29 серпня в Україні вшановують пам’ять полеглих захисників. Цей день був встановлений пам’ятним не під час повномасштабної війни, а раніше — у 2019 році, і був приурочений до трагічних подій в Іловайську в 2014 році. Сьогодні про загиблих героїв російсько-української війни розкажуть їхні побратими та близькі. Історії наших земляків-героїв розповість «Наше місто».
Символом Іловайської трагедії вважається квітка соняшника, оскільки під час виходу з ворожого оточення багато українських захисників загинули в соняшникових полях. Це поле назавжди запам’ятав наш земляк рядовий батальйону «Кривбас» Віталій Бунчиков.
Нагадаємо, що відчайдушні спроби відбити у терористів Іловайськ батальйони «Донбас» і «Азов» зробили ще 10 серпня 2014 року . Але, як з’ясувалося згодом, батальйони зазнали значних втрат, а спроба штурму добре укріпленого форпосту обернулася лише розвідкою боєм.
А потім нашим бійцям надали нібито «гуманітарний коридор», для безпечного відходу. Але це була пастка.
– Перший ворожий кордон ми проїхали безперешкодно, – розповідав згодом у дніпровській лікарні Віталій Вікторович. – Росіяни нас пропустили. Вони зустрічали нас з опущеними головами і намагалися не дивитися в наш бік. Можливо, їм було соромно або подумки ми для них уже не існували. Коли проїхали кілометрів десять, почався обстріл. Стріляли з усіх боків і тоді колона розсипалася. Хто – куди. Я їхав в УАЗику, який став чудовою мішенню у відкритому полі.
Тоді ворожа куля влучила солдату під праве око.
– Разом зі мною на ТЛБ (легкий броньований тягач – Авт.) були хлопці з «Кривбасу» та інших батальйонів, – продовжує Віталій. – Всі поранені. У Кості Совенка важкий перелом ноги, бійцю з «Дніпра-1» відірвало ступню. Обстріли тривали. Командиру тягача відірвало голову. Ми пішли пішки. Вирішили йти вночі. Але тут у мене раптом ноги відмовили і я розумію, що хлопці мене не дотягнуть. Адже самі поранені. Будь-яка засідка і – кінець. Ледве вмовив, щоб одного відпустили. Володя Мазур – він трохи розумівся на медицині – з батальйону «Херсон» мене перев’язав і я залишився один.
Пов’язка постійно кровила, а в вухах був дуже неприємний дзвін. Так дожив до ранку. А вранці ноги трохи ожили. Можна хоч якось іти. Тільки куди?
Врятувало те саме соняшникове поле. Раптом загорілася стерня. Така димова завіса дуже допомогла солдату. Під її прикриттям якийсь час можна було пересуватися і вдень. Але ж задля безпеки доводилося йти вночі. Вдень же боєць лежав у густій траві і слухав, про що говорять російські найманці.
– Я лежав і чув, як по дорогах ходять росіяни і дострілюють наших бійців, – зазначає Віталій. – ДНРівців серед них не було. Тільки російські найманці з «миротворчими» пов’язками. Чув, як наказували нашим солдатам роздягатися, і якщо знаходили татуювання з «тризубом», розстрілювали негайно. А ще чув, про що вони розмовляли між собою. Там були військовослужбовці з Псковської десантної дивізії та омичі. Солдатів-строковиків за цю війну відразу переводили «на контракт». Іншим найманцям платили гроші, і чималі – 100-250 тисяч російських рублів на місяць. Чув, як хлопець на ім’я Діма з Омська розповідав товаришу по службі: «З такою зарплатою за кілька місяців і за квартиру розрахуюся».
Наш земляк дивом вийшов до своїх. І після тривалого лікування свій 43-й день народження відзначав вдома. Як у казці.
У святковий день дружина зі старшою дочкою Настею подарували герою патріотичний годинник – з гербом України на циферблаті, а молодший син Женя виліпив для тата цілу пластилінову казку.
– Мій чоловік – великий патріот, тому ми і зробили йому такий подарунок, – розповідає дружина, – А наш син Женя виліпив з пластиліну майже справжню зимову казку. Сосни, вкриті легким сніжком з вати, Дід Мороз і Снігуронька. Женя намагався навіть виліпити ворону, щоб була така ж, як у мультику. Але тільки вона у нього вийшла не зовсім схожа на птаха. А так все вийшло дуже чудово.
