У часи, коли війна щодня випробовує Україну на міцність, у Дніпрі народжуються нові сенси й культурні проєкти. Тут люди, які зберігають пам’ять і традиції, повертають до життя стародавні ремесла, трансформуючи їх у сучасність. Вони творять не лише речі — вони творять зв’язок поколінь, нагадують про коріння і дають натхнення для майбутнього.
“Наше місто” розповідає про трьох майстрів, які у Дніпрі зберігають та примножують українську культурну спадщину.
Анастасія Позднишева з Дніпра — реконструкторка епохи вікінгів, ткаля та дослідниця стародавніх технік рукоділля. Вона не лише створює одяг і прикраси за зразками археологічних знахідок, а й відроджує мистецтва, які у сучасному світі вже майже зникли. Її роботи — це поєднання дослідження історії, любові до ремесла і натхнення, що йде від дотику до нитки, тканини й фактури.
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
Анастасія ще змалку захоплювалася рукоділлям. Вона з легкістю опановувала шиття, в’язання та вишивку, а за журналами «Зроби сам» навчилася робити макраме та бісероплетіння.
«Мені подобалось перетворювати матеріал у готову річ — відчувати, що в моїх руках народжується щось нове. Це був особливий дотик до краси», — згадує вона.
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
У шкільні роки дівчина вже вміла в’язати складні візерунки спицями, лагодила одяг, а студенткою потрапила до клубу історичної реконструкції. Саме тоді в її життя увійшла епоха вікінгів.
Перший костюм Анастасії був далекий від ідеалу — інтернет тоді ще не давав доступу до джерел. Але фестиваль варязької культури під Черніговом у 2006 році став відправною точкою. Згодом вона почала вивчати історію костюма вікінгів і відтворювати техніки, які використовували майстри понад тисячу років тому.
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
Захоплення в’язанням відродилося у 2009 році, коли майстриня випадково натрапила на клубок теракотової вовни. Знову в руки повернулися спиці та гачок. З часом до цього додалися рольові ігри, реконструкторські фестивалі та все нові й нові техніки.
«Мене надихає різноманітність костюмів епохи вікінгів. Це не просто одяг — це цілий світ оздоблення, кольорів, фактур», — розповідає Анастасія.
Часто майстрині доводилося робити інструменти самостійно. Перші дощечки для ткацтва вона вирізала зі старих дисконтних карт, адже купити їх в Україні було неможливо. Згодом з чоловіком вони сконструювали власний ткацький верстат.
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
«Моє серце розтануло, коли я виткала перший шматок тканини з ромбічним узором. Це було наче доторкнутись до історії», — ділиться майстриня.
Зараз вона працює на кількох верстатах, у тому числі великому, який дозволяє виготовляти тканину шириною понад метр. Серед її робіт — шарфи, доріжки, сумки й навіть килим у традиційній скандинавській техніці.
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
Позднишева Анастасія опанувала десятки старовинних технік:
Вона також цікавиться натуральним фарбуванням ниток травами, грибами, лишайниками.
«Це схоже на магію: ніколи не знаєш, який буде результат. Але кольори виходять спокійні й глибокі, справжні», — каже майстриня.
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
Однією з найулюбленіших її робіт став хангерок — жіночий сарафан епохи вікінгів XI століття, який вона створила з нитки від початку і до готового вбрання, використовуючи стародавні шви та оздоблення.
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
Для Анастасії рукоділля — не лише про результат, а й про стан душі.
«Ткацтво — це як медитація. Воно заспокоює нерви, розвиває дрібну моторику, а ще дає відчуття, що ти твориш щось справжнє і цінне», — говорить вона.
(архівне фото Анастасії Позднишевої)
Сьогодні майстриня ділиться своїми знаннями на фестивалях середньовічної культури, де навчає охочих забутим технікам. Її мрія — продовжити вивчення стародавніх ремесел, опанувати прядіння та мереживо на коклюшках, подорожувати світом і переймати досвід інших майстрів. Але найголовніша мрія — перемога України.
«Хочу, щоб ми могли розвивати ці ремесла вільно, щоб вони стали частиною сучасної культури, щоб люди знали: у нашій історії є безліч унікальних технік, і ми можемо ними пишатися», — додає Анастасія.
