Дональд Трамп, укотре осідлавши свою бойову колісницю під назвою Truth Social, накинувся з критикою на союзників по НАТО. Приводом для обурення стала, за його словами, «шокуюча» купівля російської нафти низкою країн-членів Альянсу. Лідер США заявив, що запровадить санкції проти Росії тільки після того, як такі закупівлі припиняться. Окрім того, він пригрозив Китаю митами від 50 до 100% за угоди з російською енергетикою.
На перший погляд, обурення господаря Білого дому можна було б навіть вітати: торгівлю з агресором дійсно давно пора звести до нуля. Проблема в тому, що низка країн Європи досі організаційно і технічно не готові злізти з «нафтової голки» Росії, на яку підсіли задовго до повномасштабної війни – з прагматизму, інерції, а іноді просто через недалекоглядність.
Трамп не може цього не знати. І замість того, щоб запропонувати реалістичний і стратегічно вивірений план виходу із залежності, він просто використовує цей факт як привід: для тиску, для риторики, для чергового гучного жесту. Усе виглядає так, ніби він не шукає рішення – він шукає виправдання. Передусім виправдання для відмови від подальшого посилення санкцій на адресу військової економіки РФ.
Що стосується Китаю, судячи з аналогічних інцидентів у минулому, його не лякають жодні словесні погрози. Навпаки – в умовах, коли Євросоюз буксує з альтернативами, Пекін отримує карт-бланш на розширення енергетичних зв'язків з Москвою. У Пекіні прекрасно розуміють: не всі європейські держави готові в короткостроковій перспективі відмовитися від російських енергоресурсів. І тому погрози Трампа – не прояв сили, а радше сигнал слабкості.
Виникає запитання: а чи не є тирада Трампа черговим актом лицемірства? Його риторика – це феєрверк без вогню, грім без блискавки. Голос старого шоумена, який запевняє, що здатний завершити війну одним дзвінком. Але за цим театром – немає стратегії. Тільки хаотичні спалахи, розрізнені звуки. І все це підміняє суть: чітке, продумане, дипломатично вибудуване лідерство.
Не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно – я зовсім не намагаюся виправдати країни НАТО, які закуповують російські вуглеводні. Навпаки, хочеться закричати: як же ви, «стратеги», вляпалися в таку, вибачте, «непристойність»? Ви – спонсори тієї самої агресії, якої боїтеся. Соромтеся, панове!
Але емоції не звільняють від реальності. А реальність у тому, що без активної ролі США – як лідера, як інвестора, як енергетичного донора – Європу швидко й безболісно відрізати від російських енергоносіїв вкрай складно.
Саме тут криється абсурдність логіки Трампа. Він вимагає героїзму від союзників, але не пропонує механізмів підтримки. Ні економічних, ні логістичних, ні політичних. Його виступи – це не стратегія, а риторичне фанфаронство. Він кидає гасла в порожнечу, покладаючись на харизму, але не на конкретні пропозиції.
Подивимося на факти. Туреччина, Угорщина, Словаччина – країни НАТО, які продовжують закуповувати російську нафту. Чи є санкції проти них? Ні. Максимум – ввічливі докори. А частіше – мовчання. Майже як знак згоди. Тільки коли потрібно створити ефект, вмикається канонада: пости, прокламації, патетика. Усе це – не політика, а перформанс.
І при цьому альтернатива нафті з Росії – не кнопка, яку можна натиснути. Це мільярди інвестицій, це термінали, танкери, нові логістичні ланцюжки. Це – роки. Енергетична трансформація неможлива без стратегічного планування та інфраструктурної революції. Усе інше – казки для стрічки Truth Social.
У такій ситуації створюється відчуття, що Трамп ніби навмисно грає на руку Путіну. Він вносить розбрат у табір західних союзників, виставляючи їх слабкими, не готовими, ледь не зрадниками. І саме цей образ з радістю підхоплює кремлівська пропаганда: «Дивіться, навіть президент США каже, що НАТО розколоте».
