Поспілкувавшись з меценаткою, яка досі не називає свого прізвища, ми вирішили розповісти про неї більше. Зокрема, про те, що спонукало її повернутися на рідну землю і що знайшла вона в глухому селі.
Жити в англійському графстві й у полтавській глибинці — дві великі різниці. У Старому Хуторі немає навіть магазина, а продуктова лавка приїжджає раз на тиждень.
До Гирявих Ісківців — адміністративного центру сільської ради — 15 кілометрів вщент розбитою трасою. Це майже година (!) їзди.
Навіть щоб поговорити телефоном, селяни змушені шукати точки на своїх обійстях, де ловить мобільний зв'язок.
Газ тут є лише на одній вулиці, а поза нею люди опалюють хати дровами. Та й хат тих уже жменька лишилась. З моменту останнього перепису населення у 2001 році кількість жителів Старого Хутора зменшилась ще на сотню й нині вона сягає ледь понад 80. Тут ні дитсадка, ні школи. А дітей шкільного віку всього десятеро. І то двоє з них днями прибули з Великобританії.
Двоє новеньких школярів у Старому Хуторі — діти 36-річної киянки Ірини, меценатки, яка на власні кошти за допомогою громади, перебуваючи у вимушеній еміграції, відновила в селі приміщення колишньої земської школи, збудованої за проєктом відомого архітектора Опанаса Сластіона. Син жінки цього 1 вересня став першокласником, а донька відправилась у четвертий клас.
— Я щаслива, що ми тут, — очі Ірини світяться радістю. — Тут просто насолоджуємося життям! Школа в Гирявих Ісківцях, де вони навчаються, дуже гарна. Єдина проблема — розбита дорога, по якій їх возить шкільний автобус.
— То, може, ви й трасу до Гирявих Ісківців відремонтуєте? — жартуючи запитую її.
Вона лише усміхається у відповідь і розводить руками. Вона, яка врятувала пам’ятку культури місцевого значення у Старому Хуторі — колишню школу в стилі українського модерну. До речі, хтось би мав уже замінити візитівку цього древнього села у Вікіпедії, оскільки на розміщеному фото — закинута недоглянута будівля з розваленими східцями, а тепер вона як нова копійка.
… Все почалося рівно рік тому. Пані Ірині, яка на той момент перебула в Англії, куди вивезла дітей від війни, трапився в інтернеті свіжий знімок колишньої школи у Старому Хуторі, збудованої за проєктом архітектора Опанаса Сластіона. Стан приміщення жінку настільки вразив, що вона почала негайно діяти, навіть не порадившись з чоловіком чи з кимось із родини.
— Це село, в якому народилася моя мама, де я, по суті, виросла, бо батьки часто відправляли мене з Гадяча до дідуся з бабусею, — каже Ірина. — Пам’ятаю, в часи мого дитинства у цьому приміщенні був магазин. Я тоді навіть не підозрювала, що будівля з нетиповими для сільської місцевості вікнами й дверми, а також цегляною кладкою має історичну цінність. Та коли побачила на знімку майже повністю розвалений поріг, обшарпані стіни й вибиті шибки, у мене защеміло серце. Тому вирішила спробувати врятувати цю перлину.
Ірина викладала англійську мову для українських біженців, мала постійний заробіток, тож частину доходу могла виділяти на ремонт пам’ятки культури. Зателефонувала завідувачці Старохутірським клубом і за сумісництвом бібліотекарці Оксані Берестовській і попросила в неї допомоги: «Мені дуже хочеться відновити школу, щоб вона не розсипалась. Якби хтось на місці організував людей, я висилала б кошти на ремонт».
Селяни охоче відгукнулися на таку пропозицію. Спершу чоловіки викосили бур’яни й вирубали чагарники навколо занедбаного приміщення. А потім взялися міняти побитий шифер на даху — поспішали до затяжних дощів та холодів зробити приміщення максимально захищеним. Добровільні помічники Ірини брали чеки на фарби, скло, цеглу, цемент тощо, а вона відправляла їм кошти.
Вирішення організаційних моментів більшою мірою взяла на себе староста села Наталія Давиденко. Зокрема, тих, що стосувались підвезення робочої сили й будматеріалів.
— Чесно, ніхто не рахував, скільки грошей пішло, але сума не захмарна, — відповідає Ірина на моє запитання про вартість втілення ідеї. — Для мого гаманця це не було відчутно, тим паче роботи виконувались поступово. Зате згуртованість людей виявилась безцінною. До робіт долучалися всі, хто міг. Я прямо на відстані відчувала цей неповторний дух толоки, який об’єднує народ у спільній справі. Для нас усіх це було дійсно важливо і цікаво. Дуже сподіваюся, наш досвід хтось повторить іще в інших місцях.
— Як і всі, хто втікає від війни, ми сподівались, що незабаром повернемось до Києва, де жили до цього, — продовжує Ірина свою історію. — Але минуло три з половиною роки, а війні не видно краю. Мої діти почали забувати рідну мову, бо потрапили в Англію, коли синові було три роки, а доньці — п’ять. Нам усім не вистачало спілкування з рідними. І я прийняла рішення повертатися у Старий Хутір. У Київ не ризикнула везти дітей, а у батьківській квартирі в Гадячі нам було б тісно.