У світі, де сучасність часто відриває людину від минулого, є ті, хто шукає відповіді у глибині історії та культурної спадщини. Один із них — Валерій Касьяненко, співзасновник бренду Oium, який перетворює давні археологічні символи на сучасні прикраси та мистецькі вироби. Його шлях — це історія поєднання науки, родинної традиції та творчості, що переросла у справжню справу життя.
Валерій народився у творчій родині. Його батько — ювелір, мати — майстриня українського одягу. Але шлях сина починався з іншої професії: він навчався на історичному факультеті за спеціальністю «археологія». З дитинства майбутнього митця цікавила історія рідного краю, старі світлини, спогади старожилів. У студентські роки він активно брав участь в археологічних експедиціях, вивчаючи культурні шари, що формували Україну тисячоліттями.
(2004 рік. Попів Мис, м.Дніпро, давнє поселення; архівне фото Валерія Касьяненка)
Після університету Валерій певний час викладав історію, але творчі гени сім’ї дали про себе знати. Під впливом батька він почав освоювати ювелірну справу й зрозумів, що саме це стало для нього новою професією. У 2012 році разом із родиною він відкрив власну майстерню.
«Спершу ми робили замовлення під копії відомих брендів. Але з часом побачили, що все більше людей цікавляться автентичними речами — слов’янськими амулетами, козацькими символами, трипільськими орнаментами. Після Майдану 2014 року ця зацікавленість лише зросла. Люди почали шукати свої корені», — розповідає Валерій.
Назва бренду має давнє історичне коріння. Oium — це легендарна готська держава, що існувала на території Приазов’я та Нижнього Подніпров’я у перші століття нашої ери. Саме цей період став натхненням для митця.
«Для мене ця назва символізує вписаність українських земель у світовий контекст. Наші землі завжди були місцем глобальних подій, де зустрічалися великі культури — від Риму та скіфів до Київської Русі та османів», — пояснює Валерій.
Бренд почав із реплік артефактів: амулети ямної культури, образи з Мартинівського скарбу, козацькі люльки, статуетки та символи різних епох. Згодом асортимент розширився до ювелірних прикрас із срібла, бронзи та латуні, а також виробів з дерева, кераміки й тканини.
(архівне фото Валерія Касьяненка)
(архівне фото Валерія Касьяненка)
(архівне фото Валерія Касьяненка)
Сьогодні продукцію Oium замовляють у понад 70 країнах світу — від Австралії до США. Їхні роботи купують не лише колекціонери чи поціновувачі автентики, а й археологи з різних країн.
Справу Валерія підтримує вся його сім’я. Батько Валерій — ювелір, який ще до створення бренду займався виготовленням воскових моделей для прикрас. Саме він став першим учителем і натхненником для сина.
(архівне фото Валерія Касьяненка)
Мати Наталія займається створенням українського одягу. Разом із сином вона розробила першу колекцію сорочок «Чумачка», натхненних козацькими образами з картин «Козак Мамай». Сьогодні вона працює над новою лінійкою вбрання, в якому поєднуються історичні мотиви та сучасний стиль.
(архівне фото Валерія Касьяненка)
«Ми хочемо дати альтернативу масовим вишиванкам XIX століття. Наш одяг — про степ, волю, козацьку свободу. Це те, що відрізняє нас і водночас повертає до глибшого коріння», — каже Валерій.
Команда Oium сьогодні складається з семи людей. Хтось займається обробкою металу, хтось — різьбою, фарбуванням чи керамікою. Усі разом вони формують цілісний культурний продукт.
(архівне фото Валерія Касьяненка)
«Ми хочемо, щоб люди могли не лише купувати готові вироби, а й самі доторкнутися до процесу. Це зовсім інше відчуття — створити власноруч річ, яка має тисячолітню історію», — ділиться Валерій.
(Майстер з гончарства Олег. Нині чоловік служить у лавах ЗСУ)
Для Валерія Касьяненка ювелірна справа — це не лише бізнес. Це спосіб зберігати й популяризувати українську культуру. Його бренд перетворює історію на зрозумілий сучасній людині символ, що нагадує: українська спадщина — багата, яскрава й варта гордості.
«Коли людина носить прикрасу з археологічним мотивом, вона носить частину історії. Історії, яку ми мусимо берегти й розповідати світові», — підсумовує Валерій.
