Нещодавно українське суспільство сколихнуло вбивство голови Верховної Ради України у 2016–2019 роках Андрія Парубія. Водночас за останнє десятиліття було чимало вбивств і замахів на українських політиків, активістів, журналістів. Чи є між ними щось спільне? На мою думку, частину з цих епізодів можуть об’єднувати події 2 травня 2014 року в Одесі, коли внаслідок сутичок і пожежі у Будинку профспілок загинуло 48 людей. Це болісна і складна сторінка нашої історії, яка для Росії стала зручним міфом, побудованим на крові та стражданнях. Як на мене, помста за 2 травня із боку російської влади — версія, якої не можна ігнорувати.
Москва особливо спекулює і паразитує на двох темах — Майдану та подій 2 травня. Щодо останніх російські пропагандисти роками просували наратив «одеської Хатині» — символу, який Кремль використовує для мобілізації підтримки власної агресії та виправдання злочинів проти України. І, зрештою, вони перейшли від абстрактних звинувачень до конкретних імен. Тут важливо розуміти, що для російської влади ідеологічна боротьба за Одесу триває.
У сюжетах російських медіа називають українських політиків та активістів, яких Москва клеймувала як організаторів та учасників подій 2 травня. Особливе місце серед них посідав Андрій Парубій, який у травні 2014 року обіймав посаду секретаря РНБО й перебував в Одесі напередодні трагедії. Його ім’я стало одним із головних символів «одеської змови» у кремлівських наративах. Наприклад, 2014 року російські пропагандисти активно поширювали заяву колишнього заступника начальника Головного управління МВС України в Одеській області Дмитра Фучеджі (який на той момент уже втік до РФ) в етері російського каналу НТВ, де він назвав Андрія Парубія одним із головних винуватців трагедії 2 травня.
Цей контекст надає нового звучання словам Владіміра Путіна, сказаним 21 лютого 2022 року, за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення: «Ми знаємо їх поіменно і зробимо все, щоб покарати». Тоді ця фраза здавалася черговою пропагандистською погрозою, але сьогодні її можна сприймати як вирок, ключ до розуміння серії замахів і вбивств, що відбулися в Україні за останнє десятиліття.
Події останніх років демонструють, що в серії нападів на політиків, активістів і журналістів, що відбулися на території України, проглядається закономірність. Згадаймо кілька історій замахів і вбивств, які, на мою думку, можуть бути пов’язані саме з подіями 2 травня. Пам’ятаю частину з них із часів, коли був прокурором міста Одеса. Наприклад, замах на тодішнього лідера одеського Майдану Андрія Юсова 2014 року, коли вибухівка біля його квартири поранила сусіда. Він виявився лише початком, за яким відбулася низка нападів.
Одеський активіст і засновник руху «Небайдужі» Марк Гордієнко став мішенню щонайменше трьох замахів, зокрема спроби підірвати його мотоцикл. Дем’ян Ганул, активіст одеського спротиву, відомий боротьбою з проросійськими мережами, був убитий у березні 2025 року в Одесі, — задовго до цього його заочно арештував Басманний суд Москви. Народний депутат Олексій Гончаренко, який від самого початку російської агресії відкрито протистояв їй, неодноразово опинявся під прицілом: готувалися щонайменше три спроби його вбивства та викрадення. Також він був засуджений Другим західним окружним військовим судом Москви. Щонайменше два замахи було скоєно на одеського громадського активіста Тодора Пановського: 2015 року невідомі стріляли в нього біля його дому. А 2025-го українським спецслужбам вдалося запобігти черговій спробі його фізичного знищення в Києві. Його, до речі, теж заочно засудив Басманний суд Москви. Кілька замахів було скоєно і на волонтера та блогера Сергія Стерненка, який був безпосереднім учасником подій 2 травня на Куликовому полі в Одесі. Останній із них стався 1 травня 2025 року в Києві, коли його поранили під час нападу, який, за даними СБУ, було організовано російськими спецслужбами.
Усі ці люди безпосередньо або опосередковано пов’язані з подіями 2 травня. Тож напади на них важко розглядати як окремі епізоди. 2015 року СБУ затримала групу бойовиків, у яких вилучили «розстрільний список», приурочений до річниці подій у Будинку профспілок. У цьому списку були всі ті самі зазначені вище імена, що роками лунали в кремлівських етерах, і ці люди пізніше ставали об’єктами нападів. 2017 року, під час великого обміну «всіх на всіх», серед обміняних опинилися й ті, кого підозрювали у замахах на Гончаренка та Гордієнка. Тобто російська сторона захотіла їх обміняти, що підтверджує версію про російський слід.
