У березні 2023 року в українських медіа доволі гучно пройшла новина із заголовком: "Комбата 46-ї бригади понижують у посаді через інтервʼю Washington Post". На УП вона зібрала 167 тисяч переглядів.
Різка реакція політичного або військового керівництва на публічне озвучення проблем в Україні не рідкість, а навіть традиція. Втім у ситуації з комбатом 46-ї бригади все було трохи складніше, зокрема через умови, у яких це озвучення проблем відбулося.
По-перше, комбат 46-ї порушив умовний пакт про ненапад між суспільством і владою. За неписаними умовами цього пакту, суспільство не критикувало владу, а влада – максимально працювала на виживання країни.
По-друге, навіть в умовах великої війни частина суспільства не толерувала необґрунтованого зняття з посади людини, а тим паче військового.
По-третє, військовий, до якого це покарання застосували, мав своє, нажите з 2014-го року коло підтримки та поваги.
Тією самою людиною був Анатолій Козел з позивним "Купол" – десантник, оборонець Донецького аеропорту, легенда російсько-української війни.
Після виходу інтервʼю, в один з днів своєї відпустки, Купол дізнався, що більше не служить у 46-ій бригаді, де сам зібрав і повів у наступ на Херсонщині цілий батальйон.
Згодом слід Купола, принаймні у великих медіа, загубився.
Однак він продовжив свою службу в армії – спочатку поїхав у "заслання" у 199 навчальний центр ДШВ, де став командиром навчального батальйону. Згодом – перевівся з ДШВ у Сухопутні війська, де став комбригом 53-ї механізованої бригади, з якою пройшов інтенсивні бої за Нью-Йорк і Торецьк та частину боїв у Серебрянському лісництві.
"Українська правда" запросила Купола на розмову, аби розпитати, чи вдалося йому за два роки після скандального інтервʼю зрушити питання з підготовкою новобранців та злагодженням підрозділу з місця. Детально розібратися, як в армії працюють кілька механізмів – покарання за правду, звільнення з посади комбрига тощо.
А також почути думки та враження Купола про нинішню обстановку на фронті, корпусну реформу та можливість заміни головнокомандувача.
– Пане Анатолію, ви часто й різко критикуєте українську армію на різних рівнях – від ОТУ до Генштабу. Зазвичай так роблять люди, яких ні до чого не зобовʼязує і нічим не звʼязує посада. Тож найперше хочу запитати, де ви нині служите? Чим займаєтеся?
– Зараз я полковник запасу, іноді мені телефонує військкомат, щось там пропонує. Але запропонувати командиру бригади щось цікаве – це досить таки проблематично. Я б із задоволенням воював далі, якби мені дали воювати комбригом. Втім була класична ситуація: мене виводили в резерв, а сидіти там і нічого не робити чи пити алкоголь, я б не зміг.
Тому я звільнився і, як я сам кажу, формую суспільну думку, волонтерю, спілкуюся з хлопцями, виїжджаю на схід. От до вас прийшов у гості.
– Скільки ви вже в такому статусі?
– З жовтня 2024 року. Я звільнився з посади командира бригади, можна так сказати, трохи зайнявся здоровʼям, операцію зробив.
Моє завдання – не просто критикувати, я на кожну свою критику можу запропонувати дієві шляхи вирішення проблемних питань у Силах оборони.
– Звідки ви зараз черпаєте інформацію про ситуацію на фронті?
– Можна звільнитися з армії, але не перестати бути військовим. Я в армії 27 років, усі звʼязки лишилися там – солдати, сержанти, комбати, комбриги. Кожен день на зв'язку.
Я часто буваю на виїздах – зараз плануємо їхати на Харківсько-Ізюмський напрямок, перед цим були на Сумському. Звісно, це не те, що бути комбатом чи комбригом на передовій, але ж ти постійно в цьому інфополі, в інфополі окопів.
– Де, за вашими спостереженнями, у нас наразі найбільші проблеми з обороною?
– В операційній зоні 20-го армійського корпусу – це напрямок Покровська, трохи південніше. Там є невелике село Новопавлівка і адмінмежа з Дніпропетровською областю. 20-й корпус себе поки що не в кращий бік показав.
Важко робити реформи під час ведення бойових дій. Коней на переправі не міняють, але у нас немає іншого варіанту. Цю реформу треба було робити у 2022 році: брати старі сильні бригади і робити з них дивізії, і потім на основі цих дивізій робити корпуси. Ефективність була би в рази вища.
