.

Серед друзів — він той, хто завжди шукав новий виклик. І не через легкі шляхи.

«Я якось перший раз поїхав у гори. У мене були і лижі, і сноуборд. Думаю: спробую те й інше. Взув сноуборд — і „відбив“ на собі все, що можна. Лижі залишились не чіпаними. І стало ясно: моє», — усміхається чоловік.

Олександр Хан — інженер-будівельник за освітою, девелопер за професією. Його компанії займалися будівництвом. Останній проєкт — найбільший ТРЦ у Вінниці. Було все: стабільний бізнес, подорожі, вільне життя між роботою та зимою у горах.

«Усе, чого хотів, я досяг. Я був абсолютно щасливий».

Він родом із Малина на Житомирщині — невеликого міста, де досі живе його батько. Маму Олександр втратив ще юнаком.

«Родина проста, але принципова. Я одразу пропонував батьку й сестрі виїхати до Чехії, коли все почалося. У мене там друзі. Питань із житлом теж не було б, як і з усім іншим. Але ми всі однакові — ніхто нікуди не поїхав», — усміхається мій співбесідник.

На момент повномасштабного вторгнення Олександр був у Грузії. Звична зимова поїздка — після напруженого робочого літа.

«Відчував, що війна буде. Але все якось довго тягнулося. Думав: за тиждень точно нічого не станеться. Купили квитки і полетіли підкорювати гори. Покатались один день, а вранці друг будить: «Війна.»

Далі, за словами чоловіка, було 40 хвилин тиші. Сам на сам із собою.

«Є раціональна частина мене. Є емоційна. Але я себе дуже добре знаю. Знаю, як приймаю рішення. І знаю: якщо б не повернувся тоді, повернувся б за місяць. І злився б на себе. А я собі такий не потрібен», — зізнається він.

Чоловік звернувся до українського посольства з проханням про евакуацію. Там порадили чекати. Олександр дав собі ще добу. Після спуску з гір до Тбілісі він вже фізично прийшов до дипустанови. Біля будівлі зібралося близько 50–70 грузинів — усі вони приїхали, щоб добровільно їхати воювати за Україну.

«Я просто „виніс мозок“ фахівчині у посольстві, — згадує Олександр. — Вона мені каже: ти не громадянин Грузії — не можеш летіти з ними. А я вже був готовий, щоб мене записали навіть у Грузинський легіон. У них того вечора мав бути рейс. Але ніхто так і не вилетів».

Не чекаючи більше, він самостійно склав складну логістику: купив одразу три авіаквитки. Дістався до Праги, а звідти мав летіти до Будапешта. Але знайома несподівано запропонувала для нього квиток на гуманітарний потяг — за символічну одну крону.

«У вагоні було троє людей: я і ще двоє, — згадує він. — Було дуже тихо».

Повернувшись до України, Олександр спробував вступити до підрозділу, де проходив строкову службу — легендарної 95-ї десантно-штурмової бригади. Написав колишньому ротному, який на той момент уже обіймав іншу посаду. Відповідь була коротка:

«Місць немає. Штат переповнений. Іди в ТРО»

Олександр уникає пафосу. Його історія — не про жертву, а про свідомий вибір і відповідальність. Це добре відчувається в розмові.

«Система координат повністю змінилася у 2022-му. Люди, з якими я думав, що йтиму поруч усе життя — залишилися за кордоном. І це не про осуд. Це про те, що в кожного — свій бекграунд, свої цінності. Але коло значно звузилось».

Після повернення до Києва Олександр шукав спосіб долучитися до оборони. Він звернувся до свого друга — Богдана Стефанішина, який уже був у лавах територіальної оборони.

«Тоді, дорогою до столиці, я навіть купив зброю, — згадує чоловік. — Пам’ятаю всі були на емоції, заряджені єдністю. Це відчувалося в кожному погляді. Я — інтроверт, але, коли повернувся у Київ, мені хотілося обійняти дев’ять з десяти людей, яких я зустрічав на вулиці».

У березні 2022-го в них не було позивних, військових квитків чи штатних позицій. Але були рюкзаки, зброя, і головне — абсолютна готовність діяти.

