Ми забезпечимо умови для роботи і безпеку. Гарантія 100%
Пропозиція Путіна щодо переговорів із Зеленським у Москві
"Сьогодні на світанку радянські війська почали наступ на столицю з наміром повалити законний демократичний уряд. Наші сили дають відсіч", – передало 4 листопада 1956 року угорське радіо слова Імре Надя, який у розпал революції повернувся на пост прем'єр-міністра.
Кремлівська операція "Вихор" проти уряду Надя почалась за кодовим сигналом "Грім". Для контролю над стратегічними об'єктами на Будапешт першими вирушили спецзагони: у складі батальйона піхоти та 150 десантників на бронетранспортерах, посилених десятьма танками. Далі йшли основні сили трьох дивізій Особливого корпусу армії СРСР. За годину вони пробивались з боями в місто, яке рясніло написами "Ruszkik haza!" – "Росіяни, йдіть додому!".
Втім, кульмінацією Угорської революції була не прощальна радіозаява Імре Надя, який переховувався в посольстві Югославії, і не військова атака на Будапешт. Перелом відбувся на кілька годин раніше на радянській авіабазі Текель на дунайському острові Чепель, де нічні переговори виявились пасткою для представників нового уряду Угорщини.
Високопосадовців, які за наївним дорученням Надя приїхали домовлятися про вивід з країни військ СРСР, заарештували. Пізніше одного з них, міністра оборони Пала Малетера, стратили – разом із Імре Надем і журналістом, політиком Міклошем Гімешем. Це стало розв'язкою антикремлівського повстання й повчальним підсумком віри в обіцянки Москви.
Влітку 2016 року в РФ опублікували книгу "Нотатки з валізи" зі спогадами Івана Сєрова – першого голови КДБ, який затримував угорських переговорників. Мемуари генерала нібито знайшли 2012-го, коли демонтували стіну гаража на колишній дачі Сєрова. Частина з них увійшла до книги, яку видали за сприяння Володимира Мединського, тодішнього міністра культури РФ, якого Путін призначив своїм переговорником.
Книгу, яка відбілює Івана Сєрова, винного в організації репресій в Україні, депортацій чеченців, калмиків, кримських татар, редагував депутат Держдуми Олександр Хінштейн, теперішній губернатор Курської області.
"Виконуючи волю Кремля і Луб'янки, Сєров робив усе, що слугувало досягненню мети, – писав Хінштейн. – Якщо потрібно, умів бути і хитрим, і віроломним: його "фірмовий коник" – заманювання ворогів у пастку. Так було знешкоджено лідерів польського, українського (бандерівського – УП), а згодом – угорського опору. Команди Сєров звик не обговорювати, а виконувати, за що, власне, його і цінувало керівництво".
На фоні чергових розмов про мирні переговори "Українська правда" вивчила досвід минулого. Спираючись на спомини Івана Сєрова та ще одного важливого учасника подій в Угорщині, заступника начальника штабу Особливого корпусу з розвідки, українця Євгена Малашенка, ми реконструюємо історію про те, як Кремль обманом та силою придушив Будапештське повстання.
Пізно ввечері 1 листопада 1956 року на аеродромі Текель з'явився один із членів уряду Імре Надя – Янош Кадар. Він зайшов у штаб Особливого корпусу армії СРСР у супроводі кількох людей, серед яких був співробітник радянського посольства.
За кілька днів до того Кадар клявся, що ляже під радянські окупаційні танки, але не пустить їх у країну. Тепер він добрався до Текеля, пройшовши темними стежками, долаючи численні калюжи і струмки. Зовсім скоро політик на три десятиліття стане хазяїном Угорщини під керівництвом Москви. Але тієї миті 44-річний Кадар має лише втомлене обличчя й мокрі ноги.
Настрій Яноша трохи покращують новісінькі шкарпетки й офіцерські черевики, що їх принесли зі складу аеробази. На питання Євгена Малашенка, як там обстановка в Будапешті, гість відповідає: "Я пішов з уряду Надя і тепер думаю, що робити далі".