– Можливо, через інтенсивність бойових дій у нас не було на це ресурсу?
– Інтенсивність бойових дій зараз більша, ніж була, або приблизно така сама. Тоді був більший ресурс, люди йшли у 2022, у 2023. Було менше втрат, менше поранених, менше зниклих безвісти – тоді це було якраз на часі.
Дивіться, корпус це ж не просто комплект з 5 бригад. Це ще купа окремих підрозділів: забезпечення, логістика, БПЛА. Тобто це плюс-мінус 10 окремих батальйонів, а їх з когось треба створити.
Формування будь-якого нового підрозділу – це дуже довготривалий процес, і не факт, що потім цей новий підрозділ покаже результат. Бригади, які ми створювали у 2014-2015 році, почали воювати, хтось раніше, хтось пізніше, хтось краще, хтось гірше, але років через 5-10.
У нас також є проблема з верхніми штабами: "знизу" бригади готові на все, а штаб Сухопутних військ, окремих родів військ – це все старі кадрові полковники.
– Щоб закрити тему з корпусами: чи можемо ми зараз резюмувати, чому етап заходу корпусів на фронт став настільки болючим?
– В армії є таке поняття як адаптація і злагодження. От уявіть собі, один штаб вирвали, забрали, посадили туди інший штаб, а комплект військ плюс-мінус той самий залишився…
– В ОТУ "Луганськ" і 19 корпусу, наприклад, був місяць, щоб "притертися" – вони знайомилися, обмінювалися інформацією. Це не сталось за один день.
– Одна справа, коли ти там працюєш як стажер, а інша справа, коли ти ведеш реальні бойові дії.
В американській армії є така річ як культивування лідерства, і це дуже важливо. От наприклад, я комбриг, і в мене є комбат, який є реальним лідером. До нього йдуть люди, їдуть волонтери, є управління. Коли мені заходить якась техніка, то як мені її максимально ефективно використати? Правильно, віддати в цей батальйон.
Або от коли я був комбатом, то я ставив командирами взводів тих, хто проявив себе у бою. На бумажці може бути все по-іншому, я просто кажу начальнику персоналу, що мені треба поставити цього хлопчину комвзвода. Має ж бути здоровий ґлузд.
Як це відбувається в новоствореному підрозділі? Ставлять командиром взводу людину, яка за пакет з ковбасою і бутилку віскаря закінчила військову кафедру.
– Тобто корпусам на початковому етапі, за вашими спостереженнями, забракло лідерів усередині структур?
– Лідерства та злагодження. Але в нас немає іншого варіанту – якщо ми вже робимо корпусну реформу, то ми її робимо. Багатьох командирів корпусів я знаю, вони справді є лідерами, вони виросли на цій війні, достойні хлопці. Але багато хто (став комкорпусу – УП), бо хтось когось попросив. В армії, та не тільки в армії, є таке поняття як фаворитизм… і в главкома воно дуже розвинене.
– За моєю інформацією, Сирський особисто обирав очільників корпусів.
– Так. Хтось ближче до душі, хтось далі, а потім десь корпус спрацював, а десь не спрацював… Тим паче там на Донеччині, у смузі 20 корпусу, де стики Запорізької і Дніпропетровської областей – зараз дуже тяжка ситуація. Противник бере Покровськ у кільце. Це класичний варіант, починаючи з Соледара, потім був Бахмут, зараз те саме переживає Покровськ. Це ж було і на Курщині.
– Чи є ще ділянки фронту, на яких ми можемо наступати?
– По воєнній науці, для наступу треба створити умови, зокрема наступальне угруповання військ. Як ви думаєте, у нас є резерви для створення такого угруповання? Якщо в нас бригади укомплектовані на рівні 50%, а то і набагато менше? Немає.
Наш крайній бойовий потенціал закінчився на Запорізькому "контрнаступі" – Роботине, 2023 рік. Коли якраз знімали Залужного і ставили Сирського.
– Під час наступу в Запорізькій області головкомом був ще Залужний.
– Залужний, але після того контрнаступу його зняли.
– Це вирішує верховний головнокомандувач. Я скажу відверто: Залужний занадто багато делегував повноваження своїм заступникам, командувачам – це був його мінус. У Сирського навпаки – мікроменеджмент, він до батальйонного рівня управління 100% спускається. А чогось середнього немає.
– Чи доріс хтось з нової генерації командирів, які воюють з 2014 року, до того, щоб стати головкомом? Сирському, як не як, на днях було 60 років.