Світлана Кравченко — народна майстриня, переселенка з Бахмута, членкиня Національної спілки народних майстрів України, засновниця та керівниця творчої майстерні «Оберіг». Її життя нерозривно пов’язане з українською культурою, яку вона зберігає і популяризує попри війну та втрату рідного дому.
Творчість для пані Світлани — це не просто хобі, а спосіб життя. У 2005 році вона заснувала творчу майстерню «Бахмутський оберіг». Спільнота об’єднала місцевих майстринь, які створювали народні ляльки, проводили виставки й просували українську культуру.
«Тоді не було розмежування — українська чи регіональна культура. Але після Революції гідності наші виставки набули чіткої спрямованості. Ми показували українські традиції, організовували експозиції в навчальних закладах. Діти з захопленням дивилися на наші роботи і відчували гордість, що вони належать до української спільноти», — пригадує майстриня.
У 2014 році Бахмут на певний час опинився під окупацією. Тоді Світлана з однодумцями не лише творили, а й долучилися до руху спротиву. Їхня майстерня стала місцем сили й підтримки.
Важливим етапом стало відкриття для себе світу народного вбрання Донеччини. Перший великий показ вишиванок і старовинних строїв вони влаштували у 2016 році — понад 50 учасників вийшли на площу Бахмута у родинних сорочках та реконструйованому вбранні зі світлин. Це був перший такий показ у Донецькій області.
(архівне фото Світлани Кравченко)
З 24 лютого 2022 року життя змінилося. Майстерня «Оберіг» та спільнота «Бахмут український» знову стали центром допомоги армії. Тут плели маскувальні сітки, збирали речі, підтримували шпиталі.
Світлана довго не наважувалася залишити місто. «Військові тоді казали: “Ми Бахмут не віддамо”. І я вірила. Тому виїхала лише в серпні 2022-го, і то — ніби на два тижні. Я поверталася ще кілька разів, але вже знала, що мого дому може не стати», — ділиться вона.
(архівне фото Світлани Кравченко)
У 2023 році стало відомо: від будинку її родини, в якому мешкали покоління з 1922 року, залишилася лише стіна і гараж. «Моє серце все одно живе там», — каже Світлана.
Опинившись у Дніпрі, жінка зізнається, що перші два роки не мала сил ні на що. «Я хотіла лише плакати і лежати під ковдрою», — каже вона. Але підтримка друзів та випадкова пропозиція від американської волонтерки знову повернули її до творчості.
Світлана почала відновлювати роботу майстерні: виготовляти ляльки, вишивані сувеніри, торбинки. Їхні вироби потрапили до США, Польщі, Німеччини, Італії. Замовлення почав робити навіть музей у Нью-Йорку, присвячений Марії Примаченко.
(Лялька в США; архівне фото Світлани Кравченко)
«Для мене це було про три речі: виживання, ствердження культури та допомогу армії. Частину заробітку ми й досі віддаємо на підтримку захисників через організацію «Бахмут український»», — пояснює майстриня.
Нині до «Оберегу» входить 7–8 майстрів, серед яких навіть один чоловік, що вечорами створює бісерні вироби за традиційними зразками.
(архівне фото Світлани Кравченко)
Цього літа у Дніпрі, в музеї «Літературне Придніпров’я», стартував проєкт «Діалог», який Світлана Кравченко реалізує разом із закладом. Це виставки, що поєднують митців з різних куточків України.
«Ми хочемо показати, що навіть у час війни мистецтво не лише виживає, а й об’єднує людей. Це наш спосіб зберегти й передати далі українську культуру», — каже старша наукова співробітниця музею Анастасія Шапошнікова.
Першою стала виставка гобеленів Тетяни Білоус із Харкова та Катерини Савич зі Львова. Вони показали свої роботи у форматі мистецького діалогу — як символ розмови сходу й заходу України.
Попри втрату дому й біль війни, Світлана Кравченко не зупиняється. Її життя — це шлях боротьби за українську ідентичність і культуру.
«Я завжди наголошую: ми не відновлюємо українську культуру, ми її стверджуємо. Бо вона завжди була. І Бахмут завжди був українським містом», — впевнено каже майстриня.
Категорія: Новини Дніпра, Новини Культури Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня, Фотогалерея
Позначки: Головне, Дніпро, культурне життя дніпра