Кадар значно пожвавлюється, коли помічає на столику красиві шахи і щось шепоче одному зі своїх супутників. Навіть пересічний монтажер після цієї сценки міг би зробити очевидну склейку – за рік та сім місяців, 16 червня 1958-го, в соціалістичній Угорщині під керівництвом Яноша Кадара страчують "контрреволюціонерів" і "фашистів" Імре Надя, Пала Малетера й Міклоша Гімеша.
Але до того Кадар, згідно зі сценарієм Кремля, має трохи відпочити на радянській базі. Вранці 2 листопада 1956 року він сяде на військовий літак, який полетить у напрямку Сольнок – Мукачево й далі – до Москви.
Десь за тиждень, після укліну в Кремлі, Кадар у супроводі радянських бронетранспортерів повернеться в майже зачищений від повстанців Будапешт.
Згадує Іван Сєров, очільник КДБ СРСР у 1954–1958 роках:
"2 листопада (1956-го – УП) викликали на засідання Президії ЦК не як завжди, а о дев'ятій годині вечора. Коли я прийшов, побачив у приймальні товаришів, які мені не були знайомі. Це були [Ференц] Мюнніх та Кадар.
Увійшовши до зали засідань, побачив, що всі сиділи та обмінювалися окремими фразами. Мабуть, чекали на мене. Потім Хрущов сказав: "Ну, давайте обговоримо". Жуков тоді встав і каже: "Я ретельно проаналізував наявність наших військ в Угорщині, їхню дислокацію, і вважаю, що йти нам звідти нема чого (Надь заявив про вихід країни з Варшавського договору – УП). А якщо будуть дурні, то наб'ємо їм пику, і вони вгамуються".
Мені сподобалося таке сміливе та чітке рішення. Своэю чергою я сказав, що "уряд" Надя треба ізолювати. Хрущов запитав думку інших. Усі погодились".
Напередодні операції "Вихор" на базу під Будапештом 3 листопада прилетів Іван Сєров. Разом із ним – кілька підлеглих генералів й офіцери 13-го відділу КДБ з організації диверсій.
Навколо аеродрома виставили охорону. Сєров зателефонував Міхаїлу Малініну, сказав, щоб той запросив угорців на перемовини про виведення радянських військ з країни. "Зрозумів?" – перепитав Сєров. "Майже", – невпевнено відповів Малінін. "Ну, тоді дій. І ніде мене не згадуй. Мене тут немає", – додав Сєров.
Угорська делегація прибула ввечері. На двох бронетранспортерах, двох танках, із двома взводами солдат. З ними був Пал Малетер, якого кілька годин перед тим Імре Надь призначив міністром оборони й дав звання генерал–майора.
Переговірники пройшли в кімнату до Малініна. До кожного з угорських стрільців, які чекали в коридорі, приставили по одному радянському. За межами будівлі чекали розпоряджень додаткові сили КДБ і військові армії СРСР.
Сєров зайшов у кімнату, привітався. Малінін розгубився та встав, хоча мав із Сєровим однакове звання генерала армії. Потім сів і продовжив "перемовини".
Сєров вирішив закінчувати виставу, коли голос Малініна зрадницьки захрип. "Досить цієї балаканини про виведення радянських військ, – сказав очільник КДБ. – Трудящі Угорщини не для того здобули незалежність, щоб ви посадили на їхню шию капіталістів".
Після театральної паузи Сєров додав: "Перемовини закінчено, вас всіх заарештовано!". У цей момент один із угорських генералів потягнувся по пістолет, але його відібрали силою. Всю делегацію разом із охороною знезброїли.
Угорських високопосадовців змусили через їхніх радистів передати розпорядження підконтрольним частинам: "Наказуємо не чинити спротив армії СРСР". На годиннику було майже опівночі. На світанку радянські війська вирушили на Будапешт. За кілька днів спротиву Угорська революція зазнала остаточної поразки.