А вже 2018 року райсуд Одеси суд виніс вирок організаторам так званої ОНР — Ігорю Янковському, Олександру Луценку та Віктору Жуковському. Їх судили не лише за спробу створити «республіку», а й за підготовку замаху на Гончаренка, проте саме цей епізод пізніше з вироку прибрали. І це виглядало як політичний компроміс. Ба більше, завдяки «закону Савченко» всі вони вийшли на волю майже відразу після оголошення вироку, що виглядало як знущання на тлі загрози повномасштабної агресії, що наближалася, і засилля російської агентури в Україні.
Сьогодні більшість справ про ці напади та вбивства розслідуються окремо. Така фрагментація грає на руку тим, хто прагне приховати реальних замовників. Але саме гіпотеза «помсти за 2 травня» має стати пріоритетною робочою версією для цих розслідувань. Її не можна ігнорувати, адже пропаганда і заяви Кремля прямо вказують на можливий мотив. Не реагувати на ці сигнали означає допустити нові трагедії.
З цього погляду важливо врахувати і рішення ЄСПЛ щодо подій 2 травня. Суд серед іншого відзначив суттєвий вплив російської дезінформації та пропаганди на розпалювання ворожнечі перед трагічними подіями. І підтвердив, що ключові причетні посадовці згодом утекли до Росії та отримали там громадянство, що свідчить про їхні давні зв’язки. Також суд врахував складність обставин для новоствореного уряду України, який успадкував силові структури, пронизані агентами впливу.
Тож потрібно змінити підхід до розслідувань, об’єднавши зусилля правоохоронних органів і створивши спільну міжвідомчу слідчу групу. Важливо дослідити системність: порівняти провадження, почерк виконавців, методи, зв’язки, фінансування, проаналізувати інформаційне поле. Це може показати, що всі епізоди — частина однієї кампанії. Лише такий крок дасть можливість побачити повну картину — від формування пропагандистських наративів до складання списків мішеней і координації замахів.
Аналізуючи всі ці епізоди, важко заперечити їхню політичну природу. Це не лише окремі замахи на життя українських громадян, а й елемент гібридної війни, спрямованої на підрив конституційного ладу та дестабілізацію України. Замахи та вбивства можна розглядати й у міжнародному правовому контексті, адже вони відбувалися під час міжнародного збройного конфлікту, що надає їм ознак потенційних міжнародних злочинів.
Як я вже раніше говорив, виконавцями часто ставали завербовані громадяни, здебільшого із вразливих соціальних груп — люди з боргами, особистими трагедіями. Їх вводили в оману, представляючись «співробітниками спецслужб» і переконуючи, що вони виконують «секретне завдання в інтересах держави», шантажували.
Організаторами виступали російські спецслужби, які діяли через посередників і фальшиві прикриття, використовуючи широкий спектр методів вербування. І не можна виключати, що спроби замахів повторяться. Тож сьогодні версія «помсти за 2 травня» вже не виглядає конспірологічною. Навпаки, дедалі більше фактів указують на те, що ця подія стала не лише пропагандистським інструментом, а й основою для реальних операцій.
Нам варто створити єдиний реєстр замахів і спроб замахів починаючи з 2014 року та аналітичний центр, що працюватиме на випередження й буде відслідковувати кремлівські наративи та «списки ворогів». Це допоможе виявити повторення таких схем і посередників. Адже захист тих, кого Москва вважає мішенями, має стати пріоритетом. Ці люди перебувають у зоні підвищеного ризику, і своєчасні дії можуть запобігти новим нападам. Це може включати державну програму охорони, моніторинг підозрілих контактів і каналів комунікації, навчання особистої безпеки.
Одеса залишається болючою точкою у війні за смисли, і поки кожен замах, кожну смерть і кожне викрадення розглядають як окрему історію, нам важко побачити повну картину. До того ж через це ми втрачаємо можливість ідентифікувати вищий рівень підозрюваних і винних у цих злочинах, а не тільки виконавців. Лише якщо зберемо всі докази воєдино й проаналізуємо їх, зможемо зрозуміти, що за кожним нападом може стояти стратегія знищення українських символів спротиву.