– Угу, відтискається 100 разів.
– Молодець! Якщо зараз думати, на кого міняти главкома, то швидко я вам відповідь я не скажу. Немає такого: ось людину поміняємо, і буде краще. Гірше може бути. Щоб змінити головкома, треба умови – наприклад, 30-денне перемирʼя.
– Враховуючи, що ви були комбатом в одній з новосформованих бригад, у якої вдалося зайти на бойові й тримати свою ділянку фронту, чи можете вивести формулу – що треба робити новачкам? Я маю на увазі саме етап формування бригади.
– Треба трішки здорового глузду в тих людей, які це роблять – командувачів, і розуміння процесів, як це відбувається насправді.
Чому в 46-ї бригади вдалося вийти на бойові у 2022 році? У ДШВ це працює так: кожна бригада дає когось – начальників служб, помічників тощо. От є собі помічник начальника фінансово-економічної служби в 95-тці, ти кажеш йому – а хочеш бути не помічником, а начфіном? Для цього треба піти в новосформовану 46 бригаду. Буде тяжче, але тут ти помічник і старший лейтенант, а там будеш начфіном і майором. І так по кожному начальнику, по всьому управлінню. Так формується скелет бригади, який потім обростає мобілізованими. Плюс сержанти, які мають бойовий досвід.
Потім що відбувається – бригада походить місяць-два злагодження на полігоні. Це був травень і трішки червня. Далі, по правильному, бригаду засовують не на найтяжчий напрямок, а, наприклад, на Запоріжжя, де зараз трохи менш інтенсивні бойові дії. Це не має починатися з Покровська. 155 бригаду (пустили – УП) у пічку.
– Я правильно розумію вашу логіку: якщо немає з кого сформувати кістяк бригади, то краще цю бригаду не формувати? Беремо новомобілізованих і відправляємо в уже існуючі бригади?
– Звісно, що так. У бригаді зі сформованим кістяком є сержанти, які навчать, є навчання, забезпечення, є один, умовно, толковий солдат на позиції з піврічним досвідом. Тоді шанс на виживання у них усіх виростає в рази.
– Який відсоток досвідчених військових у вас був у 46-й бригаді на момент формування?
– Я ж був командиром батальйонно-тактичної групи 95 бригади, де були добровольці – хтось пройшов АТО, ООС, а хтось нічого. Нас було людей 500, і ми два місяці воювали під Києвом. Потім ми всі разом потрапили у 46 і ще два місяці дозлагодилися на полігоні.
– Тобто частково ваша "формула успіху" полягає в тому, що ви пішли воювати своїм колективом?
– Своїм колективом. У нас у бригаді було три батальйони: два воювали, один не воював. Ми всі разом пішли на Херсонський напрямок, не скажу, що він був легким – це були штурми з російськими десантниками. Але в них тоді ще не було мобілізації, тобто ми знищували їх, а поповнення як такого не було. Важче було тільки з тим, що в них ще був повний комплект техніки і БК.
Там я отримав, певно, найбільше поранень і контузій. Після приходу танкового снаряду в мене тепер одне око закривається більше, ніж інше.
Люди повинні отримувати бойовий досвід перед складними задачами. Бригади, які йшли в Запорізький наступ, робили це, не понюхавши пороху. Ми ж воюємо по класичній радянській схемі – йшли колонами, розгорнулися в бойові порядки, пішли наступати…
– Зараз ми вже так, на щастя, не воюємо.
– Ми так воювали у 2022 і в 2023. Якби в нас були сили та засоби, ми б так воювали і зараз. Якби ми зараз створили ударне угруповання на 50 тисяч, його б запустили в бій саме так, як я кажу.
– Після Херсонщини у вас був Соледар. Наскільки я пам'ятаю з розмови з вашим побратимом Олександром Погребиським, то вас туди перекинули якраз у новорічну ніч з 2022-го на 2023 рік. Ви заходите на Соледар, і що ви бачите? Яку частину міста ми контролюємо?
– Ми контролюємо поки що весь Соледар і фланги (крайня східна частина міста, де розташований німецький завод "Кнауф", уже була під росіянами – УП).
На флангах тоді воювали стрілецькі батальйони. Це виглядало приблизно так: іде 50 людей по дорозі з Соледара до Словʼянська (тобто залишає позиції – УП), ти їх зупиняєш, питаєш, у чому проблема, а вони тобі – я ще три дні назад був цивільним. Тобто в них було три доби, і під Соледар. А знаєте, як їх застосовували? Є посадка, позиція, їх туди завозять уночі. А знаєте чого вночі?