Згадує Євген Малашенко, який допитував угорців одразу після їхнього арешту:
"Пізно увечері 3 листопада голова КДБ І. А. Сєров та його група на переговорах у Текелі заарештувала угорську делегацію. До її складу входили міністр оборони Пал Малетер, начальник оперативного управління полковник Міклош Сюч та колишній заступник голови Радміну Ференц Ердеї.
Кожен із них розміщувався в окремій кімнаті у приміщенні гауптвахти під посиленою охороною. Вони перебували під враженням від їхнього раптового арешту, але намагалися триматися з гідністю. Під час розмови я заспокоював їх як міг, казав, що обставини потребують тимчасового затримання та ізоляції. За деякий час розберуться і вас звільнять (Сюч та Ердеї уникли суду, а Малетера після багатомісячного радянського полону стратили в Угорщині на шибениці – УП).
Спостерігаючи їхні дії в період подій у Будапешті в ті дні та при особистій бесіді, я не бачив у них злочинців".
У зигзагоподібному житті Пала Малетера було чимало крутих поворотів. За свідченнями його симпатиків, він завжди тримався честі мундира, хай йому і довелось служити в різних арміях.
25 жовтня 1956 року до казарм Кіліана в Будапешті, де засіли озброєні повстанці, уряд Імре Надя направив бронегрупу на чолі з Палом Малетером. Його танк єдиним дістався до місця призначення під обстрілами угорців, найбільш радикально налаштованих проти СРСР.
Перемовини Малетера закінчились неочікувано: він знезброїв партизанів, взяв під контроль територію казарм і фактично став на бік бунтівників. Після цього уряд Надя намагався діяти, наскільки це можливо, спільно з повстанським рухом.
Малетер здобув популярність серед людей. Навіть у момент, коли революція була придушена Кремлем, а генерал-майор кілька місяців перебував у радянському полоні, Угорщиною ходили обнадійліві, однак безпідставні чутки: Малетер утік, він організовує опір "совєтам" десь у горах – в районі Баконі чи Бюкку.
Малетер народився у Пряшеві, в Словаччині, коли та була частиною Угорщини, в заможній інтелігентній сім'ї. Навчався на медика в Карловому університеті в Празі. Наприкінці 1930-х долучився до антинімецьких студентських рухів.
Заради угорського громадянства вступив до військової Академії Людовика в Будапешті. Отримав звання лейтенанта. 1944-го на східному фронті потрапив у полон до радянських військ. Перейнявся комуністичними ідеями, вивчив російську. Був одним із командирів угорських сил опору, які воювали проти німців.
Після Другої світової Малетер став членом компартії Угорщини. Це сприяло військовій кар'єрі – до початку революції 1956-го він уже був полковником, – але поставило хрест на сімейному щасті. Його дружина – непохитна католичка Марія Пауш. Вони мали трьох дітей. Попри відданість Малетера партії сім'я була під постійним наглядом. Не витримавши внутрішнього напруження й зовнішнього тиску, подружжя розлучилось.
3 листопада 1956 року Малетер, який не втрачав зв'язку з дітьми, передав звістку Марії, яка жила із сином і двома доньками в центрі буремного Будапешту: "Скоро буду у вас". Тієї ж ночі під час перемовин на радянській базі Текеле Малетер почув: "Досить цієї балаканини, вас заарештовано!".
З виступу директора ЦРУ Аллена Даллеса на 749-му пленарному засіданні Генасамблеї ООН, 18 вересня 1958 року:
"Тепер я торкнуся питання про Угорщину. Трагедія цієї країни триває. Весь цивілізований світ вражений терором і репресіями. Жорстока кара через повішення угорського прем'єра Імре Надя і генерала Пала Малетера була скоєна з ганебною таємничістю. З порушенням обіцянки про безпечний відхід (Імре Надя запевняли, що він зможе покинути Угорщину – УП) і про незастосування репресивних заходів.
Такі репресії є симптомом ще серйознішого злочину – я маю на увазі жорстокий гніт маріонеткового режиму, нав'язаного угорському народу радянською військовою владою, під яким він постійно живе".
