Маріуполь став одним із ключових символів початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.
З перших днів лютого 2022 року місто опинилося під блокадою та постійними обстрілами. Попри чисельну перевагу противника, українські захисники 86 днів утримували оборону. Найдовше бої тривали на території заводу «Азовсталь», де в надзвичайно складних умовах перебували бійці «Азову», морські піхотинці, прикордонники та інші підрозділи.
У травні 2022 року, після наказу військово-політичного керівництва, оборонці «Азовсталі» склали зброю та вийшли із заводу для збереження життів особового складу. Проте порушивши всі домовленості росіяни утримують маріупольський гарнізон у полоні вже четвертий рік.
Серед оборонців — чоловік Юлії, Сергій. «Вечірній Київ» поспілкувався з коханою бійця «Азову» про їхнє знайомство, службу, очікування та боротьбу за його повернення з російського полону.
«Ми познайомилися ще у 2015 році у соціальній мережі «ВКонтакті». Я тоді якраз повернулась з військово-патріотичного вишколу в «Просторі Сокола» і якось ввечері гортала їхню стрічку в мережі. Там мені в рекомендації потрапила сторінка Сергія, у нас були спільні друзі, зокрема його командир з яким я познайомилась на вишколі. Я так поглянула, симпатичний хлопець, і кинула йому запит у «друзі», — розповідає дівчина.
Так Юлія почала активне спілкування з Сергієм, яке хоч і призупинялося на певний проміжок часу, проте поновилося та згодом переросло у міцні стосунки.
«Перше питання, яке я йому поставила, було про позивний. Він спочатку здивувався, ми потім навіть жартували, що я російський агент. Згодом в кінці осені Сергій привітав мене з днем народження і ми на якийсь час припинили спілкування, але дуже швидко поновили. Тоді вони з побратимами стояли під Донецьким аеропортом у селі Водяне і я вирішила зробити їм новорічний сюрприз», — пригадує Юлія.
На той час чоловік ніс службу у добровольчому формуванні «Карпатська Січ», яке згодом переформували у 93-тю бригаду. Якраз напередодні Нового року Юлія приїхала до Сергія та підготувала для нього з побратимами солодкий подарунок.
«Тоді ми нарешті познайомилися віч-на-віч, поспілкувалися. Коли я вже повернулася, він запропонував мені зустрічатися, так ми були завжди разом з 2016 року. Після того як Сергій відслужив контракт з 93-ю бригадою він певний час спробував пожити цивільним життям, але адаптація була не легкою. Оскільки війна все одно продовжувалась він вирішив повертатися на службу», — поділилася дружина захисника.
Юлія запропонувала коханому службу в, ще на той час полку, «Азов». Вже у 2018 році Сергій поїхав на проходження курсу молодого бійця у Маріуполь.
«Я завжди підтримувала, підтримую, і буду підтримувати його вибір. Помітно, що людина дійсно бачить себе в цій сфері. Крім цього важливий його моральний стан, який він був у цивільному житті та на службі», — наголошує дівчина.
Пара жила разом у Маріуполі понад два роки. А у 2022 році, напередодні повномасштабного вторгнення, Сергій почав наполягати аби Юлія поїхала з міста.
«На початку лютого 2022 року їх частіше почали лишати на базі, іноді навіть на декілька тижнів. Також постійно викликати з дому, це могло бути навіть посеред ночі. Вже у 20-х числах Сергій почав активніше наполягати, аби я покинула Маріуполь. Він казав, що поки є шанс виїхати нормально, бо потім така можливість буде або з мінімальною кількістю речей, або відсутня взагалі», — пригадує слова коханого Юлія.
Так, 22 лютого дівчина виїхала з міста до мами у Запорізьку область. Перші дні великої війни пара тримала зв’язок, чоловік змінював операторів залежно від того, які продовжували працювати в Маріуполі.
«Бувало, що ми тижнями не мали зв’язку, а інформацію здебільшого дізнавалась у „жіночих чатах“. Коли хтось з чоловіків все ж зміг додзвонитися своїм жінкам, вони обов’язково розповідали кого бачили, чули, в кого який стан, бо були ж 200 та 300. Згодом хлопці перейшли на „Старлінки“, але також в один день він був, а наступного вже могло не бути», — розповідає Юлія.