— Ви вмієте топити піч дровами? — цікавлюсь у співрозмовниці.
— Ніколи не доводилось, але бачила, як це робить моя бабуся, якій уже 84, — відповідає. — Не думаю, що з цим будуть проблеми. Зараз займаємося підведенням води у хату, тож матимемо душ. Побутові незручності мене менше всього лякають. Все ж таки тут більше переваг: великий двір, свіже повітря, «домашній зоопарк» з курками… А яке це щастя для бабусі, що вона не одна в хаті!
Ірина поки що взяла паузу в роботі. Тим часом стала наймолодшою учасницею сільської самодіяльності — творчого колективу «Хуторяночка». Жіночий хор, кістяк якого складають жінки 50+, якраз готується до звітного концерту громади у Гирявих Ісківцях.
— Сходимось на репетиції, співаємо українські пісні, й мене просто розпирає гордість, що ми дали нове життя більш як столітній пам’ятці культури, — каже Ірина. — Навіть не очікували, що так гарно вийде. Спочатку хотіли просто «зібрати» до купи будівлю, щоб вона не розвалилась. А вийшла така краса! Стоїш серед просторої зали, дивишся через шестикутні вікна на поля, на захід сонця, відчуваєш неймовірно теплу ауру… Тут навіть стіни надихають! Це справжнє щастя!
До відновлення приміщення учасниці художньої самодіяльності збиралися для репетицій у фельдшерсько-акушерському пункті — він займає невелику площу з боку колишньої школи, що слугувала колись житлом для вчителів. Однак ФАП не завжди був доступним у потрібний час. А тепер репетиції відбуваються у клубі, який переїхав з околиці у відремонтовану історичну будівлю, що довгі роки стояла пусткою.
— Це просто диво, що приміщення вціліло, — зауважує завідувачка клуба і за сумісництвом бібліотекарка Оксана Берестовська. — Його врятували підприємці, які тримали тут магазин. Бо від іншої, середньої школи, збудованої у післявоєнні часи, не залишилося й сліду — селяни після розпаду колгоспу розтягнули її по цеглині-шиферині. Поки були колгоспи, поки все трималося. Хоча й тоді розвивали лише адміністративні центри, а про віддалені села не дбали. Тому в Старому Хуторі все почало приходити у занепад. Відтак молодь масово виїжджала… Моєму чоловікові 57-м років, він місцевий, то коли ходив до школи, в їхньому класі було всього восьмеро учнів. А наш старожил, 90-літній Федір Олексійович Федоренко, пригадує, що у його класі було сорок.
Звісно, понад сто років тому в Старому Хуторі було достатньо дітей, щоб у ньому відкрили початкову школу.
Нагадаємо, у 1908 році, коли початкова чотирикласна освіта у російській імперії стала обовʼязковою, Лохвицьке повітове земство затвердило проєкти шкіл архітектора, етнографа та художника Опанаса Сластіона, який на той час жив у Миргороді. Тоді це було справді революційне рішення. Адже до того майже ціле століття український архітектурний стиль на Лівобережній Україні перебував під забороною російського імператора. Та, попри заборону, Опанас Сластіон, якого називають ідеологом українського модерну початку XX століття, розвивав національну ідентичність в архітектурі. І Лохвицьке земство не побоялося затвердити саме його проєкти. Воно стало єдиним на Лівобережжі, яке погодило будівництво дерев’яних шкіл у «цегляних вишиванках», як дехто їх образно називає. Узори, кажуть дослідники, автор запозичував з альбомів Олени Пчілки, матері Лесі Українки, яка їх збирала. Незвичний зовнішній орнамент фасаду «малювався» внаслідок особливої кладки — виступів і западин, без використання фігурної чи обтесаної цегли.
У Старому Хуторі була однокомплектна, в якій працював один учитель й навчалась одна група різновікових учнів.
До речі, раніше школу в селі називали «шпильовою», бо в оригіналі її прикрашав шпиль. Однак під час Другої світової будівля зазнала руйнування, й шпиль уже не відновлювали.
А під час недавнього ремонту селяни відновили грубу, бо автентичну з духовкою хтось розібрав. Сюди колись був підведений газ, але батареї також хтось зрізав. Тож у клубі топитимуть дровами, як і колись, понад 100 років тому, у школі.
Щоб зберегти унікальні пам’ятки культури, відомі як школи Сластіона, відома журналістка, нині голова Національного комітету ЮНЕСКО «Інформація для всіх» родом з Полтавщини Ольга Герасим’юк 8 років тому ініціювала проєкт «Школи Лохвицького земства», завдяки чому вцілілі будівлі внесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України місцевого значення.
— Я дуже вдячна пані Ользі за те, що вона переймається збереженням історії, — говорить Ірина. — Невдовзі ми разом з нею прикріпимо до нашої школи вже виготовлену пам'ятну дошку.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про 83-річну майстриню з Полтавщини, яка відродила давню техніку плетіння кошиків з рогозу.
