Ідею зустрічі між Дональдом Трампом і Владіміром Путіним обговорювали обидві сторони вже деякий час. То чому ж вони можуть прагнути її саме зараз?

Президент США Дональд Трамп хоче використати силу особистого впливу, щоби укласти угоду, вірячи, що шість місяців жорсткої позиції Москви можна здолати особистою зустріччю з кремлівським лідером, вважає CNN. Він, схоже, й досі сподівається, що Кремль можна умовити зупинити війну, незважаючи на те, що його російський візаві нещодавно висловив максималістську позицію: мовляв, російський і український народи — це одне ціле, а будь-яка територія, на яку ступає російський солдат, є Росією.

Президент Росії Владімір Путін, своєю чергою, хоче виграти час. У травні він вже відкинув спільну пропозицію безумовного припинення вогню, висунуту Європою, США та Україною, і натомість запропонував дві односторонні, короткострокові та малозначущі паузи. Його війська наразі активно наступають у межах літньої кампанії, яка може наблизити його до стратегічних цілей настільки, що восени перемовини відбуватимуться вже за іншого статусу-кво.

Якщо зустріч таки відбудеться, однією з очевидних цілей США буде тристоронній саміт за участі президента України Володимира Зеленського для обговорення шляхів припинення війни — саме той формат, який Росія відкинула у Стамбулі в травні. Для Москви ж метою, ймовірно, стане спроба затягнути Трампа назад в орбіту російського наративу.

І хоча ідею зустрічі вже неодноразово піднімали і так само неодноразово відкладали, цього разу вона справді може відбутись. Це ставить питання — яким чином війна може завершитися? Ось п’ять можливих сценаріїв:

Цей варіант — малоймовірний. Ймовірність того, що Путін пристане на припинення вогню із збереженням чинної лінії фронту — вкрай низька. США, Європа та Україна вже вимагали такої паузи у травні, погрожуючи санкціями, але Росія її відкинула. Трамп відмовився від тиску санкціями, віддавши перевагу малоефективним перемовинам у Стамбулі. Навіть попереднє 30-денне перемир’я, оголошене для захисту енергетичної інфраструктури, не мало значного ефекту.

Кремль нині перетворює поступові успіхи на фронті у стратегічну перевагу, і не бачить жодного сенсу зупинятися на піку досягнень. Навіть загроза вторинних санкцій проти Китаю та Індії — які поки що не піддаються тиску США — не змінить його короткотермінових військових розрахунків на літо. Принаймні до жовтня Путін захоче продовжувати бойові дії, бо нині він — у виграшному становищі.

Переговори можуть завершитися домовленістю про новий раунд перемовин восени, який зафіксує здобутки Росії, коли фронт буквально і фігурально «заморозиться» із настанням холодів. До того часу Путін може захопити такі міста як Покровськ, Костянтинівка та Куп’янськ, що забезпечить йому вигідні позиції для зимової паузи та перегрупування. Росія тоді зможе відновити наступ у 2026 році або вдатися до дипломатії для легітимізації нових «приєднань».

Путін також може підняти питання виборів в Україні — відкладених через війну, які на короткий час стали частиною риторики Трампа — аби поставити під сумнів легітимність Зеленського і потенційно посприяти появі більш проросійського кандидата.

У цьому сценарії американська та європейська військова допомога дозволяє Україні зменшити втрати на фронті у найближчі місяці, що зрештою спонукає Путіна до нових переговорів, якщо його армія вкотре не досягне результату. Можливо, впадуть Покровськ чи інші східні укріплення, проте просування росіян знову сповільниться. Кремль може відчути дію санкцій, а економіка перегріється.

Європейські держави вже розробили плани щодо розгортання «сил запевнення» — десятки тисяч військових НАТО можуть розміститися довкола Києва та інших міст, надаючи логістичну та розвідувальну підтримку Україні в період відбудови. Це створить достатній стримувальний ефект, аби Москва погодилася залишити лінію фронту незмінною. Це — найкращий сценарій для України.

А якщо Путін не зупиниться, а дипломатія зазнає краху? Тоді залишаються менш оптимістичні варіанти.

Після можливої зустрічі з Трампом, яка покращить російсько-американські відносини, Путін може побачити тріщини в єдності Заходу й вирішити, що настав час залишити Україну напризволяще. Європа зробить усе можливе, щоб підтримати Київ, але без американської участі цього може не вистачити, аби змінити хід подій.

Невеликі здобутки Росії на сході можуть перетворитися на повільне витіснення українських сил із відкритих рівнин між Донбасом і центральними містами — Дніпром, Запоріжжям і навіть столицею. Українська оборона може виявитися надто слабкою, а проблема з військовим резервом перетвориться на політичну кризу, якщо Зеленський закличе до широкомасштабної мобілізації.

Київ опиниться під загрозою. Путінські війська просуватимуться далі. Лідери Європи зважать, що краще зупинити Росію в Україні, ніж чекати, поки війна прийде на територію ЄС. Але насправді їм бракуватиме мандата для участі у війні за чужу землю. Путін просувається. НАТО не демонструє єдності. Це — кошмар для Європи і кінець суверенної України.

Росія може продовжити безглузду кампанію, втрачаючи тисячі солдатів щотижня заради незначних здобутків. Санкції послаблюватимуть її союз із Китаєм, а доходи з Індії зменшуватимуться. Резерви Фонду національного добробуту вичерпуватимуться, а економічні показники падатимуть. Еліти у Москві дедалі більше ставитимуть під сумнів рішення Кремля відкидати дипломатичні можливості заради невпинної та виснажливої війни з НАТО.

Трамп стане «кульгавою качкою», а фокус американської політики після виборів знову зміститься до традиційного курсу — протидії Москві та Пекіну. Кремль може досягти тієї межі, де опір простій реальності та економічним труднощам власного народу стане токсичним. Аналогічна політична сліпота призвела до марної окупації Афганістану Радянським Союзом.

Схожі моменти раптової кремлівської слабкості вже траплялися у цій війні, як-от під час недовгої спроби заколоту, очолюваного Євгенієм Прігожиним. Путін виглядає сильним, аж поки не виявляється вразливим. І тоді його слабкість може стати очевидною. Це вже траплялося — як із експансіоністською радянською Росією, так і з самим Путіним.

Проблема цього сценарію в тому, що він — найоптимістичніший для західних стратегів, які не готові до повноцінної участі НАТО у війні й водночас не вірять у здатність України самостійно відкинути Москву назад.

Жоден із варіантів не є добрим для України. Лише один передбачає реальну поразку Росії як військової сили і загрози для європейської безпеки. І жоден із них не може стати реальністю тільки завдяки зустрічі Трампа з Путіним — без участі України в будь-яких подальших домовленостях.

Путін прагне потрапити в історію, але ризикує довести Росію до економічного колапсу: кожні два з трьох рублів російського бюджету летять на війну проти України. Та чи стане це аргументом для хазяїна Кремля, щоби призупинити бойові дії?

У статті «У скільки обходиться Путіну та Росії день війни проти України»  про це розповідає міжнародний оглядач Володимир Кім.