16 травня Сергій надіслав коханій допис Ганни Маляр, де була інформація про «евакуацію» з «Азовсталі».
«Тоді він запитав у мене, чи розумію я, що чекає на них. Я відповіла — так. Сергій виходив 17 травня, єдине, що я у нього запитала чи буде він зі своїми побратимами. Він назвав позивні, якраз цих хлопців та їхніх дружин я знала, аби хоч трохи підтримувати зв’язок», — ділиться спогадами дівчина.
Під час «евакуації» чоловік знищив усе: телефон, годинник тощо. А номер коханої Сергій вирішив ніде не залишати, попросив її лише контактувати з дружиною командира та відстежувати новини.
«Згодом з новин ми зрозуміли, що їх вивезли в Оленівку. Я побачила буквально одне відео, де він засвітився і трохи фотографій, на цьому все. Потім теракт. Зранку я прокинулася від великої кількості повідомлень, згодом ще зателефонував тато. Знову ж, ніхто нічого не знав на 100%, але у списках з пораненими та загиблими Сергія не було», — пригадує трагічний момент дружина азовця.
Восени частину бійців перевели у Донецьке СІЗО. Всю інформацію про коханого від першого для і до сьогодні, Юлія дізнається лише від звільнених з полону побратимів.
«Так мені розповіли, що спочатку він був у Донецькому СІЗО, потім у Горлівці, знову в Донецьку, а тепер в Кіровському. Знову ж таки, це лише від звільнених хлопців дізнаюсь. Тому все, що було в моїх силах та залежало від мене я зробила: звернення у всі державні структури, міжнародні організації. Всі листи, які я писала, до нього так і не дійшли, це я знаю точно», — переказує слова побратимів дівчина.
Юлія розповідає, що в кабінет, створений Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, всі дані про чоловіка вона вносить та оновлює власноруч. Адже попри свідчення побратимів про всі можливі деталі, інформацію майже не оновлюють.
«В усіх можливих структурах ми звісно чуємо одну й ту саму відповідь: „Ситуація складна, але ми працюємо“. „Азов“ на території росії вважається терористичною організацією, тому хлопців дістати звідти значно важче і росіяни маніпулюють цим. Грубо кажучи, наші чоловіки є розмінною монетою для них», — каже Юлія.
Зі слів дівчини відрізняються й умови утримання бійців, залежно від того хто де перебуває. Зокрема на тимчасово окупованих територіях спостерігають дещо кращі умови, ніж у росії.
Проте це не гарантує повне дотримання Женевських конвенцій. Оскільки ООН та Міжнародний Червоний Хрест були посередниками під час самої «евакуації» бійців з Маріуполя, надалі росія обмежила їхні повноваження та будь-який доступ до українських військовополонених.
Натомість українськими та міжнародними організаціями були зафіксовані випадки застосування тортур, примусове надання свідчень для сфальсифікованих «судилищ», відсутність надання медичної допомоги та, на жаль, повернення закатованих тіл військовополонених.
«Для нас, як рідних військовополонених, надважливо постійно говорити, показувати, що наші захисники досі в полоні. Якщо так сісти та подумати, це величезний подвиг. 86 днів боротьби в повному оточенні, під авіабомбами, не маючи нормальних запасів їжі, води, боєприпасів, вони боролися за своє життя рятуючи нас. Тому допустити, щоб про них всі різко забули, ми просто не можемо. Ми будемо надалі робити акції, всеможливі заходи, спортивні активності, аби в інфопросторі, суспільстві та владі не забували, щоб всі бачили, що ми не будемо мовчати», — наполегливо каже Юлія.
Дівчина наголошує, що рідні військовополонених боротимуться доти, доки останній захисник не повернеться додому.
«Я знаю, що іноді люди кажуть: „Це ж росія, навіщо це все влаштовувати, якщо нічого не зміниться“. Але також є фраза, яка чудово описує той момент, що поки людину не зачепить подібна ситуація, їй буде байдуже, проте потім вона відчує, як це, шукатиме всі можливі шляхи», — підсумувала кохана азовця.
«У росії вони офіційно терористи»: наречена полоненого азовця розповіла про боротьбу за коханого.
Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»
