Ганна Лашкевич — 72-річна пенсіонерка. Живе з онуком у орендованій квартирі в місті Нововолинськ. Але все її життя залишилось у селищі Піски поблизу Донецького аеропорту. Саме там був її дім, родина, мрії. Все це зруйнували російські снаряди 2014 року. Вони розірвали не тільки мирне небо, а й людські долі.
Ганна, як і тисячі постраждалих від війни українців, втратила житло. Нині намагається отримати компенсацію. Ця боротьба за право «бути вдома» триває вже майже 12 років.
Ганна все життя пропрацювала у хімічній лабораторії. Разом із чоловіком виховала трьох дітей. Дбала про затишок у своєму будинку, який подарувала мати 1998 року. Та в січні 2014-го чоловік помер. Він не побачив жаху, що чекав на їхню домівку вже за кілька місяців.
«У травні 2014 року почалися бої за Донецький аеропорт. Було нестерпно страшно. 22 липня 2014 року я разом із сином і онуком виїхала з Пісків. Нас заспокоювали, що це максимум на місяць. А я вже дванадцятий рік без дому й фактично без нічого», — каже жінка.
У вересні 2014 року росіяни бомбили Донецький аеропорт. Піски перебували під нищівним обстрілом. Будинок Ганни було повністю зруйновано. Такої напруги не витримало серце одного з синів. Жінка втратила рідну людину.
З березня 2015 року Ганна офіційно зареєстрована як ВПО. Вісім років вона жила з рідними в Покровську. Весь час і досі житло винаймає власним коштом. Через складні сімейні обставини сама виховує онука.
До вересня 2020 року жінка навіть не мала права на компенсацію. На території України не було відповідного порядку. Все змінилося, коли 2 вересня 2020 року Кабмін ухвалив постанову №767 про виплати грошової компенсації постраждалим, чиє житло зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією РФ.
Протягом тривалого часу Ганна намагалася хоча б офіційно зафіксувати, що її будинок у Пісках зруйнований. Це основна підстава, яка дає право на отримання компенсації. Зрештою зробити це вдалося, й у серпні 2021-го акт огляду зруйнованого будинку жінці видали. Решту потрібних документів вона збирала до січня 2022-го.
Через повномасштабне вторгнення 2022 року Ганні довелося знов евакуюватися. Цього разу — до Нововолинська. А вирішення питання про компенсацію затягнулося ще на два роки.
«Я не знаю, скільки триватиме це пекло. Дотепер я ходжу від дверей до дверей чиновників — і нічого не можу домогтися від державних установ. Навіть не можу потрапити до списків отримувачів компенсації», — скаржиться жінка.
У березні 2024 року Ганна звернулася по допомогу до юриста Правозахисної групи «СІЧ» Іллі Шияна. В її інтересах правозахисник направив звернення до Очеретинської військової адміністрації.
«Ми подали відповідну заяву. Нам відмовили з вигаданої причини. Річ у тім, що в постанові Кабміну є вимога щодо перебування житла в момент його руйнування на контрольованій українською стороною території (що й було насправді). Однак військова адміністрація трактує це положення по-своєму: немовби зруйноване житло має перебувати на підконтрольній Україні території на момент отримання компенсації. І це абсурд — селище Піски з літа 2022 року під окупацією», — пояснює правозахисник.
Юрист оскаржив цю відмову. Суд зобов’язав військову адміністрацію розглянути заяву. У відповідь — знов офіційна відмова. Далі по колу — три судові інстанції. Там навіть не стали розглядати скаргу у зв’язку з неналежним виконанням судового рішення, в якому суд визнав зазначену підставу відмови протиправною.
«Вони просто сказали: «Зверніться з новим позовом до суду». Так, звертатися можна нескінченно, але нам потрібен результат», — додає Ілля.
Правозахисник подав новий адміністративний позов, але цього разу — з вимогою включити Ганну до списків постраждалих осіб. Одночасно звернулись і до Міністерства національної єдності по роз’яснення порядку отримання компенсації. Вони перенаправили запит до Міністерства регіонального розвитку. Там пояснили, що компенсацію мало б виплачувати Мінреінтеграції, але їхні повноваження після ліквідації (у грудні 2024 року) нікому не передавали. Отже, органу, який мав би виплачувати Ганні компенсацію, взагалі немає. Також за зазначеною програмою вже три роки не виділяють коштів, хоча вона є офіційно чинною.
Повторення протиправних дій від державних установ, перекидання відповідальності й фактична бездіяльність суду спонукали правозахисника звернутися до Європейського суду з прав людини.
Щоб захистити права Ганни вже на міжнародному рівні, Ілля Шиян підготував скаргу на підставі порушень:
Наразі жінка очікує результатів і сподівається на міжнародний захист. Вона вдячна всім, хто допомагає долати труднощі, за підтримку. Каже, що найбільше хоче миру, справедливості й мати власне житло.
«Я щодня молюся за рідних, за наших людей. І маю мрію, щоб мені повернули мій дім. Я нічого зайвого не прошу. Я просто хочу бути вдома», — тихо каже пані Ганна.
Історія Ганни — це історія тисяч переселенців, у яких війна відібрала все. Але не віру й рішучість боротися за своє законне право. Держава зобов’язана не тільки захищати цілісність і кордони, а й берегти тих, хто постраждав від міжнародних злочинів та потребує захисту.
«Проблема не у складності випадку Ганни. Проблема в системі, яка замість допомоги відштовхує, замість визнання заперечує. Ми боремося не тільки за Ганну, а й за кожного, хто роками не має свого житла», — підсумовує Ілля Шиян.