Керівник КП «Ветеранський простір» Олег Борщевич – легендарний «Батя» ще один учасник тих драматичних серпневих подій.
– Найактивнішу участь у подіях під Іловайськом брали підрозділи добровольчих батальйонів, які були сформовані частково і в Дніпрі, тоді ще Дніпропетровську, – розповідає ветеран. – От, знаєте, сама головна проблема в оцій страшній історії, це непорозуміння між добробатами і деякими військовими частинами Збройних сил України. Тобто не було комунікації. Іловайськ дійсно був стратегічний вузол, важлива залізнична розв’язка. Звичайно хотілось би її звільнити, але треба було його зліва і справа обходити, а чому в лоб пішли незрозуміло.
Російські війська взяли в подвійне кільце українські добробати. «Зелений коридор», який обіцяли українським військовим, став місцем загибелі сотень бійців.
– В орків озброєння було набагато більше, ніж у нас і воно було набагато ефективніше, – каже Олег Борщевич. – Вони з гармат і з кулеметів в упор стали розстрілювати наших хлопців. У нас координації виходу як такої не було. Виходили майже кожен сам по собі. Тоді я був командир групи, похідним атаманом батальйону добровольчого козацького батальйону «Січеслав». Ми підійшли тоді, коли вже почалася оця вся бойня, щоб витягувати з оточення залишки батальйону «Херсон». Обстрілювали дуже щільно. Раптом відчув: по рукаву тече кров. Коли ж гепнуло другий раз, зрозумів: голову піднімати не можна. Зі мною було тоді в оцьому рейді чотири чоловіка: кулеметний розрахунок, снайпер і водій. 31 серпня вночі вдалося прорватися через заслон оцих орків. Там, скоріш за все були так звані ополченці з «ДНР».
Після Іловайська «Батя» не лікувався і невдовзі повернувся на фронт.
– 28 вересня 2014-го ми знову були на позиціях, – продовжує ветеран. – Тоді екіпіровки в нас майже не було. Вирізані з металу плити ставили в бронежилети. Пам’ятаю, що ці плити рвали тканину і випадали на ноги. Неприємна історія.
Демобілізувався «Батя» в 2017-му, а після початку повномасштабної війни, в 64 роки, знову пішов воювати. Після контузія, важкий удар у грудну клітку. Виникли серйозні проблеми з серцем.
– Наші, чудесні лікарі боролись за моє життя, – констатує Олег Борщевич. – Вони мене врятували! А після важкої операції через 26 днів знову був на фронті.
Остаточно звільнився з ЗСУ «Батя» вже в січні 2023 року. Зараз він активно допомогає побратимам, ветеранам війні з рф.
– Зараз знову в строю, але вже на другому фронті, фронті боротьби за наших хлопців, які не повернулись, які повернулися з тяжкими інклюзіями, за їхні сім’ї, за полонених, за їхніх дітей, – підсумовує Олег Борщевич, директор КП «Ветеранський простір». – Взагалі то, я скупий на подяки, але в цій ситуації, дуже дякую міському голові Борису Філатову, його заступнику Андрію Денисенку, які підтримують нас і дуже уважно
ставляться до вирішення проблем ветеранів.
Сьогодні дніпряни згадують не тільки героїв Іловайська. У березні 2024 року під Старомайорським Донецької області зник безвісти легендарний командир розвідвзводу окремого батальйону 128 бригади ТрО Віктор Коломоєць. Дружина Олена не вірить, що її коханий Віктор загинув.
– Тіло чоловіка не знайшли, – зазначає Олена. – Можливо, він отримав важкі поранення і потрапив у полон. Розумію, що надії на це майже немає. Але не можу повірити, що Віті більше немає. Для мене він живий.
Кажуть, що старший лейтенант Віктор Коломоєць – талановитий військовий. Він прекрасно розбирався в сучасній зброї, керував підрозділом снайперів. Взагалі народжений для боїв та битв. Але це не так. Талантів і захоплень Віктора Борисовича не перелічити. Він був підприємцем, серйозно займався дайвінгом і яхтингом. Багато подорожував. Взагалі дуже захоплююча натура. Позивний – «Вітер» якнайкраще підходить до нього.
