Головним пунктом порядку денного зустрічі президентів Дональда Трампа і Володимира Зеленського в Білому домі стало питання про гарантії безпеки Україні після можливого підписання мирного договору з Росією, яка розв'язала війну. І що відразу насторожує: українці знову чують звукову доріжку обіцянок: «гарантії безпеки, подібні до статті 5».
Ідеться, нагадаємо, про знамениту 5-ту статтю Статуту НАТО, але сам документ не містить понять «аналогів» або «подібних». Стаття 5 – це не фольклор, це конкретна юридична норма, пов'язана з членством. Отже, альянс – формально не гарант. Хто ж тоді дійсно візьме на себе зобов'язання захистити Україну в разі чого? І не просто підпише папір, а стане поруч зі зброєю в руках? Від відповіді на це запитання ініціатори «аналога» ухиляються.
Проте не тільки це змушує бути пильним. Не вселяють довіри і самі «миротворці». Путін – маніпулятор з багаторічним послужним списком. Він не поступався жодного разу, навіть коли з його прямої вини вмирали тисячі. Вірити його «згодам» – це як пити воду з крана, до якого під’єднана бензоколонка.
Що стосується Трампа – тут усе ще простіше. Американський журнал The Nation днями описав його як «людину нарцисичну, інтелектуально ледачу, непостійну і схильну до конспірологічних фантазій». Президенту Трампу, якщо судити з його недавньої улесливої зустрічі з кремлівським диктатором в Анкориджі, наплювати на Україну і почуття українців. Йому, схоже, сниться Нобелівська премія миру – він не раз це озвучував. Тому він прагне швидко зупинити війну Росії проти України – нехай навіть на користь агресора і на шкоду жертві. Сьогодні він говорить про одне, завтра – про інше. Він не вибудовує політику – він імпровізує, як продавець на базарі.
Коли політичну маніпуляцію хочуть одягнути в офіційно прийнятний костюм, важливо не переплутати, хто під ним – жива людина чи манекен. Пропонована псевдоюридична конструкція «гарантія, подібна до статті 5» – це не захист, це сценографія. «Миротворче» шоу. Тому що реалізовуватися воно буде не через НАТО, а через коаліцію «охочих». Де США – режисер, Європа – антураж, а Україна – декорація.
Але де гарантія, що в США через кілька років не прийде до влади ще більш непередбачуваний політик? Країна стала на слизький шлях, тому все можливо. Де гарантії, що в ЄС не посиляться ультраправі, які вже зараз вимагають згорнути допомогу Україні? І головне: які передбачені санкції проти тих, хто пообіцяв безпеку, а потім умив руки, сховавшись за хитромудрі дипломатичні формулювання?
І нарешті – ключове питання. Після згаданого саміту на Алясці спецпосланець Трампа Стів Віткофф заявив: Путін нібито вперше погодився на надання Україні міжнародних гарантій. Але – без деталей, без тексту, без зобов'язань. І не може не виникнути запитання: чому американський президент хоче, щоб головний винуватець війни, руйнувань й окупації фактично санкціонував захист жертви?
Українська обережність тут цілком зрозуміла. Тому що в України вже був один «паперовий щит» – Будапештський меморандум 1994 року. Який виявився юридично нікчемним. Коли його сторінки згоріли під російськими танками, стало ясно: гарант без сили – це просто поштова адреса.
Зараз Європа теж намагається не виглядати байдужою. Наприклад, проєкт Sky Shield – європейська повітряна оборона над Україною без формальної участі НАТО, але з реальними радарами і літаками. І це – здавалося б, хороший крок у бік практики. Проблема в іншому: європейці готові допомогти... але тільки після закінчення війни.
Однак досвід підказує: як тільки війна перестане бути щоденним заголовком – інтерес партнерів теж піде на спад. І добре, якщо не до небезпечної позначки. Адже навіть зараз, під час запеклих атак путінської армії, Захід вагається: сьогодні – дамо далекобійну зброю, завтра – ні; сьогодні – миротворці можливі, завтра – «ще подумаємо».
Якщо придивитися глибше, стає очевидно: західні «гарантії» – це не про захист. Це про управління власними ризиками. Вони потрібні не Україні, а самому Заходу – як запобіжний захід від втягування у велику війну з ядерною державою. Тому формулювання – стерильні, даруйте, до огиди. Навіть «аналог статті 5» подається так, щоб жоден юрист у Пентагоні не поморщився. З ключовим застереженням: тільки після підписання мирної угоди.
