Пітер (Петро) Дорошенко очолив Український музей у Нью‑Йорку у травні 2022‑го – одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З його приходом музей істотно пожвавив свою виставкову політику і перетворився на важливий майданчик для міжнародної презентації українського мистецтва.
З 2022 року в музеї виставляють експозиції з роботами конструктивіста Володимира Татліна, художниці-авангардистки Олександри Екстер, наївістки Марії Примаченко та багатьох інших митців з України та діаспори.
В Україні Пітер відомий як артменеджер і куратор, який свого часу запускав роботу PinchukArtCentre. Американець українського походження, він має за плечима понад тридцять років кураторського досвіду, керував провідними світовими музеями сучасного мистецтва і ніколи не забував про Україну.
Ми зустрілися, аби поговорити про те, як перетворити діаспорний музей на гнучку сучасну інституцію, чому деколонізація українського мистецтва починається з підписів під картинами та як Український музей святкуватиме перший півсторічний ювілей.
Чому ви прийняли пропозицію очолити невеликий діаспорний музей після роботи у провідних світових артінституціях?
Я відчував, що саме зараз потрібно говорити про українське мистецтво з максимально широкою аудиторією. А тут була гора, на яку справді хотілося вилізти: музей створили майже 50 років тому надзвичайно енергійні емігранти, але він потребував нового дихання. Було зрозуміло, що без оновленої програми – ширшої за етнографію – він просто втратить глядачів.
Ви прийшли вже під час війни. Як вторгнення Росії змінило інтерес до музею?
Сталося дві речі. По‑перше, люди, які до того взагалі не розуміли, що таке Україна, відкрили мапу і побачили, що Харків чи Одеса – це не Росія. По‑друге, тисячі американців українського походження раптом сказали: "Слухайте, а ми ж українці". У світі розгорнулася величезна дискусія про деколонізацію українського мистецтва. У Америці ця тема зрозуміла не лише вітчизняній діаспорі, адже тут подібна дискусія давно ведеться серед латиноамериканських та інших спільнот, які живуть із темою імперської спадщини.
Яку концепцію ви заклали в оновлену виставкову програму музею?
Ми тримаємося трьох напрямів. Перше – війна: доки вона триває, маємо документувати й показувати мистецтво, що на неї реагує. Друге – деколонізація: наполягаємо на коректному підписі "Україна, не Росія". І третє – питання ідентичності: хто такий українець, особливо для діаспори у другому‑третьому поколінні. Більшість проєктів перетинають ці траєкторії.
Чи могли б ви навести приклади виставок, які ілюструють ці три теми?
Взяти хоча б Володимира Татліна. Усі звикли називати його російським авангардистом, а ми показали його зв’язок із Харковом і українською культурою – це і деколонізація, і розмова про те, хто є українцем. Або ретроспектива Юрія Соловія: він утік зі Львова під час Другої світової, у США був графічним дизайнером, заробляючи "на життя", а ввечері писав картини.
Ми вперше показали повний зріз сорока п'яти років його творчості, від полотен до принтів для дитячих піжам. І ще – блокбастер про фотографа Пітера Гуджара. Дитина українських емігрантів, він виріс у Нью‑Джерсі, дружив з Енді Ворголом, але мало хто знав про його походження.
Ми знайшли його ранні світлини до 1968‑го – навіть друзі їх не бачили. Зараз готуємо ювілейну виставку Іллі Рєпіна: пояснимо нашій аудиторії, чому його треба розглядати саме в українському контексті.
Ви кілька разів повторили, що деколонізація української історії мистецтва є важливим напрямком вашої роботи. Чому для вас це настільки принципово?
Бо я все дитинство чув "Росія, Росія". Навіть у коледжі, коли говорив про український авангард, люди заперечували: "Ні, це ж російське". Війна лише оголила цю помилку. Тепер головне – розкласти історію правильно, щоби навіть десь у Токіо на етикетці під картиною Рєпіна писали "українець", а не "росіянин".
Поговорімо про вашу кар’єру. Ви виросли в Чикаго у середовищі україномовної діаспори. Як це вплинуло на вибір професії?
Я пішов у садок, не знаючи жодного слова англійською. Українське оточення було настільки щільне, що здавалося – живу десь під Львовом. У студентські роки мене захопив український авангард, але всюди, як ми вже говорили він фігурував як "Росія". Це боліло, і, мабуть, саме тому я весь час повертався до українських тем, де б не працював.