Разом із Богданом Стефанішиним та ще кількома побратимами Олександр Хан став частиною невидимого фронту, який тоді тримав Київ. Формального оформлення не було, але кожен день складався з поїздок, завдань, допомоги, чергувань, переміщень між локаціями.

«Ми були поруч щодня. Іноді мовчки, іноді жартуючи, іноді — абсолютно виснажені, але завжди разом. Весь березень минув у цій напрузі — фізичній і моральній, але в ній було щось справжнє. Було лише два дні, коли ми були порізно з Бодею. Перший раз я випадково сів не в ту машину — вона зламалась. А другий — поїхав за потужними павербанками, які передав мій колишній інвестор, а не в Чернігів. Бо не знав…

Напередодні Богдан сказав, що, мабуть, нікуди не поїде — бо ще не все готово. І якось дуже м’яко відправив мене забрати павербанки. Якби я відчув, що він свідомо мене відсторонює — я б поїхав із ним. Без сумнівів. Але…»

Тиша після таких слів завжди важча за самі слова. Того дня російські війська розстріляли під Черніговом колону волонтерів із п’яти автобусів, які їхали евакуйовувати людей.

З 30 березня кожен день для Олександра, як він сам зізнається, — «після Богдана». Втрата, яка не минає.

«Його дуже не вистачає. І це перманентний стан. Іноді він дає мені силу боротися далі. А іноді — просто не дає дихати».

У травні 2022-го року Олександр Хан дізнався про існування ситуаційної системи «Дельта». А вже невдовзі долучився до роботи з нею.

«Перший раз я побачив „Дельту“ на моніторі в одному зі штабів, — згадує військовослужбовець. — За дві хвилини я зрозумів, як вона працює, хоча раніше не знав навіть, що таке мережецентрична війна».

Він пояснює, що як проєктний менеджер звик дивитися на все через призму проєктів і процесів. І війна для нього — це теж про оптимізацію, результат і швидкість.

«Війна, як і бізнес, працює в рамках обмежень: час, ресурси, завдання. Але тут масштаби інші, і це зовсім не бокс, де все вирішує сила, — каже він. — Це складна система, де потрібно максимально ефективно використовувати кожен ресурс».

«Дельта» стала для військового не просто технічним інструментом, а системою ситуаційної обізнаності, що працює як частина мережецентричної платформи управління військами.

«Це інструмент для збору, візуалізації і координації бойової інформації в реальному часі. Вона акумулює дані про ворога, допомагає аналізувати ситуацію і робити прогнози», — пояснює він.

За його словами, доступ до «Дельти» мають лише військові Сил оборони України, а система постійно піддається кібератакам, адже є однією з найбільш захищених у світі.

Особливість «Дельти» — у її мережецентричній моделі, яка відрізняється від радянської вертикальної системи управління.

«Усі учасники — від розвідника до артилериста — бачать єдину картину бою у реальному часі. Інформація не передається по ланцюжку, а поширюється одразу всім, що значно пришвидшує реакцію», — розповідає Олександр.

Це дає можливість навіть молодшим командирам приймати тактичні рішення на основі актуальної інформації, без затримок.

«Якщо я пілот, а ви артилерист, і ми працюємо в одній зоні, я відмічаю ворога в „Дельті“, і ви миттєво це бачите», — пояснює він.

«Навчитися взаємодіяти в цій системі — ось що справді важливо. „Дельта“ — це не таблетка від усіх хвороб. Це інструмент, яким потрібно вміти користуватися», — додає Олександр.

До речі, 6 серпня, Міністр оборони України Денис Шмигаль підписав наказ про впровадження системи DELTA на всіх рівнях Сил оборони.

«DELTA — це бойова цифрова екосистема, яка створює технологічну перевагу українського війська: дозволяє бачити поле бою в реальному часі, планувати операції та обмінюватись інформацією в межах підрозділу, бригади, угруповання, а за потреби — і з союзниками», — зазначив Шмигаль.

