Дніпро часто називають індустріальним серцем України — містом заводів, технічних університетів і ділових людей. Все це так. Проте сьогодні тут також формується новий культурний ландшафт, у центрі якого — Центр сучасної культури у Дніпрі (Dnipro Center for Contemporary Culture). Про те, як старовинна будівля за адресою Крутогорний узвіз, 21-А майже з руїн перетворилася на культурний хаб, як війна змінила його місію, чому у місті бракує мистецької освіти та які нові проєкти чекають на дніпрян, журналістка видання «Наше місто» поговорила з директором центру Андрієм Палашем.
— Пане Андрію, розкажіть, як взагалі виникла ідея створення Центру сучасної культури?
— Коли ми починали працювати над цією ідеєю, у Дніпрі не існувало сучасних культурних центрів. Так, були чудові галереї, як-от «Я Галерея», «Артсвіт» чи артцентр “Квартира”, але вони не давали можливості комплексного культурного досвіду. Ми мріяли про великий простір, де можна було б проводити виставки, кінопокази, лекційні програми, резиденції та концерти. Простір, у який було б цікаво приходити і студентам, і дорослим, і старшому поколінню. У 2018 році вирішили взятися за це завдання. Тоді ще навіть не було самої будівлі в нормальному стані — вона була повністю занедбана. Без вікон і дверей, лише дах і стіни, жодних комунікацій. У 2019 році розпочалася реконструкція, і саме тоді центр став оживати.
— Яким чином відбувалося перетворення будівлі?
— Це була пам’ятка архітектури XIX століття. Спочатку — приватна резиденція, потім губернське земство, щось на кшталт обласної ради. Після революції 1918 року тут розташовувався штаб армії, а в радянські часи — військові. З часом будівля перейшла у приватні руки. Сьогодні вона належить Центру єврейської освіти, який займається її реновацією. Ми вирішили, що центр не має чекати на повну готовність, а мусить жити вже зараз. Тому ще в процесі ремонту почали робити події: мистецькі резиденції, фестивалі, перші виставки. Це дозволило будівлі знову стати частиною міського життя.
— Ви орієнтувалися на досвід інших центрів або намагалися створити щось унікальне?
— Так, ми надихалися прикладами європейських арт-центрів, які бачили під час візитів в різні країни світу. Ще до відкриття ми приєдналися до європейської мережі культурних центрів Trans Europe Halles. Експерти з цієї мережі приїжджали до Дніпра, допомагали нам зі стратегією та візією. Вони ділилися практичними порадами, що дозволило уникнути багатьох помилок. В Україні подібних центрів небагато — до десяти. Тому ми стали своєрідним експериментом.
— Як повномасштабне вторгнення росії вплинуло на роботу центру?
— На початку війни ми майже повністю переформатувалися. Центр перетворився на соціальний хаб для внутрішньо переміщених осіб. У нас працював маленький дитсадок для дітей переселенців, проходили воркшопи та майстер-класи, тут роздавали гуманітарну допомогу, надавали психологічну підтримку. Це була наша відповідь на реальність. Приблизно рік ми працювали в такому форматі. Лише наприкінці 2022-го — на початку 2023-го почали повертатися до мистецької діяльності. Але війна змінила її зміст. Виставки стали відображенням травматичного досвіду, спробою колективної терапії. Це не абстрактні квіточки й пейзажі, а рефлексія на наше теперішнє.
— Хто сьогодні працює у центрі?
— У нас є три резиденти. Це громадська організація «Культура Медіальна», яка робить дослідницькі, освітні, урбаністичні та виставкові проєкти. Це галерея «Артсвіт», що займається сучасним візуальним мистецтвом і має чудову дитячу програму «Артсвіт дітям». І це «Альянс Франсез», регіональне представництво французького інституту, яке раніше проводило «Французьку весну», кінопокази, концерти. Зараз, під час війни, вони зосереджені на мовних курсах, але ми сподіваємося на відновлення їхньої культурної активності. Всі ці організації доповнюють одна одну. Ми іноді співпрацюємо з іншими партнерами, хоча не на постійній основі. У перспективі резидентів може стати більше, якщо з’являться нові сильні гравці у сфері культури та неформальної освіти.