Я знав, що хочу працювати в музеї. Почав помалу розвивати свої проєкти як куратор. І хоча спершу не мав наміру спеціалізуватися на українському, воно саме мене тягнуло. Рішучий поворот стався завдяки Марті Кузьмі – кураторці українського походження й професорці з Нью-Йорка. Вона запросила мене до Києва, коли очолила в середині 1990-х Центр Сороса при Києво-Могилянській академії. Я став членом наглядової ради, почав приїжджати кожні пів року – і дуже швидко познайомився з усіма.
Для мене було важливо не лише працювати в Києві, а поїздити країною: Одеса, Харків, Дніпро, Луганськ, Маріуполь. Хотів дізнатися, чим живуть художники, як вони мислять, що створюють. І так почали з’являтися виставки – спочатку в Америці, потім у Європі. І кожного разу я намагався включати українських митців: Іллю Чичкана, Бориса Михайлова, Сергія Браткова та інших. У кожному великому проєкті – по два-три художники з України.
Ви були директором цілої низки музеїв і центрів сучасного мистецтва. З чого все почалося?
Після магістерки я працював у маленькому музеї в штаті Джорджія. Це був добрий початок – я був куратором, а не просто помічником. Потім переїхав до Сиракуз, у штаті Нью-Йорк – у дуже цікавий музей, один із перших, де почали виставляти відео як мистецтво. Я був одним із перших молодих кураторів, хто серйозно зацікавився відеоартом.
Після цього я перебрався до Хʼюстона – у музей сучасного мистецтва, щось на зразок kunsthalle. Там я почав працювати з українськими художниками вже більш свідомо.
Згодом вирішив: хочу бути директором. Бо бачив, що багато директорів просто не розуміють, навіщо, наприклад, американцям виставка з України, Мексики, Бразилії, чи Фінляндії.
Тож став директором у Мілуокі – у новому музеї, щойно відкритому. Колекція там була слабка – я сказав: сховаймо її в комору, і почнемо з нуля. І ми створили авангардну програму. За чотири роки це став один із найяскравіших музеїв у США – люди з’їжджалися з Міннеаполіса, Чикаго. Виставки постійно включали українських художників, преса нас підтримувала.
Саме тоді я познайомився з бельгійським куратором Бартом де Баєром. Він написав: "Є відкриття директорської позиції в Генті – цікаво?" Я відмахнувся: мені й тут добре. Але на другий день на роботі мені сказали, що я мушу піти в якийсь черговий нудний комітет – і я, з досади, просто надіслав CV. Так я став директором найбільшого сучасного музею Бельгії.
На якому етапі ви затоваришували з Віктором Пінчуком?
У Генті зі мною працював Ян Гут – легендарна постать, знаний куратор. Ми разом запустили серйозну програму: велику виставку Сергія Браткова, інші проєкти. Все розвивалося дуже швидко й успішно. Але, як це іноді буває, Ян був не дуже радий появі конкурента – мовляв, я щойно прийшов, а вже постійно в пресі. Я тоді подумав: життя надто коротке, щоб витрачати його на конфлікти.
Через якийсь мені зателефонували з Великої Британії: шукали директора Baltic Centre for Contemporary Art – це другий за значенням музей сучасного мистецтва в Англії після Tate Modern. Я погодився. Це була величезна інституція: kunsthalle з шістьма поверхами, понад 3500 квадратних метрів галерей. Там усе розвивалося блискуче – і ми знову активно почали працювати з українськими художниками.
І от одного дня я приїжджаю до Нью-Йорка – на ярмарок Armory Show. До мене підходять двоє високих чоловіків і питають: "Ви Пітер Дорошенко?" Я собі подумав: о, це податкова або імміграційна служба – мабуть, щось не так. А потім чую знайомий акцент – "Пінчук хоче з вами зустрітися. Вечеря – сьогодні". Ну добре, кажу.
На вечері ми з Віктором Пінчуком почали обговорювати, як відкрити музей у Києві – і буквально на серветці накреслили план. Потім я зустрівся з його піар-агенцією в Парижі, і ми почали працювати. Спочатку я продовжував жити в Англії, а в Київ приїжджав щомісяця на 4–5 днів. Це було непросто: не так далеко, як з Америки, але й не поруч.
Зрештою Пінчук запитав: "Чому б тобі не переїхати в Київ?" Я подумав: це буде цікаво – і для мене, і для родини. Бюджет у Києві був такий самий, як в Англії, а іноді й більший. І тут я міг реалізовувати себе не лише як директор, а як культурний діяч українського походження – із повноцінним використанням мови, ідентичності, контексту.
Пінчук Арт Центр майже одразу після відкриття у 2006 році став найгучнішою мистецькою інституцією України. Як вам вдалося цього досягти?