За його словами, DELTA успішно пройшла перевірку інформаційної безпеки та реальне випробування боєм: під час оборони Києва у 2022, під час знищення Чорноморського флоту противника, звільнення острова Зміїний і Херсона.

«Тепер вона стане єдиним джерелом для обміну даними, адже працює всюди — з ноутбука, планшета, телефона, її використовують командири всіх рівнів. Щодня система підтримує ураження понад 2000 ворожих цілей, а за рік — це більше ніж пів мільйона верифікованих уражених та пошкоджених цілей», — зауважив Шмигаль.

Попри бойові завдання, втрати і нові виклики, Олександр багато думає не лише про фронт, а й про країну в ширшому сенсі. Про її вигляд після перемоги, про суспільні зміни, які вже мали б відбутися. Він зізнається, що війна змінила його не лише як військового, але і як громадянина. І серед усього іншого — особливо боляче для нього звучить мовне питання.

У розмові з журналісткою військовослужбовець не приховує свого болю через мовну ситуацію в Україні.

«У мене питання до Міністерства культури і Міністерства освіти — чому діти в нашій країні досі говорять російською? Я сам не святий — раніше говорив російською. І зараз іноді трапляються слова, які вискакують мимоволі, але мені соромно».

Він підкреслює, що мова — це не просто комфорт чи звичка, а питання національної ідентичності й безпеки. Олександр зауважує, що державні структури мають усвідомити свою роль і почати діяти більш рішуче:

«Міністерство культури має великий бюджет і можливості формувати законодавчі ініціативи. Візьмемо, наприклад, Німеччину — німець не приїде у Францію і не буде просити розмовляти з ним рідною мовою, бо це не зручність, а питання поваги».

Він додає, що в умовах війни, коли країна воює з росією, використання російської мови має стати неприпустимим:

«Це не великі зусилля — бути громадянином своєї країни і говорити українською. Якщо батьки не прищеплюють дітям мову, якою ми боремося за свободу, вони не розуміють, що війна йде не тільки на фронті».

Олександр переконаний, що мовна ситуація — це ще одна ланка інформаційної війни. Росія фіксує російськомовні сім’ї і території, щоб обґрунтувати свої претензії:

«Вони показують ці регіони і кажуть — це наші. А де тут Україна, якщо немає української? Це слабке місце, яким користується ворог».

Зрештою, він наголошує: «Війна — це час, коли не можна толерувати ворожу мову. Вона — частина нашої національної безпеки, і якщо ми це не усвідомимо, втратимо більше, ніж фронт».

Захисник не рахує нагороди — для нього найважливіша не медаль чи відзнака, а військова честь.

«Моя нагорода — це збережене життя наших військових», — каже він, і в цих словах відчувається справжня глибина.

«По відчуттях я зробив правильно, інакше не міг, — говорить Олександр, і додає, дещо з іронією. — Попереду ще багато роботи, бо до дембеля ще 18 років. Я стриманий оптиміст. Вірю у зміну фаз, але знаю напевно — у нас є постійна екзистенційна загроза. Вона нікуди не дінеться.

Не ми починали цю війну, але саме нам її завершувати. Чим сильнішими станемо, тим краще зможемо оборонятися. Не йдеться зараз про атаку на москву, а лише про стабілізацію фронту. Бо є люди, які досі живуть ілюзіями, вірять, що війни немає і що вона далеко, — і це глибоко обурює».

У найважчі моменти думки військовослужбовця повертаються додому.

«Я хочу повернутися до свого життя. Я хочу спокою. Коли дуже важко — я проєктую майбутнє: родину, дітей, життя в своїй країні. Але для цього ми маємо зберегти Україну».

Олександр Хан — стратег не лише на полі бою, а й у житті. Він знає, що боротьба — це не лише битви, а й збереження тих цінностей, за які варто боротися. І його шлях — це шлях кожного, хто не зламався, хто вибрав стояти до кінця за Україну, за її свободу і майбутнє.

І навіть у найтемніші часи ця віра в світло — найпотужніша зброя.

Дякуємо Олександру Хану за відверту розповідь і захист Батьківщини!

*** У матеріалі використані фото з особистого архіву Олександра Хана.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»