– Ми познайомилися навесні 1986 року в парашутному клубі, – розповідає Олена. – Я вчилася в Дніпропетровському університеті на біофаці, а Вітя – на фізтеху. Він мріяв служити в ВДВ і готував себе до випробувань і труднощів. З першої ж зустрічі Вітя запам’ятався як надійна і цілеспрямована людина. Щитом, за яким хоче сховатися будь-яка дівчина. Так було насправді. 37 років нашого спільного життя підтвердили правильність мого вибору.
Тоді, ще в останні роки існування СРСР, Віктор мріяв про наймужнішу професію. Вступав до Рязанського десантного училища, але провалив іспит з англійської. А через кілька років вивчив цю мову майже досконало.
– Мене це дійсно вразило, – продовжує розповідь дружина. – У 45 років пішов вивчати англійську і закінчив університет Хайфи повністю англійською мовою! Характер! Чоловік взагалі захоплювався надовго і всерйоз. Придбав лук і стріли. І на вихідні ми виїжджали в ліс, де Вітя стріляв з цього лука. Завжди думала, що влучити стрілою в стрілу, як Робін Гуд у кіно, неможливо. Але у чоловіка виходило! А одного разу він сказав: «Все це дурниця – лук і стріли. Я повинен вчитися стріляти». І записався в товариство мисливців. А ще ми багато подорожували. Побували на всіх континентах, крім Австралії. Особливо запам’яталося відвідування Патагонії і крайньої точки Вогняної Землі – мису Горн. Кожна така подорож – маленьке життя.
У лютому 2022-го Віктору Борисовичу було вже 57, але тим не менше він прийняв тверде рішення захищати Україну.
– Ще в дев’яності роки Вітя говорив: «Не може бути, щоб не було війни. Щоб нам незалежність дісталася так легко і вільно», – згадує Олена. – І, звичайно, при всьому бажанні я не могла утримувати його вдома. Про те, як чоловік воював, свідчать його нагороди. У 2023 році він отримав від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «Срібний хрест». А найголовніше – з його підрозділу ніхто не загинув. Були поранення, але смертей – ні. Такий він був чудовий командир.
Віктор Коломоєць мав намір повернутися додому у вересні 2024 року, коли йому виповниться 60.
– Вітя зателефонував мені 8 березня і сказав: «Рівно через пів року мені буде 60, я звільнюся і ми поїдемо до сина і онука. Поки хочу ще повоювати і зробити більше корисного», – каже дружина. – 21 березня він перестав виходити на зв’язок, а 23-го повідомили, що чоловік зник безвісти. Але тіла його так і не знайшли.
Побратими Віктора стверджують, що відважного старлея немає в живих. Але дружина, син і онук сподіваються на диво.
На прикладах учасників російсько-української війни, на прикладах незламності їхнього духу та волі треба виховувати молодь.
– День вшанування пам’яті захисників і захисниць України був встановлений у зв’язку з трагічними подіями в Іловайську, які назавжди залишили слід у нашій історії, – розповідає Сергій Луденський, в.о. директора департаменту молодіжної політики, української національної та громадянської ідентичності Дніпровської міської ради. – Але сьогодні цей день символізує пам’ять про всіх воїнів, які віддали своє життя за незалежність і свободу України. Ми згадуємо кожного, адже за кожним іменем стоїть цілий світ – родина, мрії, плани, які, на жаль, обірвалися. Цей біль торкнувся майже кожної української родини, і він став спільним для всього нашого суспільства.
Керівник департаменту підкреслив важливість патріотично-виховної роботи серед юнаків та дівчат Дніпра.
– У школах, закладах позашкільної освіти, молодіжних просторах проводяться заходи, присвячені пам’яті загиблих військовослужбовців, – каже він. – І це не формальність – для багатьох ця тема стала особистою, бо війна торкнулася їхніх рідних, друзів, наставників. Молодь вчиться розуміти ціну свободи й бере на себе відповідальність пам’ятати й продовжувати справу захисників. Наш обов’язок сьогодні – не лише зберігати пам’ять про полеглих, а й бути гідними їхньої жертовності. Адже саме завдяки їм ми маємо майбутнє.
Фото Валерія Кравченка та із архивів спікерів
Категорія: Війна, Влада, Тема дня
Позначки: Головне, Дніпро, Україна Росія війна