Коли ми відкривали Пінчук Арт Центр, піар-агенція в Парижі сказала: "Максимум, на що ви можете розраховувати – це сто відвідувачів на день". Я відповів: "Ні, це не спрацює. Нам треба щодня бути на телебаченні: зранку, в обід і ввечері. І говорити, говорити, говорити – про сучасне мистецтво, про виставки, про ідеї". Ми так і зробили. Я був постійно на ICTV, на Новому каналі, на всіх можливих ефірах. В результаті відбулося нечуване – до нас почало приходити по три тисячі людей на день.
Це було потужно. Але я також зрозумів: я не хочу бути лише "людиною з преси". Моє завдання – керувати музеєм, командою, займатися фандрейзингом, вибудовувати структуру, а не лише говорити у мікрофон. І тоді я вирішив зробити крок назад – написав книжку про приватні музеї, колекціонерів на кшталт Пінчука. І мене запросили на презентацію до Нью-Йорка – у New Museum.
У той час постійно дзвонили з Далласа. Вони хотіли відкрити сучасний музей і запропонували мені приїхати й подивитися. Я вже жив у Техасі раніше, бував у Далласі, знав кількох людей. Вони показали мені стару фабрику й сказали: "Ми хочемо, щоб це був один із найкращих музеїв Америки. Ви зацікавлені?"
Я відповів: "Це дуже багато роботи. Це стартап". А вони: "Це буде чистий аркуш. Робіть, що хочете". І я подумав: таке трапляється дуже рідко. У Мілуокі так сталося – і спрацювало. Може, й тут вдасться?
Ну як, ви не шкодуєте, що прийняли виклик і пішли працювати до Dallas Contemporary?
Я переїхав до Далласа 2010 року й почав усе з нуля. Потрібно було не лише запускати програму, а й побудувати кліматичну систему, опалення, офіси – все. Але ми одразу взяли курс на світовий рівень – і при цьому постійно включали українських митців. Це були фільми, перформанси, інсталяції.
З нами працювала українська кураторка Ліля Куделя – вона допомогла масштабувати програму. Разом із Лілею ми подали заявку на український павільйон у Венеційському бієнале для Бориса Михайлова – і в результаті вийшов дуже успішний проєкт у 2017 році.
За 11–12 років у Далласі було зроблено дуже багато, але в якийсь момент я знову відчув, що настав час змін. І тому повернувся до свого коріння – з усією енергією, досвідом, контактами пішов працювати до Українського музею в Нью-Йорку.
Український музей заснувала стара хвиля емігрантів. Як повернути молодших українців і залучити ширшу аудиторію?
Це серйозний виклик. Засновникам музею вже під 90, їхні діти зайняті власним життям, а онуки при слові "музей" тікають. Але з тією самою проблемою борються всі: нещодавно я спілкувався з директором MoMA – він каже, що без туристів їм було б вкрай скрутно. Наш плюс – це район з багатою художньою історією.
Сьогодні десь чверть наших гостей не мають жодного зв’язку з Україною. Це чудово, адже все більше і більше людей з зовсім інших культур мають можливість познайомитись з українським мистецтвом.
Попри роботу за океаном, ви регулярно літаєте в Україну…
Жоден Zoom не замінить візиту в майстерню. Я приїжджаю кожні 4-6 місяців, бо інакше не зрозумієш, що насправді відбувається. Наразі немає такого сайту чи журналу, який би повноцінно показав реальну температуру мистецької сцени в Києві, Одесі чи Харкові.
Що, на вашу думку, сьогодні потрібно українському мистецтву?
Найпростіша (але дорога) річ – системно запрошувати в Україну міжнародних кураторів, директорів, критиків. Без особистого досвіду вони не включать українців у великі виставки та бієнале. Я вже майже двадцять років тлумачу це кожному міністру культури. Після перемоги таку програму треба запускати відразу.
Українському музею в Нью-Йорку скоро 50 років. Що плануєте до ювілею?
Великий проєкт про Іллю Рєпіна з акцентом на його українському бекґраунді. Далі – Малевич: хочемо показати сім-вісім картин, а також фільм, створений митцем-дадаїстом та режисером Гансом Ріхтером. Головне – відкривати знайомі імена під новим кутом.
Яким ви бачите музей за п’ять років?
Інституцією, у якій впізнають себе і 79‑річні доньки перших емігрантів, і 28‑річні стартапери з Брукліну. Простором, де Україна звучить голосно, актуально і точно – без зірочок і приміток.