– Щоб не втекли. Щоб не орієнтувалися на місцевості – де свої, де чужі, куди йти. Їх забезпечили на 3-4 доби, на місці жодного кадрового сержанта, жодного кадрового офіцера.
У чому різниця з ДШВ? ДШВ так не воює. Тобто я як комбат постійно був там з людьми. Під Києвом у нас взагалі був не злагоджений батальйон, і щоб брати село, я взагалі йшов першим. Перше село, друге, пʼяте, от тоді тільки бат трохи злагоджується, починають працювати командири рот, взводів, є взаємодія, і я вже можу щось планувати і вести нормально бойові дії.
– Тобто Соледар уже на початку 2023 року був свідченням проблеми неналежної підготовки новосформованих підрозділів?
– Канєшно. Чому впав Соледар? Класичний варіант, як і зараз – його взяли в оточення. Я крайнім виходив з Соледара зі своїм батальйоном, я його замикав на своєму "Хамві" – дві комбатівські "Айвеко" вже згоріло, а "Хамві" був посіченим, але працював. Десь у кінці січня наш батальйон спокійно вийшов уночі з дозволу Залужного. Воювали до останнього.
– Чи доповіли ви тоді комусь, можливо, самому Залужному, про проблему слабких новосформованих підрозділів?
– Командир батальйону і Залужний? Зразу видно, що ви людина не військова. Навіть у цивільному житті я не можу представити, як це.
– Коли я бачу певну проблему на Донеччині, наприклад – ненакриту антидроновими сітками дорогу, я пишу усім своїм компететним знайомим, зокрема і з Генштабу, що ось є така проблема, зверніть на неї увагу.
– В армії всі все знають. Кожна комісія, яка приїжджає перевіряти підготовку мобілізованих у навчальний центр, що дивиться? Документи. Ні одна комісія не приходить до солдата, який стріляє, і не питає – друже, а скільки патронів ти вистрілив за цей місяць? Зараз так само.
Інший приклад: у навчальному центрі на одного інструктора приходиться 50 солдатів, але він не може стільки навчити. 10 може, а 50 не може. І всі це знають, але нічого не роблять.
Я десятки разів подавав пропозиції по зміні штату в навчальному центрі, і як ви думаєте, щось змінилося? Ні. А це ще я в армії 27 років служу, у мене знайомі є. Але все тоне в бюрократії, у системі…
– Ще один етап війни, у якому ви брали участь як комбриг, це російський наступ на Нью-Йорк і Торецьк у червні 2024-го. Наскільки мені відомо, він став можливим через невдалу ротацію 41 та 24 бригад: 41 зняли з Часового Яру і поставили на Торецьк, 24 – з Торецька на Часів Яр. Росіяни цим скористалися і рухалися там надзвичайно швидко.
На якому етапі цих боїв ваша 53 бригада зайшла на напрямок, і що ви там побачили?
– Ми зайшли, напевно, у липні 2024, уже половина Нью-Йорка була не наша. Завдання бригади було – відновити втрачене положення, провести наступальні дії. Усе, що ми змогли, ми зробили, але були дуже тяжкі бої.
У той час у мою бригаду приїжджало одночасно чотири комісії, перевіряли, як ми воюємо. Є бригади, до яких приїжджало шість комісій.
У нас були відмовники – десь людей 200, хоча ні, 50. Я їздив до них, спілкувався – як тебе звати, чого ти так вчинив? Вони тоді мене перший раз бачили, відповідали, що ось я пішов воювати, а в мене три сусіди не пішло – де справедливість? У частини не було ВЛК, десь у тисячі людей. Я сказав, щоб у бригаді зробили окреме ВЛК, яке вони мають пройти. Я ж не можу їх розстріляти, як це роблять московити. У нас же є щось людське.
– Одна з недосліджених для мене тем оборони Нью-Йорка і Торецька – це Дзержинський фенольний завод. 53 бригада разом із 4 батом 101-ї бригади охорони Генштабу опинилися там в оточенні. Як дійшло до того, що це оточення в принципі стало можливим?
– Оточення – це дуже голослівно. Тоді вже противник не наступав так, як він це робив раніше, було, радше, просочення – тут у будинок зайшли, там на завод зайшли. Ви, напевно, думаєте про класичне оточення – таке, як у кіно показують.