Слова Трампа стають відлунням, що повторюється, напруженим, але порожнім. Це фоновий шум його зовнішньополітичної риторики. Вистава, де кожне слово націлене не на результат, а на ефект. Адже на кону – не електоральні рейтинги. На кону – долі. Майбутнє континенту.
Коли Трамп звинувачує НАТО в «зраді», а Китай – у змові, він не веде союзників до перемоги. Він убиває клин між ними. Цей клин – щілина, в яку охоче проникає Москва. Будь-яке його слово, що підриває єдність Заходу, – це подарунок Путіну, загорнутий у лушпиння популізму.
І потрібно сказати прямо: це вже не просто популізм. Це схоже на політичний інфантилізм. НАТО не повинно купувати нафту в Росії. Це однозначно! Але вимагати негайної відмови від російської нафти без надання реальних альтернатив – все одно що вимагати від людини перестати дихати, не запропонувавши кисневу маску.
Але справа не тільки в психологічних особливостях однієї людини. Усе набагато серйозніше. Президент Португалії Марселу Ребелу де Соуза наприкінці серпня заявив, що Трамп «об'єктивно функціонує як російський агент», оскільки його політика стратегічно вигідна Кремлю. Це був не дипломатичний випад. Це був сигнал тривоги.
Коли португалець вимовив те, що багато хто до цього говорив пошепки, він фактично прорвав дипломатичну завісу. І тим самим – не зруйнував, а врятував її. Тому що тепер, коли все вимовлено, залишилося визнати: історія змінилася. І на авансцену повернулася людина, для якої США – не частина глобального світу, а інструмент для особистого реваншу.
І все ж, думаю, Трамп – не агент Кремля. Він – резонатор. Він не підкоряється Москві, але відтворює її логіку: хаосу, недовіри, ослаблення зв'язків. Він не агент, він – процес. Автономний, руйнівний, некерований. Його сила – у відсутності системи. Його влада – у вмінні перетворювати політичний театр на засіб демонтажу основ. Така людина набагато небезпечніша за агента.
Агент – це гвинтик, він вбудований, його можна викрити. А Трамп – це вірус, до якого немає антивірусу. Він живе в зоні сліпоти демократії. Він – чорна діра інституційної стійкості. І якщо ми не навчимося бачити цю сліпу точку – вона проковтне все, що нам дороге.
Але чи може демократія впоратися з лідером, який відкидає її саму? Це – головний виклик сьогодення. Тому що Трамп не еволюціонує, він не розвивається – він повторюється. Його січневе повернення до Білого дому – не другий термін, а дубль, ремейк, у якому демократія вже не декорація, а мішень. Кожен його день при владі – це ерозія сенсу, руйнування ідеї колективної безпеки.
Ні-ні, Трамп – не агент Кремля. Він – набагато гірший! Він вільний від інструкцій, але сповнений інстинктів. Його логіка – це логіка руйнування всього, що не відображає його самого. Це робить його ідеальним партнером автократій, де сила – у приниженні, а влада – у спектаклі.
У світі, де провідна демократія опинилася в руках людини, чиї цілі дедалі частіше збігаються з цілями її супротивників, не можна більше покладатися на звичне. Європейським столицям доведеться переоцінити свої альянси – не зі страху, а зі зрілості. НАТО більше не може бути тотемом – воно повинно стати інструментом. Переписаним не в Статуті, а в свідомості.
І передусім щодо того, що відбувається в Україні. Вона не повинна бути заручницею американських примх, виборчих циклів або спалахів популізму. Це не чиясь «проблема» або чийсь «тягар». Це країна, яка взяла на себе удар заради того, щоб весь інший континент не прокинувся одного дня під чужим чоботом.
Розв'язана Путіним війна проти України – це не просто локальний конфлікт, це стрес-тест для всієї архітектури західної безпеки. Це жива лінія фронту між свободою і реваншизмом, між правом і насильством.
Тому говорити про Україну мимохідь, у контексті якихось помилок і недоробок країн-членів НАТО – означає не розуміти, за що вона бореться. Пора визнати, що Україна – не «одержувач допомоги», а співавтор нової Європи. І якщо Захід дійсно хоче зберегти своє обличчя, він не може дозволити, щоб результат цієї війни залежав від того, з якої ноги встав господар Білого дому.