Генерал-лейтенант СРСР, розвідник Євген Малашенко в дитинстві мріяв про лижі та футбольний м'яч. У найщасливіші ранні роки в рідному Ніжині він носив воду з колонки за пів кілометра від хати. Пиляв дрова з братами, ходив на річку Остер.
У катастрофічний 1933 рік рятувався від голоду макухою – кормом для худоби. Спогади про це виринали в пам'яті 1954-го, коли Малашенка призначили начальником 1-го відділу розвідуправління Центральної групи військ СРСР в Австрії. Попри участь Відня в Другій світовій на боці вже розгромленої Німеччини реальність там швидко прийшла до європейської норми.
Євгену Малашенку надали службові квартиру й авто. У вільний час він ходив у віденську оперу з жінкою й дітьми. Їздив у палаци Шенбрунн, Бельведер. Гуляв у Вінервальді. Виїжджав за місто, милувався передгір'ям Альп, ловив форель у річках.
У квітні 1955-го став полковником. Наступного місяця Хрущов почав вивід військ з Австрії в обмін на її нейтралітет, і Малашенка відправили в Угорщину. Там восени 1956-го, в розпал революції, він на власні очі побачив, на що готові люди, воліючи відкараскатися від комунізму.
У синопсис до кінострічки (яку ніхто не зняв) про родове прокляття сім'ї Малашенка могли б увійти такі події з його життя.
1940-і, героїчні. Євген Малашенко у військовій розвідці. Звільняє міста, ходить у рейди в тил ворога. Отримує кілька поранень. В останні дні війни, коли на Рейхстазі вже встановлено червоний прапор, але німці продовжують спротив, Малашенку доручають провести перемовини з ворогом – висунути ультиматум про капітуляцію.
Він іде з групою досвідчених розвідників. Як їх зустрінуть? Дорогою офіцери згадують випадки, коли ворог підступно розправився з радянськими парламентарями під Сталінградом, Будапештом, в інших місцях. Але ці перемовини 11 травня 1945 року проходять майже без ексцесів. Німці не приймають ультиматум. Відпускають групу Малашенка – лише дають навздогін їхньому транспорту кулеметну чергу, яка не досягає цілі.
1956 рік, революційний. Малашенко працює над придушенням повстання в Будапешті. В душі розвідника багато рефлексій. Але висновки він робить на користь комунізму – в угорському безладі винна невдала політика місцевих соціалістів, якою скористалися західні імперіалісти та їхні посіпаки з радіо "Вільна Європа".
"Все буде добре, – дає слово Малашенко Палу Малетеру й іншим членам угорської делегації під час допиту. – Там розберуться і вас всіх звільнять".
1990-і, пострадянські. Син Малашенка Ігор, ексконсультант апарату президента СРСР Горбачова, стає гендиректором "Останкіно". Створює з Євгенієм Кісєльовим "Ітогі", а потім НТВ. Відповідає за передвиборчий піар Єльцина в 1996-му.
2000-і, путінські. Розвідник Євген Малашенко починає писати мемуари. Його син Ігор вважає президентство Путіна помилкою Єльцина, переїжджає у США. Роками триває його шлюборозлучний процес через розподіл майна.
2010-і, путінські. Ігор Малашенко повертається в РФ. Живе з журналісткою Боженою Ринською, потрапляє в скандальні хроніки. Очолює передвиборчий штаб Ксенії Собчак.
2019-й рік, фінальний. 64-річний Ігор Малашенко накладає на себе руки. Тіло небіжчика знаходять повішеним на дереві в саду його будинку в Сотогранде, на узбережжі Коста-дель-Соль в Іспанії.
Офіційна версія щодо причини смерті – суїцид.
Перед смертю генерал-лейтенанта Євгена Малашенка в 2017 році – і за два роки до самогубства його сина Ігора – в РФ видали чергову, останню книгу з мемуарами розвідника. "Із теплим почуттям згадую генералів, офіцерів і солдатів, з якими довелося беззавітно служити Батьківщині, – написав громадянин РФ, який отримав в Україні орден "За заслуги" III ступеня. – Про обраний шлях не шкодую і знову б його повторив".