– Такого, як у Маріуполі, там не було взагалі. Нічна логістика дронами завжди була, навіть евакуація поранених на "Макспро" була. Це все можна було робити. Потім нас міняла 12 бригада "Азов"...
– "Азов" тоді заявляв, що він деблокував інші підрозділи на фенольному заводі. Тобто завод таки був в оточенні?
– Як воно це все було реально? Ми уже готували собі другу лінію і третю лінію, бо я розумію ситуацію й прогнозую на два-три кроки вперед. 12-та бригада "Азов" зайшла на нашу другу лінію оборони, бо вона розуміла, що йти у Нью-Йорк означає нести втрати.
Завдання стоїть – зайти у Нью-Йорк, але вони могли собі дозволити цього не робити. Бо ми – робітничо-селянська піхотна механізована бригада, а вони крутий "Азов". Це без претензій, вони нормальні парні – це про фаворитизм. Вони розуміли, що заходити у Нью-Йорк буде тактично неграмотно. Ну і командира піхотної бригади знімаю отак (клацає пальцями – УП), а командира "Азову" – ніяк.
– З посади командира 53-ї бригади, після виходу з Торецька, ви пішли за власним бажанням?
– Мене зняли з посади через втрату позицій і відправили в резерв. Прийшов наказ у серпні, але я про нього не знав і ще місяць воював на Лиманському напрямку. Потім воював ще місяць, бо комбриг, якого призначили на моє місце, до нас не доїхав, довго шукали іншого.
– Коли таку важливу людину як комбрига знімають з посади, хіба йому не дзвонить головком або начштабу Генштабу?
– По-різному, інколи доводять наказ, інколи не доводять. Мені подзвонив смєнщік і каже – я тебе міняю. Питаю – в смислі? А він – ти що не знаєш, що тебе з посади зняли?
– Чи не сприйняли ви це як особисту поразку?
– В армії взагалі, у цій бюрократії і в цьому віці, ти це не сприймаєш як поразку чи образу. Просто є напрямок твого руху, рішення, які ти приймаєш. Я що, буду сидіти бухати в резерві? Пішов, пройшов ВЛК, звільнився з резерву, коли мене зняли. Коли до тебе так ставляться, чого ти маєш ставитися краще до них?
Моя ціль – не посада і не гроші, моя ціль – це українська нація.
– У березні 2023 року ви сказали журналістам Washington Post про кілька речей. Перша – втрати, ви сказали, що з 500 людей у вашому баті 100 загинули, 400 були поранені. Друга – низький рівень підготовки в навчальних центрах. Третя – відсутність часу на підготовку новобранця всередині бригади та злагодження з підрозділом.
Чому ви вирішили сказати це саме тоді? І на який ефект ви розраховували?
– Насправді я не думав, що там взагалі буде якийсь ефект…
От ви кажете – а ви комусь про це (проблеми в армії – УП) говорили? Ви говорили Залужному? Звісно, що я говорив про це всім. Але мене ніхто не чув, Залужний теж не чув. У них усе добре на бумажці. Як пише прес-служба головкома: "Ми приїхали, вручили нагороди, усе контрольовано, усі захисники – молодці та красунчики. Ми бережемо людські життя".
Але ж людей не обманеш. Чому вони не йдуть на війну? Бо знають, що їхні життя, за винятком деяких командирів, не бережуть. Ми воюємо за кожен клаптик землі, а маємо – тактично грамотно.
Те інтервʼю було доволі лайтове, я сказав навіть більше, але це порізали. Я хотів "потрусити дзвіночком" і вказати на проблему.
Коли ти розумієш, що б’єшся об лід, а на виході тупо бюрократія, то думаєш – ну легенько щось озвучу, створюю такий собі маркер у суспільстві. Якщо брати це інтервʼю зараз… то там нічого такого немає.
– По суті, зараз усі говорять вашими ж тезами.
– Так. "Тактично грамотно ми не воюємо" – так ми і не воюємо. Усі зараз бачать "бусифікацію" – ми ж не будемо казати, що це неправда, коли весь Тік-ток забитий цими бусами?
– Хто вам повідомив, що вас знімають з посади комбата 46 бригади за це інтерв’ю?
– Там взагалі така цікава історія була. Мені, по-моєму, подзвонили з бригади і сказали: "Ти у нас уже не служиш". Я кажу – в смислі? А я у відпустці взагалі. Мене заднім числом перевели в навчальний центр. Вони не знали, за що мене покарати.
– Чи відомо вам, хто вас покарав – командувач ДШВ, главком?
