Щоосені Україна стає осередком багатотисячного паломництва хасидів до Умані. Люди з Ізраїлю, США та інших країн їдуть на могилу цадика Нахмана з Брацлава, щоб святкувати там Рош-Га-Шана – єврейський Новий рік. Цього року в Умані очікують близько 40 тисяч гостей, повідомляє ВВС.Україна.
Втім, уманський хасидизм це лише невеличке явище в розмаїтті українського хасидизму. Цей містичний рух народився саме на українських землях у 18 столітті і швидко поширився, підважуючи тогочасні уявлення про юдаїзм та його ієрархії.
Попри винищення громад у Голокості, частина колишніх осередків відновилася уже в часи Незалежної України, зокрема у Меджибожі, Садагорі, Белзі. Містечка, де колись жили хасиди, досі залишаються для них частиною символічної географії.
Поява хасидизму пов’язана з постаттю Баал Шем Това (скорочено Бешта), єврея, справжнє ім’я якого було Ізраель бен Елієзер. Мешкав він на українському Поділлі та у Карпатах у 1700-1760 роках.
У молодому віці Бешта вивчав як Талмуд, так і Кабалу та став відомим як „баал шем тов" – „володар доброго імені". Він займався цілительством і створенням єврейських амулетів. Спільнота містечка Меджибожа на Поділлі запросила його до себе як кабаліста і там Баал Шем Тов зібрав чимале коло прихильників.
Як кабаліст, Баал Шем Тов вчив, що метою релігії є двекут – воз’єднання з божественною сутністю. Але запропонував новий підхід, у якому важливим був не аскетизм, а усвідомлене виконання щоденних справ. Робота, їжа чи секс можуть наблизити нас до Бога, так само як і молитви, вчив Бешта.
Баал Шем Тов пов’язаний з кількома місцями в України. В Меджибожі – містечку, де він мешкав і навчав, можна відвідати його поховання, а також відновлену синагогу. Інколи паломники також їдуть у Карпати, де, за легендою Баал Шем Тов медитував. Біля містечка Вижниця у річці Черемоші є місце, яке називають миквою Баал Шем Това, тобто ритуальною лазнею.
Сюжет про зустріч Баал Шем Това з опришком Довбушем зустрічаємо як і в єврейських оповідках про Бешта, так і в українських карпатських легендах. У 2023 році Бешта став однім з героїв фільму Олеся Саніна „Довбуш", а роль легендарного засновника хасидизму виконав його пра-правнук Лузар Тверскі.
Наступники Бешта, наприклад Дов Бер з Межиріча, розвинули його ідеї та заснували цілий рух. На відміну від інших течій чи груп традиційного юдаїзму, де важливою була вченість або походження, хасидами могли стати всі єврейські чоловіки. Це приваблювало нових численних прихильників – і вже наприкінці 18 століття рух поширився з Поділля і Волині до Галичини, Центральної України, Білорусі та Польщі.
Місцем організації для хасидів стали двори цадиків, тобто лідерів руху. Цадик вважався фігурою, яка є не просто знавцем юдаїзму, а посередником до божественної присутності. Цадики починали творити свої династії. Так, серед українських хасидів відомі династії Чорнобильських, Белзьких, Ружинських цадиків.
Хасидські двори могли бути досить скромними, а могли нагадувати цілі палаци. Двір Реб Давида у Тальному, що на Київщині, в 19 столітті, складався з декількох будинків для самого цадика і його рідних, гостьового будинку для паломників, синагоги, кухні та інших приміщень інфраструктури. При дворі перебували відомі кантори, а також музиканти.
Паломники приїжджали до цадика на великі свята, зокрема, Рош Га-Шана – Новий рік, а також Суккот, Песах і Шавуот. Вони проводили час із цадиком за спільною трапезою, так званим тіш, де споживання їжі при слуханні проповіді ставало духовною практикою. Паломники також радилися з цадиками щодо побутових чи духовних питань, вживу, або залишаючи запитання на записках „квітлех". Разом з записками передавали кошти, які ставали джерелом утримання двору.
Журналіст Ізраель Єгошуа Зінгер відвідав такий двір у галицькому Белзі уже в ХХ столітті і описав окрім паломників декілька сотень людей, які залишалися там мешкати. Постійними мешканцями двору часто ставали люди на маргінесі, ті, хто не міг знайти себе в шлюбі або ж не мав роботи.