— Чи вдалося зберегти міжнародні зв’язки?
— Так, і навіть створити нові. Попри війну ми почали співпрацю з Кельном, нашим німецьким містом-побратимом. Там ми знайшли партнерів, які теж працюють у сфері культури. Разом розробили платформу для співпраці між українськими й німецькими культурними інституціями. Ідея така: театр із Дніпра може зробити спільну постановку з театром у Кельні, музей — спільну виставку. Потім ці проєкти презентуються і тут, і там, і, можливо, у ширшому міжнародному контексті. Це незавершений проєкт, ми досі шукаємо фінансування, переважно з німецької сторони, бо в умовах прифронтового міста наш бюджет спрямований на більш нагальні потреби.
— Часто кажуть, що у Дніпра з культурою достатньо складні стосунки. Що ви думаєте про це?
— Це стереотип, хоча частково він має підґрунтя. У нас немає академій мистецтв, бракує гуманітарної освіти. Місто завжди було технічним, готувало інженерів. Це проблема, але й додаткова можливість. Ми можемо будувати нові інституції з нуля, не долаючи радянську інерцію, як у Львові чи Харкові. У місті є ресурси й бюджети. Ми можемо створювати нові театри, культурні центри, музеї. Найбільший виклик — люди. Потрібні спеціалісти, експерти, куратори. Без кадрів культурний розвиток неможливий. Ми або маємо створювати власну академію мистецтв, щоб забезпечити місто професіоналами у сфері культури, або залучати експертів із інших міст. Частково це зараз робить Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури , який впроваждує нові актуальні спеціальності. Частково це робимо ми – наша команда, яка пройшла шлях від самоучок до творців великого культурного простору.
Відомий американський історик Тімоті Снайдер
— Якими проєктами Центру сучасної культури ви пишаєтеся найбільше?
— Крім гуманітарної діяльності та міжнародної співпраці, важливим напрямом стала робота над інклюзивністю культурних закладів. Ми пропонуємо разом з управлінням культури департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради та залученими експертами дослідити потреби містян, сучасний стан інфраструктури та розробити комплекс рішень з перевтілення комунальних закладів у інклюзивні простори. Це надзвичайно актуально для країни під час війни.
Але найголовніше, над чим наразі працюємо, це стратегія розвитку культури Дніпра. Це складне завдання, яке потребує об’єднання зусиль культурних організацій, влади, бізнесу, самих мешканців. Ми хочемо зрозуміти, куди рухається місто, які напрями потрібно посилювати, а які менш актуальні. Для цього ми вже провели соціологічне дослідження за підтримки Британської ради: запитали понад тисячу людей про їхні культурні потреби. Виявилося, що бібліотеки й будинки культури дніпряни відвідують нечасто, а от театри, музеї та сучасні культурні центри — затребувані. Результати опитування будуть презентовані восени, вони допоможуть сформувати майбутню стратегію. Робота над розробкою стратегії культури міста – це, з одного боку, виклик. А з іншого – можливість об’єднати зусилля різних ініціатив: бізнесу, влади, громадського сектору. Та разом попрацювати над новою візією міста.
Ми намагаємося бути корисними суспільству. Адже культура — це не лише про розваги. Це спосіб підтримати громаду, інтегрувати нових людей у наше місто, створювати простір для діалогу. І саме зараз це є найважливішим.
Фото Валерія Кравченка та з фейсбук-сторінки DCCC.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, що у Дніпрі презентували унікальний проєкт, що досліджує музичні традиції Буджака.
Категорія: Афіша, Новини Дніпра, Новини Культури Дніпра