Але що ж робити в цій ситуації? Відповідь на це запитання очевидна. Якщо Вашингтон більше не в змозі бути надійним якорем, цю місію повинні взяти на себе ті, хто знає ціну свободі. Франція, Німеччина, Польща, країни Балтії, Чехія, Іспанія, Канада, Японія – це не «бек-офіс» західного світу, це його жива передова. І якщо вони, як і раніше, вважають себе захисниками демократичних цінностей – вони зобов'язані діяти. Тому що сьогодні виживання Заходу залежить не стільки від американського прапора, скільки від здатності ухвалювати рішення самостійно – без оглядки на явне або невисловлене схвалення Вашингтона.
Зрозуміло, не можна сказати, що Європа бездіяльна. Вона допомагає Україні – і робить чимало. Але проблема в тому, що навіть зараз вона діє ніби наполовину, усе ще інстинктивно звіряючи кожен крок з позицією Білого дому. І саме ця залежність від старої звички послаблює загальний потенціал – як самої Євроунії, так і всіх її союзників, готових до реального лідерства.
Що швидше це усвідомлять у Берліні, Парижі, Римі, Варшаві, то більше шансів у Європи не просто вижити, а переформатувати глобальну архітектуру безпеки. НАТО – це не назавжди. Ось безпека – це назавжди. І якщо один з ключових союзників перетворюється на джерело нестабільності, то здоровий глузд вимагає знайти нові точки опори.
А щодо поставок вуглеводнів з Росії, то пора нарешті перестати обмежуватися напівзаходами й медійними уколами. Ця залежність – не просто економічна, вона політична і моральна. Вона роз'їдає довіру всередині Альянсу і безпосередньо підриває позиції колективного Заходу. Лідерам країн НАТО необхідно не відмахуватися від цієї проблеми, а сісти за стіл з калькулятором, картами й зобов'язаннями. Провести чіткий аудит потреб, можливостей і ризиків. Визначитися з інвесторами, логістикою, інфраструктурою, термінами відмови і шляхами заміщення. І на цій основі – не в теорії, а в реальності – розпочати процес повної відмови від російських енергоресурсів. Тому що не можна одночасно боротися з агресором і фінансувати його армію. Час поставити жирну, стратегічно вивірену крапку в цій ганебній історії.
Переосмислення того, що відбувається, потребує й Україна. США більше не є надійним і послідовним союзником у її боротьбі з агресором. Сьогоднішній Вашингтон може підтримати, а завтра – відвернутися, потонувши у власних внутрішніх розбірках. Тому Україні життєво необхідно змінити оптику: розраховувати не на прихильність наддержави, а на стійкі зв'язки з тими, хто по-справжньому зацікавлений у її виживанні – європейськими столицями, регіональними союзниками, власною армією й економікою.
Україна повинна усвідомити: головний урок останніх років у тому, що ніхто не врятує її, крім неї самої. І це не вирок, а точка зрілості. Тому що тільки той, хто не чіпляється за ілюзії, здатний стати по-справжньому вільним – і виграти.
У цьому вся суть моменту: потрібно вміти бути вдячним за минуле, але не ставати заручником застарілих звичок. Світ уже змінився. Ми більше не можемо чекати, що все повернеться назад – до звичного лідерства США, до їхньої безумовної підтримки, до автоматичних гарантій. Тепер європейська єдність – це не гасло, а оптимальний розв'язок проблеми завершення війни і підтримки миру.
А до слів і дій Трампа потрібно ставитися, так би мовити, філософськи. Нехай він пише у своєму Truth Social усе, що завгодно, гримить, погрожує, звинувачує. Потрібно сприймати це не просто як політичну балаканину, а як перевірку на зрілість і стратегічну автономність. На здатність відрізнити союз від симулякра, лідера – від шоумена, загрозу – від вистави.
Мені здається, саме в такій здатності полягає сьогодні один з основних шансів для України, щоб не стати статистом у чужому шоу, а залишитися автором своєї історії.