Хасидські двори приваблювали не лише євреїв – християни також приходили до цадиків в пошуках зцілення чи поради. Навіть тепер, на могилах цадиків в Україні можна побачити записки українською мовою, чи навіть на церковних бланках з проханням про молитву з церков. Хасидські двори цікавили і мандрівників, дослідників чи журналістів, зокрема в ХХ столітті у пресі з’являлися репортажі з Чорткова чи Белза, навіть з фотографіями.
Хасиди витворили свою особливу культуру, експресивність якої захоплювала згодом навіть зовсім світських євреїв. Її частиною стали нігуни – пісні, здебільшого без слів, які колективно співали разом і які були частиною молитовного поєднання. У мелодіях чи текстах зі словами можуть зустрічатися запозичення з українського фольклору. Так, пісня „Став я пити у п’ятницю, пропив я свою телицю" поєднана з побожним івритським текстом, стала частиною хасидського канону. Її продовжують співати навіть ті хасиди в Ізраїлі чи Штатах, які уже не знають української мови.
В хасидському середовищі народні українські пісні набували нового значення, символізуючи, наприклад, минущість життя і потребу зосередитися на духовному. Так само як і музика, спільні танці в колі є частиною хасидизму, способом виявити свою радість і поєднатися зі спільнотою.
Зовнішня атрибутика хасидської культури часто нагадувала спосіб життя шляхти. Їхній одяг – високі хутряні шапки штраймлі, білі панчохи, вишиті плащі – нагадував вбрання польських шляхтичів 18 століття. Цадик з містечка Ружин, їздив у кареті, запряженій чотирма кіньми.
Вже на початку 19 століття хасидський рух набув великої популярності, розширюючись географічно. Діти цадиків засновували свої власні двори, наприклад сини Чорнобильського цадика Мордехая Тверського заснували двори в Чорнобилі, Горностайполі, Черкасах, Коростишеві, Макарові, Турійську, Тальному, Сквирі та Ротмістрівці. Інколи хасиди мандрували між імперіями, так цадик з Ружина в Російській імперії переїхав до Буковини і заснував свою резиденцію у Садагорі.
Така популярність турбувала тих членів єврейських громад, які не належали до хасидизму. Зокрема анти-хасидською пропагандою займалися єврейські просвітники – маскіли. Вони звинувачували цадиків у експлуатації і визиску бідніших євреїв, висміювали основні принципи хасидизму, вважаючи їх нераціональними.
Хоча хасиди можуть видаватися закритою релігійною спільнотою, в 19 столітті вони освоюють і починають використовувати модерні засоби участі в політичному та релігійному житті – зокрема публікують книжки і памфлети, користуються телеграфом, а в Галичині долучаються до створення ортодоксальної політичної партії у Львові. Їхня політична діяльність була спрямована на боротьбу з роз'єднанням, на зближення єврейських спільнот з неєврейськими.
Водночас, на початку ХХ століття, хасидизм починає викликати інтерес у світських євреїв. Філософ Мартин Бубер, який походив зі Львова і мешкав у Відні, вірив, що світське суспільство, а навіть сіоністський рух, можуть запозичити у хасидів принципи їхньої філософії, а саме спільність повсякденного і духовного життя. В 1906 році він опублікував оповідки Рабі Нахмана з Бреслава – того самого, який, похований в Умані і до якого приїжджають хасиди тепер.
Чеський письменник Їжі Лангер під час Першої Світової війни приїхав до двору в Белзі і долучився до хасидського життя там. Багато художників захоплювалися яскравою візуальністю хасидської культури.
Перша Світова війна стала важким ударом для хасидських центрів. Цадики зі своїми прихильниками були змушені рятуватися у більших містах, галицькі – у Відні, з Російської імперії – у Києві чи Одесі, і це змінило структуру хасидських громад. Голокост Другої Світової винищив єврейські громади України, а, зокрема, хасидських і ортодоксальних євреїв, у яких було менше шансів врятуватися.
Для цадика з Белза послідовники організували цілу спецоперацію. Рятуючись від німецької окупації Белза втік до окупованих радянськими військами Перемишлян, згодом до Угорщини і звідти до Палестини.
Частина хасидів емігрувала ще до Голокосту і створила нові спільноти у США, Ізраїлі, Бельгії, Швейцарії, Великобританії. Ці спільноти зберегли свої давні назви українських і польських містечок – так у Єрусалимі є велика Белзька синагога, у штаті Нью-Йорк ціле містечко Нью-Сквер, назване від хасидського центру Сквира.
Хасиди не могли відвідувати могил своїх цадиків в часи радянської України. Їх поїздки відновились у часи Перебудови. Найбільш відомим центром стала Умань. На відміну від багатьох інших мандрівників, хасиди продовжують приїжджати до України і протягом повномасштабного вторгнення.