Що це означає на практиці? А те, що Захід каже Україні: «Ви спочатку домовтеся з Кремлем, а потім ми подумаємо, як вас захищати». Але угода з Кремлем – це не гарантія миру. Це – підніжка з відтермінованою дією. Як зазначав експосол США в Москві Майкл Макфол, «Путін не підписує того, що не збирається порушувати». А якщо підписує – це просто пауза між підлими ударами.
Зеленський опинився в пастці. Він не може відкрито відмовитися від участі в переговорах – це викличе роздратування союзників. Але й погодитися на умови, де його країна отримує захист тільки зі схвалення Путіна – політичне самогубство. Тим паче, що всередині країни зростає опір. За даними Центру Разумкова, понад 78% українців проти територіальних поступок заради миру.
Тим часом на зовнішній арені вже вмикається звичний механізм – «втома від України». Дедалі частіше лунають холодні слова: «перегляд допомоги», «внутрішні пріоритети», «альтернативні підходи». І в цьому контексті Білий дім знову малює образ Трампа як «миротворця-рішали», який залагодить конфлікт «по-господарськи» – за кілька посиденьок з Путіним. А якщо Україна не впишеться в його схему? Він просто може відійти вбік, про що вже не раз заявляв.
Тим часом Німеччина і Франція поводяться як дві актриси на репетиції: обидві хочуть зіграти головну роль, але бояться взяти на себе сценарій. Макрон говорить про «архітектуру безпеки», але не пояснює, на чому буде ґрунтуватися цей проєкт – на броні чи на гаслах. Німеччина скута страхами – і перед Росією, і перед своїм електоратом. У підсумку – імітація активності. Видимість турботи.
А що ж сам термін «гарантія»? Дедалі частіше він звучить як втіха. Слово-прикриття. Замість жорсткого «зобов'язуємося» – м'яке «постараємося». Замість зобов'язання – «гнучкий механізм». А гнучкість, як ми знаємо, – це не завжди чеснота. Іноді це просто спосіб не відповідати.
Це не захист. Це – стратегія страху. Захід боїться не Росії – він боїться самого себе. Боїться опинитися втягнутим, боїться втратити комфорт, боїться сказати: «Так, якщо потрібно – ми станемо поруч з Україною зі зброєю в руках». У результаті замість реальних союзників – ідуть паперові «коаліції». Замість волі – «формати».
Але Україна вже не та, що в 2014-му. Вона не просить і не повинна просити, як слабка. Вона повинна вимагати, як рівна. Тому що не вона повинна, а їй «повинні» – підписанти Будапештського меморандуму. Тому що вона захищає Європу. Тому що вона не може чекати, поки хтось вирішить – чи варто її захищати.
Головна стратегія для України зараз повинна, судячи з усього, бути такою: якщо немає готових йти поруч – потрібно йти вперед самій. Власними руками. Своєю зброєю, своїм виробництвом. Своїм розумінням, що безпека – не підписується, а вигризається.
Саме тому ключова гарантія для України – це не чужий підпис під миром, а своя власна міць. Тому що паперові щити не витримують удару. Тому що якщо знову повірити обіцянкам без зубів – завтра можна прокинутися в новому 1994 році, тільки зі ще більшою ціною за наївність.
Трамп може махати «гарантією» як рекламною листівкою (і добре, якщо не за змовою з Путіним). Європа може прикривати нерішучість хитромудрими формулюваннями. Кремлівський пахан може зображати конструктивність. Але якщо в цій конструкції немає сталевого каркаса – вона впаде за першого ж вибуху.
А Україна занадто дорого заплатила за право не бути декорацією. Вона – не розмінна карта. І не привід для чужих нагород. Українцям потрібно (уже писав про це, але повторюю) усвідомити стратегічну цінність своєї країни. Україна – центр континенту, який повинен сам вибирати, з ким йому бути.
Зрештою, жодна «5-подібна стаття» не замінить справжнього союзу. І якщо справжній союз раптом виявиться неможливим – треба будувати силу, яка сама стане тією самою «статтею». Статтею української незалежності, української волі й української відповідальності за себе.
Ніхто навіть не намагатиметься «нагодувати» таку країну порожніми ілюзіями. До неї проситимуться в союзи і шукатимуть у неї захисту. Треба тільки вірити в це.