– Чесно кажучи, мені якось абсолютно все одно.
– Ви сказали, що ДШВ – це, як сім'я. Мені як людині цивільній, як ви правильно сказали, складно зрозуміти, як можна так ставитися до членів сімʼї.
– Я думаю, що був дзвінок командувачу ДШВ, а той зробив так, як йому сказали. Він викликав мене на бесіду, і я пояснював йому все те саме.
– Так. Ми сиділи і дві години спілкувалися. Він сказав, що так, ти мав рацію, але в житті воно так не працює – не можна критикувати, треба воювати. Я кажу – ми ж воюємо, але треба проблеми вирішувати. Проблеми підготовки до сих пір не вирішені. Солдат має настріляти, на мою думку, як комбата і комбрига, за місяць не 300 патронів, а 3 тисячі. Мінімум дві.
Колись був фільм "Цілісно-металева оболонка" – подивіться, яке там ставлення солдата до зброї. Ваша зброя – це ваше тіло, це його продовження.
– Ви маєте знати на ній кожну подряпину. Ви маєте знати її бойовий потенціал. А цього ж немає. Це приходить на фронті, але не до всіх, бо багато хто до цього не доживає.
– Як покарання, вас відправили в навчальний центр. Логіка, наскільки я розумію, така: якщо ви критикуєте підготовку, то ось ідіть самі, покажіть, як це треба робити. Скільки ви там пробули і чи вдалося вам щось змінити?
– На своєму рівні мені вдалося з навчального батальйону створити найкращий. Я прийшов, дивлюся, скільки в нас людей не вистачає – 40, без питань. До мене завжди було багато охочих іти, бо в мене здоровий глузд і людське ставлення.
Далі збираєш чотири навчальні роти, нормальних ротних, кажеш їм – парні, треба за місяць максимально підготувати нулячого мобілізованого до того стану, щоб він не пішов у СЗЧ, впевнено стріляв по ворогу, вмів маскуватися, поставити міну, ідеально знав такмед і захист від дронів. Ми навіть скиди тоді вже робили (ідеться про 2023-й рік – УП).
Паралельно облаштовуєш базовий табір. Дзвониш (до бізнесу – УП) – ви батьківщині допомагаєте? Так, що треба? Екскаватор. Далі – колоди для навчального центру дасте? І так далі.
Людині, як приходить з вулиці, не можна одразу вдягнути бронік, бо в нього розпадеться коліно. Спочатку зарядочка без нічого, потім легкий біг, потім уже бронік, марш, стріляти. Для цього багато коштів не потрібно.
– Останнє запитання: я стежу за вами у фейсбуці, дивлюся ваші відеокоментарі для "5 каналу", які, очевидно, прихильні до попереднього президента Петра Порошенка і доволі критичні стосовного нинішнього, Володимира Зеленського. І весь час мене турбує питання – чи був у вашому інтервʼю для Washington Post якийсь політичний мотив?
– Ви більше про мене знаєте, ніж я про себе… Зараз ви кажете, і багато хто мені каже – ти йдеш у політику. Я не йду в політику, я просто говорю про здоровий глузд і те, що нам треба вирішувати проблеми. Нам треба формувати думку суспільства, щоб воно тиснуло на владу, а влада робила реформи.
Зокрема зробіть так, щоб на одного інструктора в навчальному центрі було 10 мобілізованих. Проведіть правильну кадрову політику серед інструкторів, візьміть поранених. Це потребує розумової активності, а не написання на бумажці чергової перевірки. Створіть ефективне Міністерство оборони, яке, у першу чергу, виконує задачі й досягає поставлених цілей.
Я не кажу, що в нас все погано, ні. У нас баланс героїзму і дибілізму. Героїзму в окопах і дибілізму в штабах зверху.
"Прийдуть американці, нас спасуть", "Трамп нас спасе скоро", "проведемо демократичні вибори і будемо жити прекрасно і щасливо"...
– Мабуть, швидше за Трампа прийдуть росіяни. І їхні дії будуть зовсім іншими.
– Тоді підемо в партизани, але будемо неньку захищати до останнього.
Мені кажуть – не можна казати те, що ти озвучуєш, бо це зрада. А те, що система не працює, і в нас люди гинуть, це не зрада?
Відсутність підготовки, нормальних тактичних рішень, лідерських якостей у деяких командирів корпусів – це не зрада?
Як казав Кирило Верес: "Основна проблема в армії – велика кількість довбойобів".
